Аналіз поеми Дж. Г. Байрона «Дон Жуан» в аспекті духовності

 

Розділ ІІ. Аналіз поеми «Дон Жуан» в аспекті духовності

 

2.1 Проблематика поеми «Дон Жуан»

 

З 1871 року Дж. Г. Байрон працює над поемою «Дон Жуан». Це не лише  найбільший твір поета, але й найбільш значуще, що займає в пізній його творчості вагоме місце. «Дон Жуан» – сатира на сучасне Дж. Г. Байрону суспільство, хоча час дії припадає на період, що передує Французькій буржуазній революції. Дж. Г. Байрон мав намір довести історію життя Дон Жуана до його  загибелі в революційних подіях ХVІІІ століття.

«Дон Жуан», як відзначають критики, – поема, у якій виразився епос сучасного життя. Манірність англійського суспільства, світська мораль привели Дж. Г. Байрона до сімейного розриву. Образом Дон Жуана автор хотів показати природність людських почуттів. Природа все одно візьме верх над системою виховання – з одного боку, з іншого – Дж. Г. Байрон хотів викрити «мішуру почуттів», якими колись жив, оспівуючи їх, завоював всеєвропейську славу романтика. «Дон Жуан» можна назвати «романом у віршах», де автор приходить до реалістичного осмислення «пристрастей і почуттів людських». Зрозуміти дійсність значить побачити її в розвитку - висновок, який вінчає шлях романтичної думки, що веде за межі романтизму. Емпіризм байронівської творчості привів його до подібного висновку.

Поему “Дон Жуан” можна вважати духовним заповітом Байрона. Її називають поетичною енциклопедією Європи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Перед читачами проходять історичні події і історичні особистості, і все це – служить фоном для пригод безпорадного Дон Жуана (Дж. Г. Байрон кардинально змінює традиційний образ ). І сам герой (а він є частково автобіографічним), і “великі люди”, які зустрічаються на його комічному шляху, не викликають в автора нічого, окрім іронії.

У «Дон Жуані» виявляється, що чим більше події підказують традиційно романтичні стосунки, тим відвертіше автор їх відкидає. Сам Байрон говорив, що метою поеми було розвінчати «мішуру почуттів», тих самих почуттів, оспівуючи які він здобув загальноєвропейську славу романтика. Ми бачимо, що змінюються духовні цінності Байрона, що й знайшло відображення в «Дон Жуані». Те, що раніше здавалося поету значним і високим, тепер розвінчується. В поемі є зворушливі сторінки, присвячені, наприклад, коханню Жуана і Гайде, проте й вони виявляються тільки епізодом, тонуть у загальній атмосфері іронічної розповіді, що переконує нас тепер ні в трагічній силі кохання, а в тому, що відвертість першого почуття тьмяніє, подрібнюється в калейдоскопі любовних випадковостей. Хвиля обставин, що підхопила Жуана, несе його стрімко, кидаючи до гарему турецького султана, до табору Суворова під Ізмаїлом, до двору російської імператриці і, нарешті, до Англії, куди він потрапляє у Х пісні й залишається, доки дія не уривається на ХVІІ… Поділ поеми на пісні не випадковий. Сам Дж. Г. Байрон назвав свою поему сучасною «Іліадою», хоча точнішим було б порівняння з «Одісеєю», яка представляє шлях життєвих поневірянь сучасної людини. Хронологічна характеристика в поемі є вагомою: розвінчуючи романтизм, поет розмежовує духовність і розум людини. Дж. Г. Байрон відступає в минуле, щоб кинути погляд на передісторію героя. Він відновлює його історичну біографію, що починалося культом природності, продовжувалася її втратою у хвилях життєвого моря, придбанням нового досвіду в буремних подіях європейської історії кінця XVIII століття, і нарешті, до моральних розчарувань.

 

2.2 Духовний потенціал образів поеми

 

Дон Жуан в поемі Дж. Г. Байрона… Чому?.. Напевно тому, що автор не намагався створити абсолютно оригінальний образ, центральна дійова особа з'явилася перед ним майже в готовому вигляді: в міру порядний, в міру догадливий, в міру хоробрий, в міру обачливий, в міру зацікавлений чимось і кимось, в міру байдужий до всього він був породженням часу буденного, безгероїчного. Дон-Жуану чужі сумніви, і він не знає, що таке подолання самого себе. Він буденний, а якщо зіставити його з романтичними героями Дж. Г. Байрона, то він їх антипод і ще в більшій мірі – антипод автора.

