Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності

У 1816 році Дж. Г. Байрон у Швейцарії познайомився із Шеллі, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно [6, 67]. Духовний світ Шеллі заперечував існування Бога. Поет вів мандрівне життя, створив щось на зразок власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. Спадщина Шеллі охоплює лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” (1819), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей, на думку автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку.

Проза англійського романтизму представлена іменами Метьюрина, Лема, Хезлітта, Лендора, де Квінсі, Карлейля. Вона тяжіє до загадкового. На сторінках англійського романтичного роману постійно з’являються вампіри, середньовічні замки, таємничі незнайомці, мандрівники, привиди, страшні родинні таємниці, і усе це – на фоні простих побутових подробиць і мотивованого психологізму. Тобто наявним є продовження традицій “ґотичного роману”, який зародився ще у ХУІІІ ст., і народження нового мистецтва – мистецтва класичного реалізму.

1.3 Творчість Байрона в контексті духовності

Лорд Дж. Г. Байрон – представник знатного роду, у десять років успадкував титул лорда. Вважав себе більше політиком, ніж поетом. Характеристика     Й. Гете - "Лорд Байрон надміру емпіричний" – говорить про змістовність його поезії.   В історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у добу романтизму пережила вся європейська духовна культура. Особистість Дж. Г. Байрона стала символом сучасності, що вимагає втілення в кожній національній літературі. З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми.

Духовність Дж. Г. Байрона проявилася саме в тому, що він прожив дивне романтичне життя, йому не потрібний був вимисел у житті, не потрібно було вигадувати почуття і події. Він жив у цьому житті сам, вважаючи при цьому, що сучасна дійсність бліда і не гідна зображення в літературі, але особистість людська настільки багата, внутрішній світ її настільки широкий і різноманітний, що достойний епічної оповіді – так виникла байронічна ліро-епічна поема. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Замислюючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітників. Однак просвітницькі ідеї не пояснювали причин недосконалості сучасного суспільства, і протиріччя втілювалися в поезії почуттям незадоволеності й песимізму.

Дж. Г. Байрон був прибічником  просвітницьких ідеалів та естетики класицизму, проте є поетом-романтиком. Низькопоклонство перед розумом супроводжується думкою про нерозумність сучасної дійсності. Визнання  суворості та ясності узгоджується з зображенням складних та незрозумілих почуттів, забарвлених похмурим настроєм. Дійсність випробовується як розумом, так і  романтичною іронією. Ідеї просвітителів виступають у творчості Дж. Г. Байрона в новому, трансформованому вигляді. У поета вже немає оптимістичної віри у силу  розуму. Пафос життя  Дж. Г. Байрона – переборення тиранії. Головною мрією його була мрія про свободу людства. Проте ідеал свободи в Дж. Г. Байрона позбавлений соціальної конкретності, тому прагнення до свободи в нього носить індивідуалістичний характер. Свободу Дж. Г. Байрон бачить  у боротьбі, що призводить до розриву з суспільством. Особистість Дж. Г. Байрона дуже суперечлива. У його людській свідомості та творчості борються різні початки – прагнення боротьби, звільнення народів від тиранії і індивідуалістичні настрої; спрямованість уперед, у майбутнє та «світова скорбота». Вірячи в те, що в майбутньому свобода переможе, поет все ж  неспроможний відійти від скепсису і песимізму.

Дж. Г. Байрон навчався у Кембриджському університеті, захоплювався історією, читав праці просвітників, дуже хотів стати політичним діячем. Перші збірки його віршів публікувалися анонімно. Це «Летючі нариси» (1806), «Вірші на різні випадки»(1807), збірка «Годинник дозвілля » (1807). Вже в цих юнацьких віршах намічені теми становлення духовності людини – це теми розриву з лицемірним жорстоким суспільством і звернення або до невигадливої природі («Лакин-и-Гар», «Хочу я бути дитиною вільною»), або до життя, повного боротьби і подвигів («Уривок»).

Закінчивши в 1809 році університет, Дж. Г. Байрон вирушає в подорож по Європі. Відчуваючи живе невдоволення суспільним англійським життям і не знаючи шляхів боротьби з ним, він сподівався в подорожі знайти душевну рівновагу. “Він був увесь за дійсність”, – говорив друг і біограф Дж. Г. Байрона ірландський поет Т. Мур [1, 67]. Але ці слова треба розуміти, враховуючи наступний аспект: за яку дійсність? Дж. Г. Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу. Його приваблювала дійсність романтична, тим паче, що, на відміну від інших романтиків, які оспівували вигадані замки й вигадані  мандри Сходом, Дж. Г. Байрон мав власний родовий замок і до Сходу їздив дійсно.

