Англійська поезія XIX століття

У ряді випадків “лейкісти” дійсно долали відому абстрактність англійскої віршованої мови XVIII століття, ввівши у поетичний побут конкретну лексику, яка пожвавлює зображення природи, побуту, людських почуттів (особливо у В. Вордсворта). Але разом з тим вони зреклися того цінного, що було досягнуто просвітницькою класицистичною поезією XVIII століття, – її публіцистичного, громадянського пафосу, логічної ясності чіткості форми, від її влучної, афористичної мови.

Мова їх поезії виступала  засобом втечі від дійсності, спрощення її складних і неприємних явищ. Дж. Байрон, критикуючи В. Вордсворта, особливо наполегливо нападав на це прагнення реакційного романтизму до спрощеного, штучно-наївного зображення життя. Без сумніву, у віршах В. Вордсворта англійська природа постала по-новому: відмовившись від міфологічних умовностей і перифраз класицизму, В. Вордсворт знайшов точні і виразні слова для передачі відтінків листя і світлових ефектів, він словами намалював ліси, пасовища, луки Англії. Але як різко відрізняється пейзажна поезія В. Вордсворта від описів природи у Дж. Байрона і П. Б. Шеллі.

Роберт Сауті, ще один представник “лейкізму”, зробив видатну державну кар’єру. Його було, також, як і В. Вордсворта, призначено придворним поетом. Пізніше, в “Дон Жуані”, Байрон піддасть “лейкістів” сарказму через їхню споглядальну й аполітичну позицію. Хоча не можна признати абсолютну правоту Байрона. Наприклад, у Р. Сауті є балада “Блейхемській бій”, яка являє собою іронічне представлення державної історії. Внуки знайшли на полі, де колись проходила битва, череп, і прохають дідуся розповісти, яким був знаменитий Блейхемський бій? Адже в підручниках написано, що він є славетною сторінкою англійської історії. Дідусь у розгубленні: його пам’ять зберегла жахливі, нелюдські картини, а у школі вчать тільки парадній сторінці історичних подій.

     Вальтер  Скотт, шотландський баронет (справжнє ім'я – герцог Бокль), походив із родини, внесеної до історичних анналів. Все життя В. Скотта було присвячене історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат. До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував свої “Пісні шотландського кордону”, до якої увійшли як фольклорні, так і авторські балади.

     Коли на  горизонті англійської поезії  з'явився Дж. Байрон, Вальтер Скотт припинив писати вірші, визнавши що не має ніякого сенсу робити це на фоні того, кого так щедро було наділено поетичним даром від природи.

   У 1816 р. П. Б. Шеллі у Швейцарії познайомився із Дж. Байроном, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи П. Б. Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно. Персі Біші Шеллі походив із знатної і дуже впливової родини. Але аристократичне середовище розірвало з ним будь які зв'язки. Ще навчаючись у школі, майбутній поет отримав репутацію божевільного через блюзнірське ставлення до Бога. Із університету П. Б. Шеллі виключили через брошуру “Необхідність атеїзму”. Після кінцевого розриву з батьками поет вів мандрівне життя, створив щось на кшталт власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. [14] П. Б. Шеллі вважав себе революціонером, виступав на мітингах робітників, але насправді життя простого народу його цікавило мало. Це був скоріше акт мистецтва. Суттєві наслідки мало знайомство із Вільямом Годвіном, революційно налаштованим романтиком, з дочкою якого, письменницею Мері Годвін, П. Б. Шеллі узяв новий шлюб. Його колишня дружина, а також сестра Мері Годвін наклали на себе руки. Суд позбавив Шеллі права виховання дітей, англійське суспільство примусило його покинути батьківщину. Молоде подружжя якийсь час блукало Європою, а у 1822 р. після шторму біля берегів Італії було знайдено мертве тіло Персі Біші Шеллі. Яхта залишилась неушкодженою. Його смерть залишилась загадкою. Існує версія, згідно з якою, П. Б. Шеллі мав таємні стосунки з контрабандистами, які й відправили його в інший світ. Радянське літературознавство увінчало П. Б. Шеллі пошаною через його революційні переконання, не помічаючи руйнівних тенденцій його творчості. Світ ставиться до поета більш обережно, хоча й визнає його безперечний талант.

     Спадщина П. Б. Шеллі вбирає лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” (1819), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей залишає гори Кавказу і нібито розчиняється в образі Людства. Прометей звільнений, за думкою автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку. “Ода західному вітру”, також, як і “Прометей звільнений”, демонструє нігілістичні тенденції, які взагалі є характерними для творчості П. Б. Шеллі.

     У 1818 р.  дружина П. Б. Шеллі, Мері Годвін, публікує технічну антиутопію “Франкенштейн”, в якій виводить на авансцену “сучасного Прометея”. Талановитий вчений відкрив таємницю живої матерії і думав, що ощасливив людство. Створивши штучну людину, він відчуває себе переможцем над природою, але подальші події доводять: “просвітлене”, раціонально налаштоване людство є потворою, а геніальний вчений –божевільним.

     В кишені  мертвого П. Б. Шеллі знайшли книжку поезій Джона Кітса. Джон Кітс походив із награно благополучної буржуазної лондонської родини, над якою нібито тяжів рок. Дж. Кітс ще був підлітком, коли померли його батьки: батько вбився, коли упав з коня, мати померла від туберкульозу. Старший брат незабаром пішов за нею, а молодший, Джон, через сімейне захворювання не встиг прожити повноцінне поетичне життя. У 1820 р. шанувальники поета зібрали гроші і відправили поета до Італії, де у 1821 р. його не стало. Дж. Кітса поховали на одному кладовищі із П. Б. Шеллі. “Поет краси”, як його називають, залишив сонети, оди, балади, поеми. Ставлення до спадщини Дж. Кітса було різним за життя, різним воно є і зараз. На відміну від аристократичної поезії Дж. Байрона й П. Б. Шеллі, стиль Дж. Кітса яскраво демонструє особливості так званої “міщанської школи поезії”. Дж. Кітс вражає квітчастістю, але не банальною, а цілком оригінальною. Його приваблювала античність, книжна культура, яку він добре не знав, тому що не мав класичної освіти. Тому його твори тримають в собі чимало фактичних помилок, але цей курйоз тільки надає його творчості привабливості. Життя цього поета не відрізнялося великою кількістю цікавих подій, а тому читання “Іліади”, стрекіт цвіркуна, співи солов'я, відвідування дому Р. Бернса, отримання листа від друга, навіть зміни у настрої і погоді, стають для Дж. Кітса приводами для створенні поезій. Сам поет називав власну творчість “скоріш божевільною спробою, ніж завершеною справою” [16, с. 499], але світ і досі цінує його. Дж. Кітс вважав, що поезія повинна “здаватися спогадами”, таким чином передбачуючи подальший розвиток поезії як символічної, так і модерністської.

3. Поети критичного реалізму ХІХ століття

У 1930-ті роки ХІХ століття англійська література входить у  період нового підйому, що досягає найвищого рівня у 40-х і на початку 1950-х років. Це був період найбільших досягнень англійської демократичної культури, котра формувалася у атмосфері щонайнапруженішої соціальної та ідеологічною боротьби епохи чартизму. Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль зіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського “Я”. Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якоїсь абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їх тверда віра в перемогу добра над злом.

Критичний реалізм ознаменувався небувалим поширенням епосу і драматургії, які помітним чином потіснили поезію. З демократичних поетів 30 – 40-х років найбільшої популярністю користувалися Томас Гуд і Ебенезер Елліот.

Томас Гуд, син книгопродавця, почав писати тоді, коли в англійській літературі панували романтичні напрями; але вce ж відразу звернувся безпосередньо до сучасної тематики, висміюючи (на початковому етапі ще в невинній, жартівливій формі) недосконалості англійської життя. Свої гумористичні вірші Т. Гуд ілюстрував власними карикатурами. Він був головним, інколи ж єдиним співробітником у низці журналів і альманахів, а під кінець життя (1844) видавав власний “Журнал Гуда”. [8] Живучи тільки на літературний заробіток, він був справжнім інтелігентним пролетарем.

Серед гумористичних  творів Т. Гуда, змусивших сміятися всю Англію, з'являлися часом і серйозні речі, навіть похмурі, як, наприклад, його популярна невеличка віршована розповідь “Сон Юджина Арама-вбивці”, у якому автор дає образ вчителя (героя гучного процесу XVIII століття), який мучиться докорами сумління.

З більшим поетичним  почуттям показує Томас Гуд спрагу життя, мрії про сонце, траві й квітах. “Пісня сорочці” була негайно опублікована багатьма газетами й часописами, була видрукувана на носові хустинки. Її розучували практично всі. Але сам Т. Гуд адресував цю пісню вищим класам, сподіваючись пробудити їх жалість. Вірш закінчується побажанням, щоб “пісня ця дійшла багатія”.

Ці філантропічні мотиви звучать у чималій кількості творів Т. Гуда. У вірші “Міст зітхань”, говорячи про дівчину, яка утопилась, щоб уникнути скрути і ганьби, поет закликає вибачити і поспівчувати їй. У вірші “Сон леді” багата дама бачить уві сні всіх, хто помер через непосильну працю для неї, всіх, кому вона не надала у свій час допомоги, і, прокинувшись, заливається сльозами каяття. Бідування народу Томас Гуд описував у багатьох віршах: “Крапля джину”, “Різдвяна пісня бідняка”, “Роздуми про новорічне свято”. Але із найбільшою глибиною Т. Гуд трактує цю тему своїх піснях для робочого класу. У пісні “Фабричний годинник” він описує натовп виснажених лондонських трудівників, які йдуть працювати, підкреслює кричущий контраст між багатством, яке привласнюють собі капіталісти, і зубожінням тих, кого нагло обкрадають.