Дон Жуан виступає в поемі як якесь середньоарифметичне від складання різнорідних сил і тенденцій – соціальних, етичних, духовних. Вже на початку першої пісні Дж. Г. Байрон заявляє, що він шукає героя, але не серед тих, кого хвалить офіційна пресса:

Шукаю героя! Нині щороку

                  З’являються герої, як не дивно,

                  Їм преса щедро славу віддає

                  Та лестощі, на жаль, ці непостійні [2, 220].

Не знайшовши справжнього героя свого часу, він обирає Дон Жуана. Звертаючись до цієї теми, Дж. Г. Байрон, звичайно, створює персонаж, не схожий на традиційного сластолюбця і спокусника. Його цікавить новий герой, не схожий на інших. Дон Жуан Байрона – образ природної  людини, яка живе земними пристрастями. Щирість поведінки героя входить у в протиріччя з лицемірством буржуазно-аристократичного суспільства, де спотворені духовні цінності. Дон Жуан змушений пристосовуватися до обставин порятунку свого життя чи заради чуттєвих насолод, але у морально він вищий за тих, хто його оточує.

У чому ж духовність байронівського героя? Адже Дон Жуан ще не є зрілою людиною,  він тільки в процесі становлення, «виховання почуттів». Чи можна його вважати «природньою людиною»? Байрон спостерігає  за діями Дон Жуана з насмішкою, для нього Дон Жуан не носій зла, проте й не герой. Принаймні, це відмінність байронівського трактування образу Дон Жуана – герой зовсім не схожий на того, хто може плести хитрі інтриги, ставити підступні пастки. Він прямолінійний, відвертий. Цих природних рис у ньому не змогло приглушити виховання, яке намагалася дати йому мати. Створюючи її портрет, Дж. Г. Байрон згадав риси характеру своєї дружини, з чиїм переконанням, що жити необхідно так, як живуть всі, у злагоді з суспільною мораллю, він так і не навчився жити, чому свідчення – сімейний розрив.

Спочатку дія в поемі носить розважальний характер. Дон-Жуан у Дж. Г. Байрона молодший порівняно з його попередниками. Йому лише шістнадцять років. І таким він пройде через усю поему: інфантильним, не здатним серйозно замислюватись над тим, у якому світі він живе і яке його місце серед людей. Між тим навколишній світ жорстокий і подекуди безумний.

У характері Дон Жуана природа бере верх над виховною системою. Його духовний світ не зазнав значного впливу виховної системи матері. Жуан не вміє протистояти пристрастям. Потяг до них він відчуває сильнише за все і йде за ними, забувши про уроки і шкільні, і життєві, хоча останні були для нього жорстокими. Спочатку це були радості зустрічей з Юлією, незважаючи на погрози Альфонсо покарати грішного юнака. Автор не поглиблюється в глибину моралі, обмежуючись лише вказівкою на велику різницю у віці.  Потім ніби щасливий порятунок і нова любов – чарівна Гайде, але тут фінал ще більш сумний: важкопоранений Жуан потрапляє у рабство, а Гайде вмирає від розлуки з ним.

Гайде – образ високо духовний у поемі. Ця дівчина виступає як антипод інших представниць слабкої статі у творі, й серед них – Юлії. Байрон з любов’ю виписує портрет досконалої дівчини:

Вона несла з собою життя і світло

Прекрасна, як безневинна Психея;

Небесною чистотою щасливих років

Вона квітнула, як юна лілея;

Здавалося, навіть повітря було зігріте

Сяйвом дивних очей її [2, 233].

У Гайде вражає гармонія зовнішніх ліній та духовної краси. Вирішивши, що влада батька закінчилася, вона встановлює на острові свій порядок. Не відмовившись від того, що належало пірату, вона зняла заборони, що були накладені на рабів Ламбро. Автор не приховує свого захоплення Гайде й не ховає від нас джерел її духовної досконалості, її непорочної краси. Мрія Дж. Г. Байрона виникла як плід його захоплення  ідеями Руссо. Французький просвітник був упевнений сам і намагався переконати інших, що людина по суті добра та безгрішна, і якщо вона буде жити на лоні природи, то залишиться назавжди чистою, високодуховною.  І Дж. Г. Байрон слідом за Руссо готовий визнати, що суспільство занепащає людину. Тому, знаходячи щастя, його треба берегти в недоторканності, в ізоляції.

