Структура соціологічної науки

Перша покликана вивчати умови існування і закони функціонування соціальних систем; друга — закони їхнього розвитку і зміни.

Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу). 
   Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так само, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і взаємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості. 
   Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, державу і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні органічної єдності суспільства. Він вважає, що саме родина, а не індивід, складає ту найпростішу одиницю, з яких складається суспільство. Людина, на його думку, з давніх-давен переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з "егоїстично-особистісним" є й неегоїстичний, "соціальний" початок. І вся історія людства в О. Конта є поступове подолання егоїстичних схильностей людини. 
   Держава, за Контом, — це охоронець суспільного порядку, виразник "суспільного духу", що стоїть на варті соціальної солідарності, й бореться проти тенденцій докорінної розбіжності ідей, почуттів та інтересів у суспільстві. Без цього неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання суспільного порядку, підпорядкування державі і її настановам, вважає Конт, — це священний обов'язок будь-якого члена суспільства. 
   Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільного розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших факторах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, приріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав первинним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кожному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта "станом людських розумів". 
   Трьом зазначеним вище ступеням розумового розвитку людства — теологічній, метафізичній і позитивній — відповідають і три стадії історичного прогресу. Перша — теологічна — охоплює давні часи і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризується пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними та політичними режимами на чолі з жерцями і військовими. Друга — метафізична — охоплює XIV - XVIII ст., для якої характерний перехід від одного, старого, руйнівного суспільного порядку до нового, у зв'язку з чим ця стадія називалася О. Контом як критична, перехідна. У духовній сфері на перший план висуваються філософи-метафізики, а в політичній — юристи, літератори, публіцисти. Зігравши позитивну роль у руйнуванні теологізму, у поваленні "реакційної, ретроградної аристократії", ця епоха, відзначав Конт, у свою чергу, породила іншу крайність — революцію, "анархічну республіку", індивідуалізм, лібералізм, демократію, що виступають як головна перешкода для нормального розвитку суспільства. 
   На третій вищій — позитивній — стадії, що почалася в XIX столітті, разом із твердженням позитивної, наукової свідомості, згідно контівській соціальній динаміці, настає розквіт промисловості, науки, цілком відходять у минуле військовий дух і мілітаристський спосіб життя, на зміну аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою, що базується на соціології, — позитивною політикою. У центрі духовного життя висуваються вчені, філософи-позитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої, традиційної релігії з богом приходить позитивізм як "релігія людства" з її проповіддю загальної любові і поклоніння особистості, суспільству, людству. 
   Значення соціології О. Конта визначається насамперед тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду всупереч панівним у той час спекулятивно-умоглядним філософським підходам і теологічним поглядам він вперше: 
   1) обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку; 
   2) визначив соціологію як особливу науку, що спирається на спостереження; 
   3) порушив питання про проведення емпіричних досліджень у даній науці; 
   4) обґрунтував закономірний характер розвитку історії, загальні контури соціальної структури і ряду найважливіших інститутів суспільства. 
   Однак О. Конту не вдалося досить чітко визначити предмет і метод нової науки; у його працях — характерна для позитивізму недооцінка значення загальної теорії й абсолютизація ролі вивчення окремих соціальних фактів, емпіризм, неправомірна аналогія соціальних явищ, процесів і законів з тими, що вивчаються в природознавстві. 
   В основі соціологічних поглядів Г. Спенсера (1820-1903 pp.), лежали два вихідних положення, тісно пов'язаних з дарвінським вченням: 
   а) розуміння суспільства як соціального організму, подібного до біологічного організму, і організму, який підкоряється тим же законам організації, функціонування і розвитку; 
   б) вчення про загальну еволюцію, згідно з якою будь-яке явище неорганічного, органічного і надорганічного світу є "частиною загального процесу еволюції", оскільки існує тільки одна еволюція, що відбувається всюди однаково". 
   Проводячи постійну аналогію між біологічним і соціальним організмами, Г. Спенсер виділяє такі загальні риси і властивості, як:

• зростання і ускладнення структури,

• диференціація функцій,

• посилення їхньої взаємодії зі структурою та ін.

