— Достоєвський Федір "Злочин та кара" (скорочено)

У розпачі Соня дивиться на Родіона, побачивши  в ньому захисника. Лужин кричить, що знайде «справедливість». Не витримавши всього цього, Соня в сльозах біжить додому. Амалія Іванівна виганяє вдову  Мармеладова з дітьми з квартири. Раскольников іде до Соні.

Раскольников  відчуває, що «він повинен» розповісти Соні, хто вбив Лизавету, і передчуває страшну муку, яка стане наслідком цього зізнання. Він боїться і вагається, але потреба все розповісти дедалі зростає. Раскольников питає Соню, як би вона вчинила, якщо б мала вирішити, померти Катерині Іванівні чи Лужину. Соня говорить, що передбачала таке питання, але вона не знає, не знає Божого промислу, і не їй вирішувати, кому жити і кому ні, вона просить Раскольникова говорити прямо. Тоді Родіон зізнається в умисному вбивстві старої і випадковому вбивстві Лизавети.

«Що це ви над собою учинили!.. Нема тепер  нещаснішого від тебе в цілому світі!» — у розпачі кричить Соня, обіймаючи Раскольникова. Вона піде разом із ним на каторгу! Але раптом вона усвідомлює, що він ще не вповні усвідомив жах того, Що вчинив. Соня починає розпитувати Родіона. «Я хотів Наполеоном зробитися, через це й убив...» — говорить Родіон. Наполеону і на думку не спало б замислюватись над тим, чи вбивати стару, чи ні, якщо б йому це було потрібно... Він убив усього тільки вошу, безглузду, гидку... Ні, заперечує сам собі Раскольников, не вошу, але він захотів насмілитися і вбити... «Мені треба було дізнатися... воша я, як усі, чи людина?.. Твар я тремтяча чи право маю... Не мав я права туди ходити, тому що така ж сама воша, як усі!.. Хіба я стару жінку вбив? Я себе вбив!.. Що тепер робити?..» — звертається Родіон до Соні.

Дівчина відповідає йому, що він має вийти  на перехрестя і поцілувати землю, яку  забруднив убивством, вклонитися на чотири сторони і сказати усім уголос: «Я вбив!» Раскольников має прийняти страждання й спокутувати ним свою провину. Але він не хоче каятися перед людьми, які одне одного мучать, а ще про доброчесність говорять. Вони всі негідники і нічого не зрозуміють. «Я ще боротимусь, — говорить Раскольников. — Може, я ще людина, а не воша і поквапився себе засудити...» Проте одразу Родіон питає Соню, чи буде вона ходити до нього в острог... Дівчина хоче дати йому свій хрест, але він не бере: «краще потім». У кімнату заглядає Лебезятников, він говорить, що Катерина Іванівна божеволіє: вона ходила до колишнього начальника свого Чоловіка і влаштувала там скандал, повернулася, б’є дітей, шиє їм якісь капелюшки, збирається вивести їх на вулицю, ходити дворами, калатаючи в таз замість, музики, щоб діти співали і танцювали... Соня в розпачі вибігає.

Раскольников  повертається до своєї комірчини, він картає себе за те, що своїм зізнанням зробив Соню нещасною. До нього приходить Дуня, вона розповідає, що Разуміхін запевнив її у безпідставності всіх звинувачень і підозр із боку слідчого. Схвильована, Дуня запевняє брата, що готова все життя йому віддати, хай тільки він покличе. Раскольников натомість говорить про Разуміхіна, хвалить його як людину чесну, яка вміє сильно кохати. Він говорить сестрі «прощавай», і вона йде стривожена. На Родіона навалюється туга, передчуття довгих років, що минуть у цій тузі... Він зустрічає Лебезятникова, який розповідає про Катерину Іванівну, яка, збожеволівши, ходить вулицями, примушує дітей співати і танцювати, кричить, намагається співати, кашляє, плаче. Городовий вимагає дотримуватись порядку, діти тікають, наздоганяючи їх, Катерина Іванівна падає, в неї відкривається горлова кровотеча... Її несуть до Соні. У кімнаті, коло ліжка помираючої, збираються люди, серед них і Свидригайлов. Жінка марить і за кілька хвилин помирає. Свидригайлов пропонує оплатити похорон, влаштувати дітей у притулок, покласти до банку півтори тисячі на кожного до повноліття. Він збирається «витягти з ями» і Соню... З його слів Раскольников починає здогадуватись, що Свидригайлов підслухав усі їхні розмови. Та сам він цього й не заперечує. «Я ж говорив, що ми з вами зійдемося», — говорить він Родіону.

