Англійська поезія XIX століття

У 1806 році випустив перший збірник віршів “Летючі начерки”, але під впливом одного пастора знищив весь тираж. У 1807 році перевидав його під новою назвою “Вірші на різні випадки”, потім доповнив його, випустивши під назвою “Годинник дозвілля”. Саме цей збірник викликав різку і незаслужену критику редакторів, образу поета і, як наслідок, його різкі слова на адресу всіх представників поезії того часу.

13 березня 1809 року Дж. Байрон став членом палати лордів. Політичне життя, про яке він стільки мріяв, виявилося куди прозаїчніше, ніж він припускав. Але це була відмінна школа вдосконалення ораторського мистецтва поета. Бездіяльність гнітила його, і влітку 1809 року він відправився в подорож, щоб ближче пізнати побут і звичаї інших народів. Він відвідав Португалію, Іспанію, був на Мальті, в Греції, Албанії, побував у Константинополі і надовго затримався в Афінах. Тільки в 1811 році Дж. Байрон повернувся на батьківщину.

У 1815 році він одружився на Ізабеллі Мілбенк, яку спочатку вважав взірцем усіх чеснот, проте, скоро зрозумів свою помилку: за блискучою “оболонкою” ховалися лицемірство і обмеженість. Після народження дочки і від’їзду Ізабелли в дім батька слідував розрив Джорджа з родиною, що викликав багато пліток і наклепів на його адресу. І в 1816 році поет назавжди залишає батьківщину. [16] Починається наступний етап його творчості. Це етап філософських драм і важких похмурих поем. У ці роки Байрон бере активну участь у політичному житті Європи. У грудні 1823 року він прибуває в центр зосередження повстанських сил в Греції – Міссолунгі. Тут йому довелося проявити не тільки організаторські та ораторські здібності, але і полководницький талант. Так само він узяв на себе витрати на екіпіровку повстанців. Життя великого поета обірвалося 19 квітня 1824 від лихоманки, ускладненої запаленням мозку. Він помер, сповнений планів, надій, у розквіті сил; помер, як істинний борець. [18]

 

2. Особливості поетичного світу Джорджа Байрона

Незважаючи на те, що Байрон вважається типовим представником  романтичного напрямку в західноєвропейській  літературі, його вірші помітно відрізняються, скажімо, від поезії його земляка Р. Сауті. Романтичний герой Байрона не тікає від життєвих негараздів, а вступає боротьбу з ворожим світом. Так, поет вибирав собі героїв, які вступали в протистояння один на один із цілим світом.

У вірші “Прометей” Дж. Байрон звертається до відомого міфологічного персонажа – титана Прометея. Герой був вигнаний богами за непокірність. Поет описує титана як борця за щастя людей. Прометей отримав страшне покарання за свій великодушний вчинок. Дж. Байрон захоплено зауважує, що Прометей виявив власну волю, знехтувавши вказівки богів, за що був приречений на муки. Зевс-громовержець у Дж. Байрона виступає як майже сліпа і розгнівана сила, здатна задушити все вільне й живе. Нехай Прометей покараний тяжкими муками, але людство не забуває про те, хто подарував людям вогонь, навчив ремесел. [5] Звідси приходить розуміння, що кожна свідома людина повинна наслідувати приклад, який ще в давнину подав Прометей, “гордий дух” і непокірність якого були незламними.

Інша важлива риса поетичного світогляду Дж. Байрона – щира ненависть до тиранів і гнобителів усіх мастей. У “Валтасаровому баченні” Дж. Байрон засобами поетичної мови переказує біблійну легенду про останнього вавилонського царя – страшного і жорстокого Валтасара. Під час бенкету на розкішній стіні палацу невидима рука виводить таємничі й лиховісні письмена. Переляканий цар наказує пояснити таємницю цих слів, але ні волхви, ні жреці не в силах цього зробити. І тільки чужоземець розгадує лиховісну таємницю: “могила, а не трон” очікує Валтасара, Вавилон загине. “Валтасарове бачення” можна вважати попередженням всім володарям, які забули честь, совість і Бога. [5]

 

2.3. Образ ліричного героя у творчості Джорджа Байрона

Першу спробу намітити риси романтичної особистості Дж. Байрон втілює в ліричній поезії. Друга виявилася набагато більш успішною і рішучою. Перші дві пісні поеми “Паломництво Чайльд Гарольда” вийшли з друку 10 березня 1812 року і відразу зробили ім'я Дж. Байрона знаменитим.

Шлях паломництва героя  збігається з маршрутом дворічної подорожі, початої самим Байроном у 1809 – 1811 рр.. [7] Ця схожість і збіг низки біографічних деталей у автора й героя відразу звернули на себе увагу та дали привід для їх ототожнення. Дж. Байрон протестував проти цього, але, природно, виникає питання: яким чином в тексті самої поеми він запобіг такому збігу?

Епіграф роз'яснює мету поїздки – побачити світ і, можливо, побачивши, що він всюди недосконалий, примиритися, з складною політичною ситуацією у своїй рідній Англії. У передмові коротко повідомляється про місця, де автор побував, а також зроблено попередження – не шукати у вигаданому герої реальних осіб.

