Столица и провинция : особенности социокультурной дифференциации

Вітчизняна соціально-політична думка традиційно була зорієнтована на сільські проблеми, вважала село джерелом національної ментальності, особливості якої різною мірою впливають на всі сфери життєдіяльності українського суспільства. Найцікавішими спостереженнями і роздумами збагатили українську соціологію наприкінці XIX — на початку XX ст. І. Франко, М. Грушевський, П. Христюк, О. Шумський, С. Подолинський.

І. Франко вважав, що провінціальні люди дуже працьовиті, люди, що живуть з вірою в ідеал, з вірою в те, що вони “наперед українці, а потім соціал-демократи” [4].

Центральну для себе проблему “особистість і загал” Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота . Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається ним як смисложиттєва, спроектована на долю укр. інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому нац. силу. Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал — головний рушій прогресу суспільства і спільноти.

Таким ідеалом для Франка є “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації”. Змагання до цього ідеалу під силу цілісній людині, котрою він вважав селянина. Бо те соціокультурне середовище, що складувалося в провінції, сприяло підсиленню духа селян [14; 98 - 120].

М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Під «народом» розумів «село, українське селянство».

У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав, що головною підставою у становленні України як держави буде селянство. [21; 211 - 277].

Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив, коли в Україні відбувалися нові суспільно-економічні процеси. Він зазначав,що українська культурна робота для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною.

За радянських часів соціологія села змушена була обслуговувати політичні інтереси влади, змінюючи напрям своїх пошуків залежно від політичних рішень, часто підганяючи під них результати досліджень. На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві.

В працях багатьох істориків, соціологів, етнографів акцентується увага на думці, що українське село вважається джерелом національної ментальності, осередком збереження культурних, історичних та національних особливостей нашого народу. Історично склалося так, що доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів.

У часи, котрі передували становленню української державності ІХ століття можна помітити процеси диференціації в поселенських структурах слов’ян, що призвело до розділення поселень на міські і сільські. Сільські територіальні утворення можна вважати найдавнішими видами територіальних об’єднань мешканців на Україні. Міста, які з’явилися значно пізніше, зайняли, однак, привілейоване положення відносно села, стали його „командними” центрами. В поселеннях, що оформилися в сільські громади, поступово склався своєрідний устрій життя, налагодилися взаємовідносини співпраці та взаємодопомоги.

На нашу думку, проаналізувавши погляди вітчизняних науковців, можна визначити, що соціальне розшарування в селі було незначним, практично, всі, хто працював на землі, мали однаковий статус і роль в громадському житті. Демократизовані відносини в поєднанні з обов’язковим дотриманням усталених форм взаємодії між членами сільської громади сприяли виробленню певного національного „духу”, що став характерним для всього українського народу.

 

 

 

 

2. Особливості соціокультурної диференціації в сучасному суспільстві

 

2.1. Характерні риси соціокультурного стану столиці та провінції

 

Соціокультурним середовищем є складноорганізоване, багаторівневе утворення, складові якого мають відносну функціональну автономію. Всі складові соціокультурного середовища об'єктивно перебувають у постійній зміні, отже, рух в соціокультурному середовищі є необхідною умовою його розвитку. Крім того, при описі соціокультурного середовища необхідно враховувати фактори часу і простору, що характеризують соціальне буття культури. [2; 34];

Вивчаючи всяке суспільство, можна збудувати модель поєднання соціокультурних інтегруючих і диференціюючи намірів, властивих йому. Але так само можна вивчати і все людство по тих або інших варіантах його соціальної (національної, політичної, релігійної і ін.) диференційованості.

Соціокультурна диференціація відображає і внутрішні процеси розділення людей по профілях їх діяльності і рівнях спеціалізації цієї діяльності.