ЧАСТИНА ШОСТА

Раскольников  перебуває в дивному психічному стані: його охоплює то тривога, то апатія. Він думає про Свидригайлова, якого за останні дні бачив кілька разів. Зараз Свидригайлов зайнятий влаштуванням дітей померлої Катерини Іванівни і похороном. Прийшовши до друга, Разуміхін розповідає, що мати Родіона хвора, але все одно приходила з Дунею до сина, та нікого не було вдома. Раскольников каже, що Дуня, «може, вже й любить» Разуміхіна. Разуміхін, заінтригований поведінкою друга, думає, що Родіон, можливо, пов’язаний з політичними змовниками. Разуміхін згадує про лист, який отримала Дуня і який її дуже схвилював. Згадує Разуміхін і Порфирія Петровича, який розповідав про маляра Миколу, котрий зізнався у вбивстві. Провівши друга, Раскольников замислюється, навіщо Порфирію переконувати Разуміхіна в тому, що маляр винний.

Прихід  самого Порфирія майже шокує Родіона. Слідчий повідомляє, що був тут два дні тому, але не застав нікого. Після довгого і туманного монологу Порфирій повідомляє, що не Микола скоїв злочин, а зізнався тільки через набожність — вирішив прийняти страждання. Убила інша людина... двох убила, за теорією вбила. Убила, та грошей взяти не зуміла, а що встигла взяти, те під камінь заховала. Потім уже на порожню квартиру приходила... в напівмаренні... вбила, але чесною людиною вважає себе, а інших зневажає... «Так... хто ж... убив?» — не витримує Раскольников. «То ви й убили», — відповідає Порфирій Петрович. Слідчий говорить, що не заарештовує Раскольникова, бо поки що доказів проти нього не має, крім того, він хоче, щоб Родіон сам прийшов і зізнався. У такому разі він вважатиме злочин наслідком божевілля. Раскольников тільки посміхається, він, мовляв, не бажає такого пом’якшення своєї провини. Порфирій говорить, як Родіон вигадав теорію, а зараз соромно стало, що зірвалося, що вийшло зовсім не оригінально, а підступно і гидко... На думку слідчого, Раскольников не безнадійний негідник, він із людей, які витерплять будь-які муки, якщо тільки знайдуть «віру або Бога». Коли вже Раскольников учинив таке, йому можна тепер не боятися, а слід зробити те, чого вимагає справедливість. Слідчий каже, що прийде заарештовувати Родіона за два дні і не боїться, що той утече. «Без нас вам не можна тепер обійтися», — говорить він йому. Порфирій упевнений, що Раскольников все одно в усьому зізнається, страждання вирішить прийняти. А якщо надумає покінчити життя самогубством, хай залишить докладну записку, де повідомить про камінь, під яким сховав крадене...

Після того, як слідчий пішов, Раскольников поспішає до Свидригайлова, сам не розуміючи навіщо. Свидригайлов усе чув, то чи ходив він до Порфирія Петровича, чи тільки ще піде? Може, взагалі не піде? А раптом у нього якісь наміри щодо Дуні і він збирається використовувати те, що почув від Раскольникова? Вони розмовляють у трактирі, Раскольников погрожує вбити Свидригайлова, якщо той буде переслідувати його сестру. Той стверджує, що приїхав до Петербурга більше щодо жінок... Він уважає розпусту заняттям не гіршим за усі інші, бо в ньому є щось природне... Це хвороба, тільки якщо не знати міри. А так залишилось би тільки застрелитися. Чи гидота всього цього не зупиняє Свидригайлова, питає Родіон, чи той уже втратив сили зупинитися? Свидригайлов називає юнака ідеалістом і оповідає історію свого життя...

Марфа Петрівна викупила його з боргової тюрми, вона була старша за Свидригайлова, слабувала на якусь хворобу... Свидригайлов не обіцяв.їй вірності. Вони домовилися, що той ніколи не покине дружину, нікуди не поїде без її дозволу, ніколи не матиме постійної коханки. Марфа Петрівна дозволила йому мати стосунки зі служницями, але він обіцяв їй, що ніколи не покохає жінку свого кола. Вони сварилися і раніше, але все якось вщухало, доки не з’явилася Дуня. Марфа Петровна сама взяла її гувернанткою і дуже любила. Свидригайлов покохав Дуню з першого погляду і намагався не реагувати на слова жінки, яка хвалила Дуню. Жінка Свидригайлова розповіла Дуні про їхні сімейні таємниці і часто жалілася їй. Дуня нарешті перейнялась жалощами до Свидригайлова як до пропащої людини. А в таких випадках дівчині неодмінно хочеться «врятувати», воскресити і відродити до нового життя.

Саме  в цей час у маєтку з’явилась нова дівчина Параша, гарненька, але не дуже розумна. Свидригайлов починає залицятися до неї, це закінчується скандалом. Дуня просить Свидригайлова залишити дівчину. Він розігрує сором, говорить про свою долю, починає лестити Дуні. Але та розгадує його нечесність. Ніби бажаючи помститися, Свидригайлов знущається з намагань Дуні «відродити» його і продовжує свої стосунки з новою служницею, та й не тільки з нею. Вони посварились. Знаючи про бідність Дуні, Свидригайлов пропонує їй усі свої гроші, щоб вона втекла з ним до Петербурга. Він був закоханий у Дуню без тями. Дізнавшись, що Марфа Петрівна десь «дістала цього негідного ... Лужина і ледь не змайструвала весілля», Свидригайлов обурився. Раскольников міркує, чи відмовився Свидригайлов від своїх намірів щодо Дуні, і йому здається, що ні. Сам Свидригайлов повідомляє, що збирається одружитися з шістнадцятирічною дівчиною з бідної родини — з нею та її матір’ю він нещодавно познайомився у Петербурзі і досі підтримує знайомство, допомагаючи їм коштами.

Договоривши, Свидригайлов із похмурим обличчям прямує до виходу. Раскольников іде за ним, переймаючись, чи не піде той раптом до Дуні. Коли мова заходить про розмову Родіона з Сонею, яку непорядно підслухав Свидригайлов, Свидригалов радить Родіону моральні питання відкинути і поїхати кудись далеко, навіть пропонує грошей на дорогу. Або нехай Раскольников застрелиться.

Щоб відвернути Раскольникова, Свидригайлов бере екіпаж і кудись їде, але невдовзі відпускає його і непомітно повертається. Тим часом Родіон, глибоко замислившись, стоїть на мосту. Щойно він пройшов  повз Дуню і не помітив її. Доки дівчина  вагається, чи варто покликати брата, вона помічає Свидригайлова, який знаками  підзиває її до себе. Свидригайлов просить Дуню піти з ним, нібито вона має поговорити з Сонею і подивитися на якісь документи. Свидригайлов зізнається, що знає таємницю її брата. Вони розмовляють у номері Свидригайлова. Дуня повертає Свидригайлову написаний ним лист, у якому є багато натяків на злочин, скоєний її братом. Дуня твердо говорить, що не вірить у це. Свидригайлов розповідає про розмову Родіона з Сонею, яку він чув. Розповідає, як Родіон убив Лизавету і стару, вбив за теорією, яку сам і вигадав. Дуня хоче поговорити з Сонею. Свидригайлов тим часом пропонує свою допомогу, він згоден забрати звідси Родіона, але все залежить тільки від Дуні: чи залишиться вона зі Свидригайловим. Дуня вимагає, щоб той відчинив двері і випустив її. Дівчина дістає револьвер і стріляє, але куля тільки зачіпає волосся Свидригайлова і влучає в стіну, вона стріляє ще раз — осічка. Вона в розпачі кидає револьвері «Так не любиш? — питає її Сидригайлов. — Ніколи?» «Ніколи!»— вигукує Дуня. Чоловік мовчки віддає їй ключ. За мить помічає револьвер, кладе його до кишені і виходить.