Обраний ним маршрут надзвичайно показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Дж. Г. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона. Ніхто не вірив, що лорд повернеться додому. Але він повернувся, уславивши себе штурмом Дарданелл, які, як античний герой Леандр, переплив.

 Усвідомлюючи труднощі боротьби з силами зла і несправедливості, бачачи жорстокість сучасного режиму, Дж. Г. Байрон відчуває настрої туги та розпачу. У духовній атмосфері самотності й свідомості розриву між мрією і дійсністю Дж. Г. Байрон створює свої романтичні «східні» поеми: «Гяур» (1813), «Абидосская наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1814), «Облога Коринфа» (1816), «Паризина» (1816). Головною проблемою всіх «східних» поем є проблема особистості у її непримиренному зіткненні з суспільством. Дія «східних» поем відбувається у Греції, і автор їх спирається за свої особисті враження при окресленні національного «східного» колориту. Часто поема є монологом героя, який розповідає про незвичайні, виняткові вчинки, про сильні пристрасті. Сюжетна лінія переривається ліричними відступами автора. Композиція поем фрагментарна, вона відповідає імпульсивним, рвучким діям романтичного героя, показано лише найважливіші моменти його життя; про минуле життя героя і його ставлення до жінок у цілому нічого не відомо. Герой «східних» поем – індивідуаліст, виняткова особистість, одержима сильними пристрастями. Він пориває з суспільством, щоб уникнути примирення з жорстокістю і несправедливістю; він обирає шлях помсти. Його духовність виражається у поборенні деспотизму через кохання до жінки. Цей герой - діяльна і активна натура, але діє він в ім'я своєї особистої цілі. Дж. Г. Байрон іронічно ставитися до егоїстичної природи людини. Маючи непримиренний конфлікт у відносинах із своїми супротивниками, герой гине або назавжди йде з суспільства.

 Великою пристрасністю почуттів  відрізняється цикл ліричних  віршів Байрона «Єврейські мелодії» (1815). Дж. Г. Байрон звертається до біблійних мотивів, але лірична тема віршів пов'язана з переживаннями поета, викликаними сучасними подіями, сучасним становищем особи у суспільстві. Поет прославляє подвиг в ім'я та свободи («Дочка Ієвфая»). Лейтмотивом циклу є ідея права відплати тиранам за їх злодіяння («Бачення Валтасара»; «Поразка Сеннахериба»). Російські поети, відчувши духовну єдність з настроєм Байрона, звернули увагу на скорботні і мужні вірші цього циклу. М. Лермонтов переклав вірш «Душа моя похмура», А.Плещеев – «Ти закінчив життя шлях…» і «У вод вавилонських, від суму знемагаючи». У 1815 – 1816 рр. виходять у світ вірші наполеонівського циклу.

Дж. Г. Байрон – романтик у тих віршах висловлює своє ставлення до особистості Наполеона. Характер видатної особистості оцінюється поетом у контексті боротьби за свободу. Ставлення до Наполеона змінюється у залежності від того, яку історичну роль він відігравав у той чи інший період. У деяких віршах циклу Наполеон змальований співчутливо, але в «Оді з французької» (1815) окреслилася критична оцінка тирана, що відступив від боротьби за свободу. Цькування поета з боку англійського буржуазно-аристократичного суспільства, незадоволеного волелюбним характером його творчості, а також болісне становище  у зв'язку з сімейної драмою (розрив із дружиною Аннабелою Мільбенк), стали причиною від'їзду Дж. Г. Байрона з Англії.  25 квітня 1816 р. він опиняється в становищі політичного вигнанця.