Але побут тих, хто працює, представляється “чистилищем” проти “пекла” безробіття. Тяжкому положенню безробітних присвячена “Пісня працівника”. Її написано під враженням суду над безробітним, присудженим до довічного заслання через те, що він вимагав у фермерів роботи, погрожуючи “спалити їх уночі у ліжку”. Наклепам буржуазної преси, яка уїдливо зображала робочих, котрі намагаються відстояти свої права, злісними шибениками і бандитами, Т. Гуд протиставляє образ людини, що вимагає, щоб акціонерне товариство задовольнило його законні права на мирну і чесну працю. На відміну більшості віршів Т. Гуда тут звучить не тільки прагнення розжалобити вищі класи, а й погроза.

Саме вірші, присвячені соціальній тематиці, принесли Т. Гуду популярність. На його пам'ятнику було вибито: “Він проспівав пісню сорочці”. На одному боці пам'ятника зображалась дівчина-утоплениця з “Мосту зітхань”, на іншому – вчитель Юджин Арам серед учнів.

Ебенезер Елліот – син коваля і саме той, хто був ближче до робочого руху, ніж Т. Гуд. Він активно виступав за скасування хлібних законів і захист робочого класу від буржуа. [7]

У своїх поемах “Сільський патріарх” і “Чудове село” Е. Елліот реалістично показує як гине патріархальне село під тиском капіталізму. Найбільшу популярність Е. Еліоту принесла його збірка “Вірші проти хлібних законів”. Використовуючи різноманітні популярні форми поезії – від фольклорної пісні до релігійного гімну (вельми поширеного тоді в ремісничому середовищі) – Е. Елліот виступає проти хлібних законів, вимагаючих останні гроші в бідняків.

Найбільшою популярністю користується його “Пісня”. У ньому Е. Елліот показує розпад і смерть робітничої родини під впливом безвиході. Дочка йде з дому, стає повією і гине далеко від рідних. Один син вмирає з голоду, та його немає як поховати; іншого вбиває сама мати, за це її страчують. Нарешті, страчують і голову сім’ї. Кожен куплет, який малює одну ланку розпаду ланцюга, супроводжується іронічним приспівом: “Ура, хай живе Англія, хай живе хлібний закон!”. На відміну від Томаса Гуда, Е. Елліот, закінчуючи цей вірш, звертається до вищих класів не з благанням про жалість, а зі словами гніву та помсти.

До чартизму свого часу примикав і поет Томас Купер – син маляра, який замолоду працював шевцем. У чартистському русі Т. Купер спочатку йшов за О’Коннором, якого оспівав у вірші “Лев свободи”. Але потім перейшов до прибічників “моральної сили” і, нарешті, до християнського соціалізму. У 1877 р. вийшла збірка його віршів. Найбільшою популярністю користується поема “Чистилище самогубців”, написана під час дворічного ув'язнення. [18] Загальна схема поеми, яка описує відомих у історії самогубців, створена під впливом Данте, деякі деталі в описі загробного світу запозичені у Дж. Мільтона, а у жанрі і мові поеми яскраво виражений вплив революційного романтизму Дж. Байрона.

Протягом півтора десятиліть свого існування поезія чартистів зазнала докорінних змін. Навіть її народження пов'язане з двома традиціями: з традицією народної робочої поезії і з поетичної традицією революційного романтизму. Чартистські поети й письменники не обмежувалися критичним зображенням буржуазного суспільства, але закликали пролетаріат виборювати його перебудову. Це дозволило їм вперше за час розвитку англійської літератури створити образ пролетаря – борця за соціальну справедливість.

РОЗДІЛ 2.  Вплив Джорджа  Гордона Байрона на розвиток англійської  літератури

1. Біографія Джорджа Байрона

Джорж Гордон Ноель Байрон народився 2 січня 1788 року у Лондоні. Мати поета Кетрін Гордон Гайт була дочкою багатих і знатних шотландських поміщиків. Батько Байрона помер у Франції в 1791 році, рятуючись від численних кредиторів. Після його смерті Байрон з матір’ю довгий час жили в шотландському містечку Ебердіне. Його дитинство було самотнім і сумним. Гордий хлопчик важко переживав вроджену кульгавість і соромився бідності. Часто страждав від незаслужених докорів запальною і неврівноваженою матері. Тому рано пристрастився до читання, особливо до історичних творів.

Мати Байрона все  для того, щоб дати йому якісну освіту, помістивши в одну з кращих закритих шкіл в Херроу в 1798 році. П’ять років, проведених у школі, були набагато світлішими і радіснішими для Дж. Байрона, ніж роки, проведені з матір'ю.

У 1798 році помирає двоюрідний дід Джоржа – лорд Вільям Байрон – власник декількох маєтків, носій титулу пера, і за відсутності у нього прямих спадкоємців по чоловічій лінії, всі титули і маєтки перейшли Джорджу. [1]

Восени 1805 року він стає студентом Кембриджського університету, де провчився три роки. За період навчання Джордж удосконалював свої знання іноземних мов, дуже багато читав, особливо філософів і істориків XVII –XVIII ст., вивчав вітчизняну та європейську літературу.