Столиця є своєрідним соціокультурним середовищем, що охоплює соціальний світ, матеріальні та духовні умови становлення, існування, розвитку та діяльності людей. Тобто міське середовище — це і ландшафт, і люди, і способи їх взаємодії, і виробничі процеси, екологія, якість життя, рівень інформаційного обміну, особлива соціальна структура. Це середовище формує відповідний соціально-психологічний тип особистості, наділений раціональністю, мобільністю, готовністю до змін, умінням поєднати власні інтереси з інтересами інших, здатністю долати труднощі середовища [18; 349].

При всій привабливості міського способу життя він поки дуже далекий від ідеалу: скупченість, безликість міського середовища, особливо в нових містах, поширення масової культури, зростання неблагополучних сімей, що відхиляється поведінки молоді. Все помітніше проявляються відчуженість людей, самотність. Не місто для людини, а людина, точніше трудові ресурси, для міста [19; 57].

Сучасному мегаполісу притаманний високий рівень соціальної  мобільності. Розвиток сфер і галузей науки, мистецтва, промисловості,  торгівлі сприяє інтенсивності цього процесу, а, отже, соціокультурній диференціації  населення.

Соціокультурний розвиток міст пов'язаний з урбанізацією. Процес урбанізації супроводжують як позитивні, так і негативні наслідки. Серед позитивних наслідків можна відзначити наступні: становлення і поширення нових, розвиненіших форм способу життя і соціальної організації; великий вибір форм діяльності, більш інтелектуальних і змістовних (вибір занять, професій, освіти); краще культурне і побутове обслуговування, а також проведення вільного часу.

В той же час життя в мегаполісах необоротний змінює людину, його сприйняття природи і його психіку. Це може виявитися небезпечним для майбутнього людства. Умови життя в крупних містах багато в чому протіворечат генетичної пристосовності людини. На зорі антропогенезу люди існували або великими сім'ями, або невеликими общинами. Вони жили в умовах не конкуренції, а взаємодопомоги.

Столиця є центром генерації ідей культури і ідей, організуючих  життя людей. Ідеальне стає матеріальним, коли відбивається в  свідомості людини (суспільні потреби стають цілями і ідеалами)  і виступає в ролі однієї з умов реалізації ідеалів і цінностей. Соціокультурний простір міста відображає трансформацію людської думки, що відбувалася під впливом різних чинників природного оточення людини, а також соціальних, економічних і культурних чинників, що змінюють один одного.

Сучасна людина прагне встигнути не відстати, досягнути, добитися, перевершити саму себе, але нерідко всі зусилля виявляються безплідними. Слабкий прагне обігнати сильнішого, але багато не встигають, відстають, не наздоганяють, не досягають, програють, а отже дезадаптуються[16; 488-493 ].

Столиця є суспільним феноменом, який охоплює політичні, адміністративні, фінансові, владні, культурні, історичні, мовні, етнічні, соціальні складові; центр у системі адміністративно-владних та політичних зв'язків. Столичне життя за моделями поведінки своїх мешканців випереджає на декілька років інші міста країни.

Ліквідується натура, і людина живе всупереч своїй неповторній і унікальній індивідуальності. Нівелюється навіть статева приналежність, і жінки сприйняли чоловічий спосіб життя, чоловічі цінності і бажання. Сучасна людина несеться потоком урбанізації, який стає все більше неконтрольованим у столичних містах. Досягнення прогресу так чи інакше призводять до кардинальних зрушень у психіці сучасної людини.

Яскрава риса великих міст — це загальна відчуженість людей. Обмежене коло спілкування, замкнутість на своїх проблемах, відсторонення від життя інших — це плоди урбанізації, яка поширилася по цілому світу.

Сучасна людини більше живе своїм внутрішнім світом, менше — світами інших людей. Через це за останні десятиліття зросло число самогубств. Людина, яка не відчуває сторонньої уваги, підтримки, втративши опору у самого себе легко піддається відчаю і не зазнавши розради накладає на себе руки [10; 211].

Що стосується провінційного життя, то йому властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем; розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них.