Він вважав, що взаємини між суспільними структурами подібні до взаємодії органів живого організму. За, Спенсером, роль судинної системи в суспільстві виконує транспорт, роль кровообігу — торгівля, роль харчування — промисловість і землеробство, роль шкірного покриву — армія і т. п. Разом із тим він бачить і відмінність суспільства, яке він іменує "надорганізмом", насамперед у тому, що в ньому індивід менше залежить від соціального цілого і що суспільство як ціле, що складається з окремих індивідів, служить на благо своїх членів. 
   Якщо О. Конт у питанні про співвідношення особистості й суспільства віддавав пріоритет суспільству як системі, то Г. Спенсер, навпаки, — особистості, індивіду.

 

Натуралізм у соціологи XIX - XX ст.

Погляди О.Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством - у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч.Дарвіна. Одним із представників такого підходу був Ґерберт Г.Спенсер (1820-1903) - засновник органічної школи.

На думку Ґ.Спенсера, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним керують біологічні закони (наприклад, закон боротьби за Існування, виведений Ч.Дарвіном для біологічного середовища, Г.Спенсер трактує як закон класової боротьби для середовища соціального).

Ототожнюючи суспільство з біологічним організмом, Г.Спенсер дає порівняльний аналіз соціальних та біологічних організмів. Г.Спенсер стверджує, що кожен елемент соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість - функцію харчування, торгівля -кровообігу, армія - захисні функції шкіри, транспорт - кровоносних судин. Суспільство, на думку Ґ.Спенсера, як і живий організм, нормально функціонує лише за умови узгодженої взаємодії його органів.

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому характерні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. Для пояснення суспільного життя використовувалися такі категорії, як „соціальні тканини", „органи", „соціальні хвороби". На думку представників цієї школи нормальний розвиток має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа. Представники цієї школи переносили на людське суспільство закони „природного відбору", „боротьби за існування", інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу „вищих" та „нижчих" рас та класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. (Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти).

Один із засновників даної школи, французький філософ Артюр де Гобіно (1816-1882), вважає, що чистота раси - це джерело розвитку цивілізації. Чим чистіша раса біологічно, тим значніші її вроджені здібності і тим інтенсивніше раса розвивається (в історичному аспекті). Успішно розвиватись цивілізація може тільки тоді, коли головною расою є біла. Інші раси, на його думку, є нижчими.

Концепції расово-антропологічної школи були засуджені та відкинуті наукою. їх вивчення має не наукове, а загальноосвітнє значення.

Теорія соціал-дарвінізму, як соціологічний напрям сформувався під впливом еволюційної теорії Ч.Дарвіна. Представники цієї школи (Л.Гумплович, У.Беджгот, У.Самнер) зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного відбору, і розглядали соціальний прогрес, як постійний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований.

Представник даної школи, австрійський соціолог Л.Гумплович розглядав соціологію як науку про соціальні групи та відносини між ними. В основу цих відносин він покладав закон боротьби за Існування, але не на рівні окремої людини, а в межах між групових суперечностей та протиборств. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, що виражається у бажанні панування.

Марксистська школа соціології. У своїх соціологічних поглядах Карл Маркс (1818-1883) обґрунтовує думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Серед багатьох видів стосунків між людьми (політичних, правових, сімейних, моральних) як базові марксизм виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ, вони становлять суспільний базис. Минуле і майбутнє людства постає як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь.

Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини, природа якої зводиться лише до соціальних рис і трактується як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних та духовних цінностей. Проблема людини у марксизмі пов'язана із осмисленням такого суспільного феномену як відчуження. Відчуження -це складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності та її результатів у силу, що панує над людиною.

Засновники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність. Вихід з даної ситуації вони вбачали в утверджені нового типу власності - власності всіх і кожного водночас, тобто суспільної за своїм характером. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм.