— Достоєвський Федір "Злочин та кара" (скорочено)

Разуміхін з Раскольниковим ідуть до Порфирія. Родіона найбільше непокоїть  думка, чи знає Порфирій, що він учора  був у квартирі старої і про  кров питав. Раскольников вдається до хитрощів: жартує з Разуміхіним, натякаючи на його ставлення до Дуні. Родіон сміється з Разуміхіна і, сміючись, заходить до Порфирія. Родіон намагається, щоб його сміх звучав природно. Разуміхін цілком щиро гнівається через жарти Родіона. За якусь мить Родіон помічає в кутку Заметова. Це викликає в ньому підозру.

Чоловіки  говорять про заставлені речі. Раскольникову  здається, що Порфирій Петрович знає. Коли розмова заходить про злочин взагалі, Разуміхін висловлює свої міркування, говорить, що не згоден із соціалістами, які пояснюють усі злочини виключно соціальними чинниками. Тоді Порфирій згадує статтю Раскольникова, надруковану в газеті. Стаття називається «Про злочин». Раскольников навіть не знав, що статтю таки надрукували, адже писав її кілька місяців тому. У статті йдеться про психологічний стан злочинця, і Порфирій Петрович говорить, що у статті цілком прозорий натяк на те, що є особливі люди, які мають право чинити злочини. На думку ж Раскольникова, усі непересічні люди, які здатні сказати нове слово, за своєю природою є певною мірою злочинцями. Люди взагалі поділяються на два розряди: нижчий (звичайні люди), які є лише матеріалом для відтворення нових людей, і справжніх людей, здатних створити нове, сказати нове слово. І якщо людині з другого розряду треба заради власної ідеї переступити через злочин, через кров, вона може собі дозволити це зробити. Перші ж — люди консервативні, звиклі слухатися, вони — люди теперішнього, а другі — руйнівники за природою, вони — люди майбутнього. Перші тільки зберігають людство як вид, а другі — просувають людство до мети.

«Як же відрізнити цих звичайних від незвичайних?» — цікавиться Порфирій Петрович. Раскольников уважає, що помилитися у цьому розрізненні може тільки людина нижчого розряду, бо багато хто з них вважає себе людиною новою, людиною майбутнього, тоді як справжніх нових людей не помічають чи навіть зневажають їх. Нових людей, на думку Раскольникова, народжується дуже мало. Разуміхін із обуренням не погоджується з другом, говорячи, що дозволити собі переступити через кров «по совісті» — це страшніше, ніж офіційний дозвіл проливати кров, законний дозвіл...

«А  що, коли якийсь звичайний юнак подумає, що він Лікург чи Магомет і почне прибирати перепони?» — питається Порфирій Петрович. І хіба не відчував себе сам Раскольников, пишучи цю статтю, хоч трохи теж надзвичайною людиною, яка говорить «нове слово»? Цілком можливо, відповідає Раскольников. Невже Раскольников заради всього людства теж зважився б украсти чи вбити? — не вгаває Порфирій Петрович. Якщо б я і переступив, то тоді, зрозуміло, вам би не сказав, — відповідає спохмурнілий Родіон і додає, що Наполеоном чи Магометом себе не вважає. Хто ж на Русі себе Наполеоном вважає?.. — посміхається Порфирій. Чи не Наполеон який-небудь минулого тижня нашу Альону Іванівну сокирою вбив? — раптом питає Заметов. Похмурий, Раскольников збирається йти, домовляється зайти до слідчого завтра. Порфирій намагається заплутати наостанок Родіона, нібито переплутавши день вбивства із тим днем, коли Раскольников заходив до лихварки.

Раскольников  із Разуміхіним ідуть до Пульхерії  Олександрівни і Дуні. Дорогою  Разуміхін обурюється, що Порфирій Петрович і Заметов підозрюють Родіона у вбивстві. Раптом Родіону спадає щось на думку і він повертається додому, де перевіряє діру під шпалерами: чи не залишилось там чогось. Там нічого. Вийшовши у двір, він помічає, як двірник вказує на нього якомусь чоловікові. Чоловік мовчки йде. Родіон наздоганяє його, питає, що це все означає. Чоловік, дивлячись в очі Родіону, тихо і чітко промовляє: «Убивця!»

Знервований і вражений, Раскольников на ватяних  ногах повертається до себе, думки його плутаються. Він розмірковує, що це був за чоловік. Він зневажає себе за слабкість, адже мав заздалегідь знати, що з ним буде. Та він і знав це! Він хотів переступити, але не зміг... Він не стару вбив, а принцип... Хотів переступити, але так і залишився з цього боку. Тільки й зміг, що вбити! Ті, інші, не такі, як він. Справжній володар розгромлює Тулон, влаштовує різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в Москві... й саме йому ставлять пам’ятник після смерті. Отже, таким дозволено все, а йому ні... Він переконував себе, що йде на це заради благої справи, а тепер що? Він мучиться й зневажає себе: та й по заслузі. В його душі виринає ненависть до всіх і водночас любов до милих, бідолашних Лизавети, матері, Соні...

Він розуміє, що в таку хвилину може мимохіть розповісти все матері... Раскольников засинає і бачить страшний сон, де сьогоднішній чоловік заманює його у квартиру лихварки, а вона жива, він знов б’є її сокирою, а вона сміється. Він кидається втікати — на нього вже чатують якісь люди. Родіон прокидається і бачить на порозі людину — Аркадія Петровича Свидригайлова.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Свидригайлов  каже, що йому потрібна допомога Раскольникова  в одній справі, яка стосується його сестри. Самого вона його і на поріг не пустить, але разом з братом... Раскольников відмовляє Свидригайлову. Той свою поведінку стосовно Дуні пояснює закоханістю, пристрастю, а на звинувачення у смерті дружини відповідає, що та померла від апоплексичного удару, а він тільки й ударив її «всього лише двічі хлистиком»... Свидригайлов говорить не вгаваючи. Розглядаючи гостя, Родіон раптом зауважує вголос, що Свидригайлов може бути і порядною людиною у певному випадку.

Свидригайлов  розповідає про історію своїх стосунків із Марфою Петрівною. Та викупила його з в’язниці, куди він потрапив за борги, одружила з собою і забрала в село. Вона дуже любила його, все життя зберігала документ про сплачені нею тридцять тисяч рублів як гарантію того, що чоловік не покине її. І тільки за рік до смерті віддала йому цей документ і подарувала чималі гроші. Свидригайлов розповідає, як до нього приходила покійна Марфа Петрівна. Вражений, Раскольников думає, що і йому самому являлася покійна лихварка. «Чому я так і думав, що з вами щось подібне трапляється!» — вигукнув Родіон. Свидригайлов відчуває, що між ними є щось спільне, він зізнається, що тільки-но побачив Родіона, одразу подумав: «Це той самий і є!» Але він не може пояснити, який це той самий. Раскольников радить Свидригайлову звернутись до лікаря, вважає його ненормальним... Тим часом Свидригайлов розповідає, що суперечка між ним і дружиною виникла через те, що вона організувала заручини Дуні з Лужиним. Сам Свидригайлов вважає, що той не пара Дуні, і готовий навіть запропонувати їй гроші, аби полегшити розрив із нареченим, та й Марфа Петрівна залишила Дуні три тисячі. Свидригайлов дуже хоче побачити Дуню, сам він скоро збирається одружитися з однією дівчиною. Виходячи, він стикається у дверях з Разуміхіним.

Прийшовши до Пульхерії Олександрівни та Дуні, приятелі зустрічаються там з  Лужиним. Він гнівається, адже просив Раскольникова не пускати. Коли мова заходить про Марфу Петрівну, Лужин повідомляє про приїзд Свидригайлова і розповідає про злочин цієї людини, про який нібито дізнався від його дружини. Племінниця знайомої Свидригайлова лихварки Рессліх повісилася на горищі будинку, нібито через те, що Свидригайлов «жорстоко образив» її. За словами Лужина, Свидригайлов замучив і довів до самогубства свого слугу. Та Дуня заперечує і каже, що Свидригайлов добре поводився зі слугами. Раскольников повідомляє, що до нього заходив Свидригайлов, і про те, що Марфа Петрівна заповіла Дуні гроші.

Лужин збирається йти. Дуня просить його залишитися, аби все з’ясувати. Та, на думку  Лужина, ставлення жінки до чоловіка має бути вищим від її ставлення  до брата — він розгніваний, що його ставлять «на одну дошку» з  Раскольниковим. Він дорікає Пульхерії  Олександрівні, що вона неправильно  зрозуміла його і написала про  нього неправду ,у своєму листі до Родіона. Втрутившись, Раскольников дорікає, що Лужин сказав, ніби той залишив гроші не вдові загиблого Мармеладова, а його дочці, про яку Лужин говорив у негідному тоні. Раскольников заявляє, що Лужин не вартий і мізинця Дуні. Суперечка закінчується тим, що сама Дуня наказує Лужину піти, і Родіон виганяє його. Лужин обурений, він знає, що чутки про Дуню неправдиві, але вважає своє рішення одружитися із нею гідним вчинком, за який усі мали бути йому вдячні. Він не може повірити, що дві бідні,

безпорадні  жінки не підкоряються йому. Багато років він мріяв одружитися із простою, проте розумною, чесною і красивою дівчиною. І ось його мрії почали справджуватись, це могло б допомогти йому в кар’єрі, але зараз усе втрачено! Та Лужин не залишає надії все виправити...

Зрештою, всі радіють, що Лужин пішов. Дуня зізнається, що хотіла в такий спосіб добути грошей, але навіть не уявляла, який Лужин негідник. Схвильований Разуміхін не приховує радості. Розповідаючи рідним про візит Свидригайлова, Раскольников говорить, що той здався йому дивним, майже божевільним: то говорить, що поїде, то збирається одружуватись. Дуня хвилюється, інтуїція підказує їй, що Свидригайлов замислив щось жахливе. Разуміхін умовляє жінок залишитись у Петербурзі. Він обіцяє, що дістане грошей і вони зможуть займатися виданням книжок, каже, що вже підшукав їм непогане помешкання. Дуні дуже подобається його ідея. Тим часом Родіон збирається піти. «Хто зна, може, востаннє бачимось», — мимоволі говорить він. Наздогнавши його, Разуміхін намагається хоч щось з’ясувати. Родіон просить друга не кидати матір і Дуню. Їхні погляди зустрічаються, і Разуміхіна вражає страшний здогад. Він блідне і завмирає на місці. «Розумієш тепер?» — каже Раскольников.

Раскольников  іде до Соні, в неї дивна, неправильної форми, похмура та вбога кімната. Соня говорить про хазяїв, які добре ставляться до неї, згадує Катерину Іванівну, яку дуже любить: вона така нещасна і хвора, вірить, що в усьому має бути справедливість... Соня картає себе, що за тиждень до загибелі батька відмовилась почитати йому книжку, а Катерині Іванівні не віддала комірець, який придбала у Лизавети. «Але ж Катерина Іванівна хвора, — заперечує Родіон, — і ти можеш захворіти, тоді тебе відвезуть до лікарні, а що буде з дітьми? Тоді з Полею буде те саме, що й із Сонею» І «Ні!.. — кричить Соня. — Її Бог захистить!» «Може, Бога і нема зовсім», — відповідає Раскольников. Соня ридає, вона вважає себе безмежно грішною, раптом Родіон уклоняється й цілує її ногу. «Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився», — тихо промовляє він. Він каже, що найбільший гріх Соні в тому, що вона змарнувала все, що живе в бруді, який ненавидить, а цим нікого ні від чого не рятує, і краще б їй просто вбити себе...

Родіон  розуміє за самим тільки поглядом Соні, що вона не раз думала про самогубство, але любов до Катерини Іванівни та її дітей примушують її жити. А бруд, у якому вона живе, не торкнувся її душі — вона залишилась чистою. Покладаючи всі свої надії на Бога, Соня нечасто ходить до церкви, але постійно читає і добре знає Євангеліє. Минулого тижня була й у церкві: відправила панихиду за загиблою Лизаветою, яка була «справедливою». Соня читає Раскольникову вголос притчу про воскресіння Лазаря. Раскольников говорить Соні, що покинув рідних і тепер у нього тільки вона залишилась. Вони разом прокляті, разом мають і йти! «Ти теж переступила, — говорить Родіон, — змогла переступити. Ти наклала на себе руки, згубила життя ... своє, але це все одно... Бо коли залишишся сама, збожеволієш, як я... Треба зламати все і страждання взяти на себе. А влада над тварями тремтячими і над усім людським мурашником — оце мета. Раскольников каже, що зараз піде, але коли прийде завтра (якщо прийде взагалі), то розкаже Соні, хто вбив Лизавету. Тим часом у сусідній кімнаті усю їхню розмову підслуховував Свидригайлов...

Наступного  ранку Раскольников іде до слідчого Порфирія Петровича. Родіон упевнений, що той загадковий чоловік, який назвав його вбивцею, вже доніс на нього. Але в конторі ніхто не звертає на Раскольникова уваги, юнак дуже боїться слідчого. Зустрівши його, як завжди люб’язного, Родіон віддає йому квитанцію на годинник, який він заклав. Помітивши збуджений стан Раскольникова, Порфирій заводить заплутану розмову, випробовуючи терпіння юнака. Раскольников не витримує, просить, щоб його допитували за формою, за правилами, але Порфирій Петрович не звертає уваги на його вигук і, здається, чекає на щось чи на когось. Слідчий згадує статтю Раскольникова про злочинців, говорить, що злочинця надто рано заарештовувати не варто, бо той, залишаючись на волі, зрештою сам прийде і зізнається. Найімовірніше так станеться з розвиненою, нервовою людиною. А що злочинець може втекти, — то «він у мене психологічно не втече», — стверджує Порфирій Петрович. До того ж злочинець не враховує, що, окрім його планів, є ще природа, натура людська. От і виходить, що юнак який-небудь все хитро продумає, приховає, можна, здавалося б, і радіти, а він візьме та й знепритомніє! Раскольников тримається, але ясно бачить, що Порфирій підозрює його у вбивстві. Слідчий розповідає йому, що знає, як той ходив на квартиру до лихварки, питав про кров, але ...пояснює все це психічною хворобою Родіона, нібито він усе це зробив у маренні. Не витримавши, Раскольников кричить, що це не було у маренні, це все було насправді!

Порфирій  Петрович продовжує свій заплутаний монолог, чим остаточно збиває з пантелику Раскольникова. Сам Родіон і вірить, і не вірить, що його підозрюють. Раптом він кричить, що більше не дозволить себе мучити: заарештуйте мене, обшукуйте мене, але будьте ласкаві діяти за формою, а не грати зі мною! У цей час до кімнати заходить звинувачений маляр Микола і голосно зізнається у скоєному вбивстві. Дещо заспокоєний, Родіон вирішує піти. Слідчий говорить йому, що вони ще обов’язково зустрінуться... Вже вдома Раскольников багато розмірковує про розмову зі слідчим, згадує і чоловіка, який чекав на нього вчора. Раптом двері прочиняються і на порозі стоїть той самий чоловік. Раскольников завмирає, але чоловік вибачається за свої слова. Раптом Родіон згадує, що бачив його, коли ходив на квартиру до вбитої лихварки. Виходить, у слідчого, окрім психології, нічого на Раскольникова нема?! «Тепер ми ще поборемося», — думає Раскольников.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Прокинувшись, Лужин, розгніваний на весь світ, думає про розрив із Дунею. Він гнівається сам на себе, що розповів про це своєму приятелеві Лебезятникову, і той тепер кепкує з нього. Дратують його й інші неприємності: не пройшла одна його справа в сенаті, хазяїн квартири вимагає сплатити неустойку, в меблевому магазині не хочуть повернути завдаток. Все це посилює ненависть Лужина до Раскольникова. Лужин шкодує, що не давав грошей Дуні та її матері, — тоді вони б почувалися зобов’язаними. Згадавши, що його запрошено на поминки Мармеладова, Лужин дізнається, що там має бути і Раскольников.

Лужин зневажає і ненавидить Лебезятникова, про якого знає ще з провінції, бо був його опікуном. Він знає, що Лебезятников нібито має вплив у певних колах. Прибувши до Петербурга, Лужин вирішує зблизитися з «молодими поколіннями нашими». У цьому, на його думку, може допомогти Лебезятников, хоча сам він людина простакувата. Лужин чув про якихось прогресистів, нігілістів та викривачів, та найбільше він боїться викривачів. Андрій Семенович Лебезятников — людина, яка хапається за кожну модну ідею, перетворюючи її на карикатуру, хоча й служить цій ідеї цілком щиро. Він мріє утворити комуну, хоче долучити до неї і Соню, сам продовжує «розвивати» її, дивуючись, що з ним вона надто боязка і сором’язлива. Скориставшись із того, що розмова пішла про Соню, Лужин просить покликати її і дає їй десять рублів. Лебезятников у захваті від його вчинку.

«Гордість бідних» примушує Катерину Іванівну витратити на поминки чи не половину залишених Родіоном грошей. У приготуваннях їй допомагає квартирна хазяйка Амалія Іванівна, з якою вони постійно сварилися. Катерина Іванівна незадоволена, що немає ні Лужина, ні Лебезятникова, і дуже радіє, коли приходить Раскольников. Жінка знервована і збуджена, вона кашляє кров’ю і близька до істерики. Хвилюючись за неї, Соня боїться, що все це може погано скінчитися. Так і виходить — Катерина Іванівна починає сваритися з хазяйкою. У розпал сварки приходить Лужин. Він стверджує, що в нього зникли сто рублів, коли Соня була в його кімнаті. Соня відказує, що він сам дав їй десять, а більше вона нічого не брала. Ставши на захист дівчини, Катерина Іванівна починає вивертати Сонині кишені, коли раптом звідти випадають гроші. Катерина Іванівна кричить, що Соня не може вкрасти, ридає, звертається по захист до Раскольникова. Лужин вимагає покликати поліцію. Але, задоволений, публічно «вибачає» Соні. Звинувачення Лужина спростовує Лебезятников, який говорить, що сам бачив, як той підкинув дівчині гроші. Він спочатку подумав, що Лужин робить це, аби уникнути слів подяки, від щирого серця. Лебезятников готовий заприсягтися перед поліцією, що все так і було, але не розуміє, навіщо Лужину такий ниций учинок. «Я можу пояснити», — раптом втручається Родіон. Він розповідає, що Лужин сватався до його сестри, Дуні, але посварився з ним самим. Випадково побачивши, як Раскольников дав гроші Катерині Іванівні, він сказав рідним Родіона, що юнак віддав їхні останні кошти Соні, натякнувши на нечесність цієї дівчини і якийсь зв’язок між Раскольниковим і Сонею. Тож, якщо Лужину пощастило б довести нечесність Соні, він зміг би посварити Родіона з матір’ю та сестрою. Лужина прогнали.