Особливості провінційного способу життя пов'язані з особливостями праці і побуту жителів: підлеглістю праці ритмам і циклам року; важчими, ніж зазвичай в місті, умовами праці; малими можливостями для трудової мобільності жителів; великою злитою праці і побуту, непохитністю і трудомісткістю праці в домашньому і підсобному господарствах; набір занять у вільний час досить обмежений.

У життєвому устрої провінційних поселень збереглися елементи традиційної сусідської общини. У них досить стабільний склад жителів, слабка його соціально-професійна і культурна диференціація, типові тісні родинні і сусідські зв'язки.

Для села характерна «відвертість» спілкування. Відсутність великих соціальних і культурних відмінностей між жителями, нечисленність реальних і можливих контактів роблять спілкування селян задоволене тісним і таким, що охоплює всі сторони життя. Дружба і приятельство диференціюються слабо, а тому емоційна глибина і інтенсивність спілкування з різними партнерами рідко мають серйозні відмінності. Чим менше село, тим всеохватніше спілкування її жителів [24; 200- 258].

Для провінції характерним є: безпосередній зв’язок жителів із землею, господарське освоєння території, розосередження сіл, невеликі розміри сільських населених пунктів, пристосування основних видів занять до природного середовища, сезонна циклічна робота, невелика різноманітність занять, відносна соціальна і професійна однорідність і специфічний сільський спосіб життя [17; 67].

У провінції, на відміну від міста, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Провінційне населення більш диференційоване, ніж міське, по рівню среднедушевих грошових доходів. Висока поляризація доходів загострює проблеми бідності на селі. Доходи сільських жителів від особистих підсобних господарств мають головним чином натуральну форму і використовуються для власного вжитку. Їх роль як джерела фінансових вступів знизилася. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці (у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортністю життя, типом мислення, стабільністю норм і цінностей.

Відрізняється воно від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, що виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками [7;181].

Ми можемо зробити висновки, що в місті все ж умови життя більш приємлимі, ниж в провінції. Недоліки, що властиві місту, можна компенсувати комфортом та доступністю багатьох соціально-культурних, необхідних для кращого життя, закладів. Але швидкий темп життя, жорстка боротьба за нього, які склалися у столичному місті, під силу далеко не кожному провінціалу.

 

 

2.2. Основні шляхи взаємодії соціально-культурних процесів столиці та провінції

 

 

Столичне місто і провінція є крупні, генетично зв'язані між собою соціокультурні системи, що знаходяться у взаємозв'язаному динамічному постійному діалектичному процесі. В сукупності, місто іпровінція, як крупні соціально-територіальні поселенські структури, утворюють єдину соціокультурну систему суспільства, і від їх гармонійного культурного і соціального розвитку залежить духовне здоров'я цього суспільства.

У житті міста і села, як відносно відособлених і різнохарактерних поселенських одиницях, відбувається постійний процес взаємодії багатьох культурних суспільних і державних формувань і структур, культурних інститутів.

Їх розвиток і взаємодія протікає в певному (столичному або провінційному) соціальному середовищі, завдяки внутрішнім потенціям конкретного співтовариства і за допомогою розгалуженої мережі каталізаторів, якими є всілякі соціальні і культурні інститути. У такому соціальному континуумі, насиченому компонентами культурних інститутів і самої особи, відбуваються її соціалізація і культурний розвиток.

Культура характеризує всі сфери життя суспільства, кожної соціальні групи і окремі особи, вона є мірою і способом реалізації сутнісних сил особи. Соціокультурні проблеми обумовлюються сукупністю суспільних зв'язків і стосунків, соціальним середовищем і культурними інститутами, вона активно впливає на розвиток суспільних зв'язків і стосунків, культурне середовище, соціокультурні інститути.

Ця система виявляється і розвивається в процесі життєдіяльності своїх соціальних і культурних суб'єктів, реалізується в її результатах; соціокультурна система має самостійну структуру показників: - структура якісних показників (споживані і створювані культурні цінності, ціннісна орієнтація, ефективність і раціональність культурної діяльності); - структура кількісних показників (відвідуваність установ культури, кількість культурних програм, їх форми, інтенсивність показу) [28].