Увечері Свидригайлов іде до Соні, говорить про свій можливий від’їзд до Америки і віддає їй усі розписки, які залишив на дітей Катерини Іванівни, дарує Соні три тисячі рублів. Він просить передати уклін Раскольникову і Разуміхіну і йде під дощ. Зайшовши до своєї нареченої, він каже їй, що має поїхати, і залишає велику суму грошей. Він блукає вулицями, потім десь на окраїні знімає вбогий номер. Він лежить і думає про Дуню, про дівчинку-самогубцю, довго дивиться у вікно, потім ходить коридором. У коридорі він помічає дівчинку років п’яти, яка плаче. Йому шкода дівчинки, він відводить її до себе, вкладає спати. Раптом бачить, що вона не спить, а лукаво посміхається йому, тягне до нього руки... Свидригайлов, нажаханий, кричить... і прокидається. Дівчинка спокійно спить, Свидригайлов виходить. Він зупиняється біля пожежної вежі і спеціально на очах пожежника (щоб мати офіційного свідка) стріляє в себе з револьвера.

Увечері того ж дня Раскольников приходить  до матері. Пульхерія Олександрівна  говорить з ним про його статтю, яку вона читає вже втретє, але багато чого в ній не розуміє. Жінка говорить, що її син скоро прославиться, Родіон прощається з нею, каже, що він має поїхати. «Вас я ніколи не

перестану любити», — додає він. Удома на нього чекає Дуня. «Якщо я до цього вважав себе сильним, то нехай і сорому зараз не побоюся», — говорить він сестрі, збирається йти до слідчого і в усьому зізнатися. «Хіба ти, йдучи на страждання, вже не змиваєш із себе половину свого злочину?» — питає Дуня. Раскольников скаженіє: «Якого злочину?» — кричить він. Хіба те, що він убив гидку лихварку, яка завдавала лише шкоди людям, убив гидку вошу, — хіба це злочин?! Він не думає про це і змивати його не збирається! «Але ти кров пролив!» — кричить Дуня. «Котру всі проливають... котра ллється і завжди лилася у світі, мов водоспад...» — відповідає Родіон. Він говорить, що сам хотів добра і зробив би сто, ні, тисячі добрих справ замість однієї дурниці... І ця думка зовсім не така безглузда, якою здається тепер, під час невдачі... Він хотів зробити перший крок, а потім все залагодилося б безмірною користю... Чому бити по людях бомбами — дозволена форма? — кричить Родіон. «Не розуміє мого злочину!»

Побачивши невимовну муку в очах сестри, Родіон схаменувся. Він просить Дуню не плакати за ним і піклуватися про матір, він обіцяє, що намагатиметься «бути чесним і мужнім все життя», хоча він і вбивця. Пізніше Раскольников, замислившись, іде вулицею. «Чому вони самі мене так люблять, якщо я того не вартий! О, коли б я був сам і ніхто не любив мене, і сам нікого б я не любив! Не було б всього цього», — розмірковує він.