Основний текст поеми написаний класичною для англійської поезії “спенсеровою строфою”: дев'ять рядків, з яких перші вісім – п'ятистопний, а остання, дев'ята – шестистопний ямб: при наступному порядку римування – абаббсббсс. [5]

Для Байрона важливими  були деякі смислові асоціації: супутні імена Спенсера. По-перше, він знаменитий як автор останньої лицарської поеми – “Королева фей”, а по-друге, як поет, одним з перший вдавався до свідомої архаїзації поетичної мови. Вже самим ім'ям свого героя, яке включає середньовічний титул “чайльд”, що давався молодшому нащадку знатного роду, Дж. Байрон створює готичну атмосферу замку, в якому герой віддавався примарним радощам: “любив одну – приваблював любов'ю багатьох”.

Початок поеми під стать середньовічній атрибутиці дещо архаїзовано, але вся ця бутафорія відкидається, як тільки починається сама подорож. Вона протікає не в минулому, а в сучасній Європі.

У першій пісні описуються дві країни: Португалія та Іспанія. З 1807 р. за Піренейському півострові йде війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон ще не називає її наполеонівською та імені імператора не вимовляє: особистість великої людини, сучасного героя, для нього зберігає чарівність, ще не прийшов час йому розчаруватися. [5] Однак, почуття справедливості, рушійне поетом, змушує його цілком і повністю прийняти сторону народів, чиї права потоптані, землі розорені, кров пролита.

Вторгнення французів, мужність народу перед лицем ворога, допомога Англії іспанцям, що радує  поета, політичні помилки англійців, які спонукають його до гіркої іронії, краса подвигу – саме про це йдеться в поемі. Дуже багато чого сам Дж. Байрон встигає помітити: крім хвилюючої всіх романтиків екзотики, в якій присутні і вільне кипіння пристрасті і чарівність таємниці; про багато речей він встигає сказати іноді побіжно, іноді захоплюючись, наприклад присвячуючи кілька строф героїчній діві Сарагосі або бою биків, жорстокому і прекрасному – з кров'ю, з сонцем, з яскравістю фарб, – в якому теж розкривається характер народу: “Так ось, який іспанець!”

Але де ж серед цього різноманіття подій і вражень Чайльд Гарольд?

Він поки що не забутий. Ні, автор і назве його, створюючи враження, що він, герой, так думає, він свідок всього того, що проходить перед очима читача: “І ось Севілью бачить пілігрим...” Більше того, велика частина тексту першої пісні обрамлена двома ліричними вставками, обидві - від імені героя: знамените прощання Чайльд Гарольда з батьківщиною та Інесою. Це підкріплює ілюзію того, що душа героя, його свідомість розкриваються перед нами на протязі всієї пісні. [1; 16] Щоб нічим не порушити цю ілюзію, Дж. Байрон навіть пішов на відступ від первісного задуму. На місці, яке тепер займає вставний фрагмент “До Інеси” (він, як і прощання героя, відмінний від решти тексту, бо написаний не спенсеровою строфою), спочатку передбачалося інше звертання – “Дівчині з Кадікс” – гімн дівчині з народу, що оспівує її  рішучий характер. Занадто явно цей гімн дисонував з похмурим розчаруванням, в яке занурений Чайльд Гарольд.

Автора і героя зближує  незадоволеність світом, але якщо герой бачить один засіб – втеча, в тому числі і від самого себе, автор, оглядаючи сучасний світ поглядом не тільки поета, але й політика, мріє про його перебудову.

У другій пісні подорож триває по Греції. Поема і образ героя зливаються для  автора в єдиному мотиві скитання: “Ношу з собою героя свого, Як вітер хмари носить...” – скаже він, беручись навесні 1816 року за третю пісню. Через рік, в Італії буде написана четверта – остання; остання не тому, що в ній завершений сюжет, а тому, що більш Дж. Байрон не повертається ні до свого героя, ні до поеми.

Розділена в написанні  декількома роками, не має чітко  вираженого сюжету, поема тримається внутрішньою єдністю теми і присутністю  автора. [16] Її тема – досвід у сприйнятті сучасної свідомості. Такою вона була в перших піснях, такою залишається в заключних. Романтичне мистецтво привчає цінувати особистість. Зображення відкрито забарвлюється суб'єктивністю сприйняття, переживання, а серед персонажів поеми автор, формально не будучи її героєм, виявляється найважливішим дійовою особою. Його присутність, його оцінка конструктивний, організуючий чинник нової романтичної форми.