У швейцарський період творчості Дж. Г. Байрон створює песимістичні вірші, сповнені невимоної туги та страждань: «Сон» (1816), «Пітьма» (1816), «Могила Черчиля»(1816). У цих віршах знайшли відображення похмурі настрої поета, що перебуває у вигнанні. Темі скорботної самотності бунтівної особистості присвячена філолофсько-символічна драма «Манфред» (1817). Це поема про внутрішній світ героя, який роздумує над своїм життям. Героя зображено на фоні величної альпійської природи. Йому підвладні духи, і він може вести боротьбу з духом зла Ариманом. Але Манфреда мучить якась фатальна таємниця, і він мріє про спокій і повну невідомість. Мрії Манфреда не збуваються, і, незадоволений життям і собою, він віддаляється від суспільства у гори, де живе самітником. Манфред прагне збагнути сенс усього життя, зрозуміти долю людства, але зі зневагою ставиться до людей і замикається в своєму егоїстичному «я». Інтелект і воля Манфреда підпорядковані його індивідуалістичним пристрастям. Любов цієї демонічної натури згубна. Манфред – винуватець загибелі люблячої його Астарти. Егоцентризм героя – причиною його самотності. Протиріччя між могутністю інтелекту і нестерпними стражданнями самотньої людини наводять на Манфреда розпач і відтак призводять до загибелі. Пошук високої духовності закінчується трагічно.

 У творчості Дж. Г. Байрона сильніше, ніж у інших романтиків, виявився трагізм і драматизм епохи. Трагічною за змістом є поема «Шільйонський в'язень» (1816). Герой поеми – швейцарський республіканець Бонівар – трагічна постать борця, який у неволі. Він мріє про свободу як про світло високого морального ідеалу, перед яким відступає морок підземелля.

Так, дійсно, Байронові не потрібна була вигадка для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів. "Чайльд-Гарольд" – поема своєрідного жанру. Поема Дж. Г. Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” – це ліричний щоденник поета. У ній він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди.

Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого – він заперечує одну за одною всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, надихали поета на створення поеми-подорожі. Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Швейцарія, Італія постають перед читачем поеми в яскравих картинах, сповнених і захоплення, і болю.

Проблема свободи і рабства, сенсу людського життя, духовності, цивілізації та варварства, кохання і мистецтва, війни і миру, патріотизму й релігії в поемі Дж. Г. Байрона розкрилися не лише в політичному, філософському, психологічному й естетичному планах, але також як особисте переживання. Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастей. "Так ось який іспанець!" Але де ж герой Чайльд-Гарольд?

Чайльд-Гарольд – типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї підтримки та співчуття, замикається в гордій самітності. Автора і героя зближує незадоволення світом; але якщо герой бачить один засіб – втечу, навіть від самого себе, то Дж. Г. Байрон, оглядаючи сучасний світ поглядом політика, мріє про його перебудову.

У другій пісні головне місце відведено Греції – колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя. Образ цього ліричного героя поеми, допитливого і невгамовного мандрівника, пристрасно, хвилююче оспівуючого боротьбу народів за свою свободу, безумовно не співпадає з тим образом спустошеного, до всього байдужого Чайльда-Гарольда, яким він постає в перших строфах поеми. Це два різні героя. Автор поеми, хоч і поділяє з Гарольдом тугу розчарування, але усе одно окрилений життям, яке дарує подорож. Поет сповнений пристрасті у ставленні до всього, наче море під час бурі, його до глибини душі хвилюють глибокі життєві протиріччя. В останніх двох піснях утілюється лірична сила байронівського таланту, де автор остаточно і цілком постає головною дійовою особою поеми.

1.4. Висновки до першого розділу

Духовність в літературі – це насамперед бачення і розуміння автором тих чи інших моральних цінностей, що зумовлюють вчинки героїв, їх становище в соціумі; це те добро, яке творить людина. Саме у період Англійського романтизму, на ґрунті розгубленості людей художнього мислення перед світом буржуазного процвітання, люди почали усвідомлювати, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя як могутня духовна сила. Творчість Дж. Г. Байрона, безумовно, носила високо духовний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яких стали гроші. У своєму «ліричному щоденнику» він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди. Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого – він заперечує всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, втекти від самого себе, спробувати побудувати, надихали поета на створення своїх творів. Граючи поняттями і ідеями, філософськими і художніми цінностями минулого і сьогодення, Дж. Г. Байрон вводить їх в ужиток публіки, що навчає скептичному відношенню до авторитету традицій, виховує щонайповнішу незалежність думки. Дж.  Г. Байрон обрушує свій гнів не тільки на огидні моральні риси пануючих класів, але і на релігійні, поетичні, етичні, естетичні і політичні норми.