Їм було б ховатися від людей

І співати, як солов'ї в зеленій гущавині,

Не відаючи і пристрастей [2, 236].

Звичайно, це була ілюзія філософа ХVІІІ століття, і зрозуміло, що виникла вона в результаті принципового заперечення безморальності тодішнього дворянського суспільства. Дж. Г. Байрон захопився ідеєю «природної» людини, і свою мрію непорочної людини втілив у Гайде.

Винуватець загибелі Гайде – її батько, пірат Ламбро, якого всі вважали мертвим. Своїм поверненням він застає закоханих несподівано. У душі пірата не залишилося нічого романтичного, а місце благородства займають жорстокість і холодний розрахунок. Проте цей образ дуже складний. Він, безумовно, тиранить усе населення острова. Він дійсно займається грабіжництвом за межами своїх володінь. З його вини гине прекрасна Гайде. Та цей образ не є повністю бездуховним. За національністю грек, Ламбро сильно переживає трагедію своєї країни. Сам работорговець, він обурений тим, що Греція – раба Турції. Це дуже різке вираження протиріччя моралі й політичних поглядів змушує замислитися над духовним розвитком цього героя. Тільки Дон Жуана увозять для продажу на невільницькому ринку, Ламбро зникає з сюжету. Основна функція пірата – протистояти любові й красі характером і силою, що дозволяє по іншому поглянути не духовний розвиток кожного з героїв.

Ситуація, змальована на острові, змусила Дж. Г. Байрона по –  новому висвітлити образ Дон Жуана, який був дуже вразливим і швидко втягувався у будь-яку сильну стихію. Цього разу такою стихією, що підкорила юнака, стало кохання Гайде. Почуття дівчини було сильним і чистим, тому й поведінка Дон Жуана було майже таким, яким очікувала його Гайде. І до, і після життя на острові він залишався людиною двоїстою. Але у стосунках з Гайде Дон Жуан сам на себе не схожий, лиш те, що він знову йде за людиною сильнішою за себе, говорить про незмінні риси його натури. Проте контраст Жон Жуана з природною  Гайде підсилюється у сцені зустрічі з Ламбро. Саме тут розкриваються душевні якості героїв. Вірний собі, Дон Жуан «за себе зважився постояти і збирався з честю вмирати» [12]. Елементарний інстинкт самозбереження перед обличчям озброєного ворога спрацював безвідмовно, хоча й безрезультатно: Гайде, сповнена кохання, здатна до самопожертви, кинулась рятувати Дон Жуана.

Отже, з одного боку, хоробрість, але знадобилася вона лише для самозахисту, а з іншого – подвиг в ім’я любові. Дон Жуан явно програє, коли поруч з ним діє справжня людина.

Пригоди Дон Жуана в гаремі турецького султана, описані в VІ – VІІ піснях, мають пародійний характер, чимось нагадуючи еротичні сцени  в «Орлеанській незайманій» Вольтера. Чи не втратив свого духовного початку головний герой?  Для Дон Жуана гарем, султан, Стамбул, Терція – східна екзотика, непередбачені та обмежуючі його власну свободу обставини. На відміну від автора, Дон Жуан оцінює все, що його оточую однобоко: в якій мірі нові умови існування прийнятні для нього самого. Такі його принципи , і підтвердження тому – драматичні події на острові Ламбро.  Коли Дон Жуана взяли в полон, він все ще пам’ятав свою Гаде, проте лише тому, що сам її кохав. Про стан самої дівчини, про її переживання він не думав. Описуючи гаремні пригоди Дон Жуана, Дж. Г. Байрон осуджує його суворіше, ніж раніше. Те, що його називають Жанною, і те, що він, одягнений у жіноче вбрання, перебуває серед наложниць султана, те, що його постійно кудись ведуть, вкладають, перевдягають, спокушають, -  все це, звичайно, говорить про вимушену неволю, але не менше – і про втрачений (хоча й на деякий час) моральний облік.