 

2.4. Вплив Джорджа Байрона на національні культури

Кожна європейська країна переживала по-різному вплив “байронізму”. У національному культурному середовищі, особливо в 20 – 30 рр.. ХІХ сторіччя, було безліч “байроністів”. Це призвело до того, що колись оригінальна думка і сильне почуття були зведені на рівень моди і завченої пози. Таке народження основного мотиву “байронізму” було настільки ж неминуче, як і широке його поширення. Якщо “байронізм”, як уже говорилося, був відгуком людської душі на історичну правду свого часу, то успіх його зрозумілий. Зрозуміла і поступовий його спад і здрібніння, коли він перестав відповідати історичній дійсності. [15] Трагічна напруга почуттів, що породила “байронізм”, не могла тривати довго, тому що в самому житті відбулися зміни, які повинні були знизити віру людини в могутню незалежність своєї особистості. Одночасно вщухало розчарування і гнів на себе і ближніх. Якщо життя змінилося настільки, що саме глибоке, сильне і саме скорботне в поезії Дж. Байрона ставало менш зрозумілим, то все-таки в житті залишалося дуже багато спільних тенденцій і одиничних явищ, які цілком виправдовували і скорботний погляд на людей, і недовіра до них, і бунтарський настрій.

Всього цього завжди в житті було багато, і “байронізм” завжди міг дати готові зовнішні форми для вираження і смутку, і гніву, і бунтарських прагнень. Все ХІХ століття було відзначене гострими соціальними і моральними протиріччями. Між дійсністю та ідеалом і раніше була величезна прірва. А взаємне непорозуміння людей не зменшувалося, а посилювалося. Все це призводило до того, що будь байронівський мотив отримував відгук і симпатію протягом усього століття. Особливо це було явно у Франції і Росії, де Дж. Байрон мав найбільше число шанувальників і послідовників. Дещо в меншій мірі в Італії та Німеччині. Найбільш слабким впливом користувався Дж. Байрон на своїй батьківщині. Його творчість була частково затулена плітками в лондонських аристократичних вітальнях про його особисте життя. Багато англійців-сучасників Дж. Байрона сприймали поета виключно через призму вигаданих або перебільшених фактів з його життя. Крім того, англійцям в більшій мірі був притаманний консервативний погляд на життя, певна патріархальність. [11] Природно, що у Дж. Байрона також виникло вельми негативне ставлення до англійського суспільства і до батьківщини. У кожному листі зі Сходу він називає Британію “your country” (ваша країна). Врешті він заявляє: “Я не дорожу думкою англійців, тому що мої читачі вже давно – вся Європа і Америка”. Він знав, що в Німеччині, в Веймарі у нього був палкий шанувальник – Гете. Великий мислитель називав себе “німецьким співтоваришем” Дж. Байрона. У своєму вірші Гете благословив Дж. Байрона на подвиг в Греції.

“Байронізм” знаходив особливо благодатний грунт в країнах, де тема незалежної бунтарської особистості входила в найбільш гострий конфлікт з існуючою там дійсністю. Так, наприклад, в Росії та Польщі 20 – 30-х рр.. ХІХ сторіччя здійснювалося цілеспрямоване придушення будь-якої волелюбної думки. Разом з тим, поезія Дж. Байрона в цих країнах, як і сам “байронічний” образ, поширювалися вельми активно, знаходячи собі численних шанувальників. Для польської романтичної поезії було характерним використання байронівских сюжетів або їх фрагментів. Дж. Байрон вплинув на творчість таких видатних представників польського романтизму, як Адам Міцкевич, Антоній Мальчевський, Юліуш Словацький і Ришард Бервінскій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Упродовж ХІХ століття існували різні літературні напрями, які зіграли важливу роль у формуванні англійської класичної літератури. Перша його третина ознаменувалася майже повним пануванням романтизму, що дало читачеві передусім прекрасну поезію Дж. Байрона, Дж. Кітса, П. Б. Шеллі, Т. Мура. Культу розуму, створеному просвітниками, романтики протиставили культ пристрасті, стихійного почуття. В той же час романтизм, удосконалюючи засоби художнього мислення, підготував усе необхідне для появи і зміцнення критичного реалізму, перші твори якого з’являються в Англії в 30 – 40 роки XIX століття. Кінець XIX століття в Англії ознаменований розвитком неоромантизму, що виник як своєрідна реакція на критичний реалізм, пов'язана з неприйняттям меркантилізму і святенництва буржуазного суспільства. У останні десятиліття XIX століття помітну роль починає грати література англійського декадансу, обумовленого кризою буржуазної культури XIX століття.

Спираючись на вищеподані дослідження, можна стверджувати, що поезія англійського романтизму перш за все асоціюється з ім’ям Джорджа Гордона Байрона. Ліричне забарвлення його поезії, переважання в ній суб’єктивного начала – це наслідок нерозривної єдності особистості і творчості поета. Вона виникла, можна сказати, всупереч волі автора, який в своїх творах марно намагався втекти від самого себе. Він бажав єдності свого реального життя з ідеєю, яку він втілив у поезії – ідеєю опору, захисту знедолених. Іншими словами, Дж. Байрон не думав про те, щоб творчість виражала його особистість – це було неминуче. Він хотів, щоб саме життя його було втіленням кращих шляхетніших сторін його творчості.

Дж. Байрон завжди був максималістом, завжди ставив великі вимоги до себе і оточуючих, до власної поезії. Він завжди був невдоволений і завжди осуджував себе з точки зору немислимо високих критеріїв.