Вже настав вечір, коли Родіон прийшов до Соні. Вранці до дівчини приходила Дуня і вони довго розмовляли. Цілий день у тривозі та хвилюванні Соня чекала на Родіона. Вона гнала від себе думки про його можливе самогубство, але вони все одно брали гору. Аж тут Родіон нарешті прийшов до неї. Він дуже збуджений, руки його тремтять, він не може зупинитися на чомусь одному. Соня надіває на Раскольникова кипарисовий хрестик, а мідний хрестик Лизавети залишає собі. «Перехрестися, помолися хоч раз», — просить Соня Родіона. Той хреститься. Раскольников виходить і дорогою згадує слова Соні про перехрестя. Він весь затремтів, згадавши про це і кинувся у саму можливість цього нового повного відчуття. В нього покотилися сльози... Він став на коліна посеред площі, уклонився до землі і цілував брудну землю з насолодою і щастям... Раскольников встав і поклонився вдруге. Перехожі з нього сміялися. Він помітив Соню, яка потайки йшла за ним. Раскольников приходить у відділок, де дізнається про самогубство Свидригайлова. Вражений, він виходить на вулицю, де стикається з Сонею. З розгубленою посмішкою він повертається і зізнається у вбивстві.

ЕПІЛОГ

Сибір. На березі широкої річки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії... В острозі вже дев’ять місяців ув’язнено Родіона Раскольникова. З часу його злочину минуло півтора року. На суді Раскольников нічого не приховував. Той факт, що він сховав вкрадений гаманець і речі під камінь, не скориставшись ними і навіть не знаючи, скільки він украв, дуже вразив суддів і слідчих. Вони вирішили, що злочин він скоїв у стані певного тимчасового божевілля. Зізнання також сприяло пом’якшенню вироку. Крім того, звернули увагу й на інші обставини життя підсудного: під час навчання він утримував на останні свої кошти хворого товариша, а після його смерті доглядав друга хворого батька. За словами квартирної хазяйки, колись під час пожежі Родіон урятував двох маленьких дітей. Зрештою, Раскольникова засудили на вісім років каторги. Пульхерію Олександрівну всі переконують, що її син тимчасово поїхав за кордон, але вона відчуває якісь негаразди і живе тільки очікуванням листа від Родіона, з часом вона помирає. Дуня виходить заміж за Разуміхіна. Разуміхін продовжує навчання в університеті і за кілька років подружжя планують переселитися до Сибіру.

Соня  на гроші Свидригайлова їде до Сибіру, пише докладні листи Дуні і  Разуміхіну. Соня часто бачиться з  Раскольниковим. Він, за її словами, похмурий, неговіркий, нічим не цікавиться, розуміє своє становище, не чекає на краще, не має жодних надій, ні з чого не дивується... Від роботи не ухиляється, але й не напрошується, до їжі зовсім байдужий... Раскольников мешкає в загальній камері. Каторжани його не люблять. Він починає хворіти.

Насправді він хворий уже давно — душевно. Він був би щасливий, якби міг  сам себе звинуватити, але його сумління не бачить провини в тому, що він зробив. Він хоче розкаятися, але розкаяння не приходить... Чим його теорія була гірша за інші? Його мучить думка, чому він не покінчив з собою. Всі його не люблять: «Ти пан! Ти безбожник!» — говорять йому. Раскольников мовчить. Він дивується, чому всі так полюбили Соню.

Раскольникова кладуть до лікарні. У маренні  він бачить сон, ніби світ має загинути через якусь не бачену хворобу. Люди божеволіють, уважають істиною будь-яку свою думку. Кожен вважає, що істина лише в ньому одному. Ніхто не знає, що добро, а що зло. Йде війна всіх проти всіх. Під час хвороби Родіона Соня часто приходила під вікна його палати, одного разу він побачив її. Після того два дні її не було. Повернувшись в острог, Раскольников дізнається, що Соня хвора і лежить вдома. Запискою Соня повідомляє його, що скоро видужає і прийде до нього. «Коли він читав цю записку, серце його сильно і боляче билося».

Наступного  дня, коли Раскольников працює біля річки, до нього підходить Соня і рвучко простягає йому руку. Його раптом щось ніби підхопило і кинуло до її ніг. Родіон плакав і обіймав її коліна. Соня розуміє, що він любить її. Вони вирішують чекати і терпіти. Залишається ще сім років.