Смішний зовнішній вигляд перевдягненого юнака   відповідав його душевному стану.  З одного боку, він не хотів бути рабом четвертої дружини султана Гюльбеї і тому не став задовольняти її бажання й пристрасть. Проте «Жуан зніяковів; він вже був готовий до жорстоких тортур колеса і диби», «він помер би – і більше нічого, та прості сльози – тронули його» [2, 236], «Жуан вже був не проти й від обіймів» [2, 236].

Як же пам’ять про Гайде, з якою його розлучили кілька днів тому, як же перше кохання? Відповідь проста: духовний розвиток героя такий, що він легко закохується, здатний переживати справжні почуття, проте як тільки змінилися обставини, то почуття, які так несподівано заволоділи ним, так само швидко зникають. За Дж. Г. Байроном, кохання може виникнути несподівано, проте зникнути так само швидко здатні лише несправжні почуття. У сцені з Гюльбеєю відкривається нездатність Дон Жуана глибоко й сильно переживати, і тим самим – за Дж. Г. Байроном – бути справжньою людиною. Адже в цьому холодному та бездушному світі тільки «коханням зігріте все живе» [2, 239].

По суті, сценами в гаремі були завершені моральні випробування Дон Жуана. Подальше духовне становлення героя розкривається в іншому плані. В боях за Ізмаїл, в епізодах, що змальовують перебування Дон Жуана при дворі Катерини ІІ, а потім в Англії, моральна характеристика героя  збагачується, хоча сутність його вже розкрита, й автор повертає характер  до нас дещо з іншого боку. Дж. Г. Байрон починає відстежувати не лише духовний бік особистості Дон Жуана, але і його соціальні, політичні погляди.

Описуючи  Дон Жуана під час битви за Ізмаїл, автор підкреслює, що дії героя носять неусвідомлений характер, що загалом гармонює з абсурдністю вбивства людини. Сам Дон Жуан настільки наївний і темний, що ніколи навіть не задумується над суттю російсько – турецької війни. Він сліпо виконує волю Суворова, який прийняв Дон Жуана до себе після його втечі.

Проте не треба недооцінювати  ідейного змісту, вкладеного в образ героя поеми. Протягом семи пісень (з наявних шістнадцяти) він знаходиться в центрі уваги, й автор ретельно розширював і поглиблював наше уявлення про Дон Жуана нової формації. Тут справа не лише в кількості відомостей про Дон Жуана, а в їх сутності. Можна перерахувати на пальцях ті ситуації, в яких Дон Жуан діє всупереч нормам, прийнятим суспільством.

 Успіх спадщини Байрона на  загальносвітовому рівні є набагато  більшим, ніж на батьківщині. Цей  поет ненавидів “людське стадо”, виступав проти “рабської покори”, цинічно заперечував всі людські  святині, і все одне – він не може не викликати поваги, хоча б через абсолютну відвертість своєї творчості, яка пройшла шлях від пристрасного бунтарства до абсолютно байдужого ставлення до світу через спустошеність душі.

 

2.3. Висновки до другого  розділу

 

Образ Дон Жуана в поемі Дж. Г. Байрона не відрізняється особливою оригінальністю, він з’являється перед нами в міру порядний, в міру догадливий, в міру хоробрий, в міру обачливий, в міру зацікавлений чимось і кимось, в міру байдужий до всього, він був породженням часу буденного, безгероїчного. Він не несе в собі ні білого тону, ані чорного. Дон Жуан – людина полу тонів, якесь середньоарифметичне від складання різнорідних сил і тенденцій – соціальних, етичних, духовних. Ми бачимо його яскраву особистість, природність, щирість, жагу до земних пристрастей, але всі ці якості перетинає лицемірство, яке спотворює духовні цінності, і без якого не існувало тоді буржуазно-аристократичного суспільства.

Не дивлячись на те, що Дон Жуан ще не є зрілою людиною, він тільки в процесі становлення, «виховання почуттів», морально вже вищий за тих людей, які його оточують. Він зовсім не схожий на того, хто може плести хитрі інтриги, ставити підступні пастки. Образом Дон Жуана автор хотів показати природність людських почуттів. Природа все одно візьме верх над системою виховання – з одного боку, з іншого – Дж. Г. Байрон хотів викрити їх «мішуру».