Дослідження ідейно–художнього новаторства Евріпіда в трагедії «Медея»

     Інша група фабульних категорій "Поетики" —"перипетія", "впізнавання" і "страждання". Звернемося до їх визначень. Перипетія — це "зміна подій до протилежного"; впізнавання "позначає перехід від незнання до знання"; страждання - дія, що заподіює загибель або біль". Як видно, даних визначень у трагедії «Медея» достатньо. "Перипетія", "впізнавання" і "страждання" не просто організовують фабулу як складне ціле, як структуру, але й надають їй певну жанрову орієнтацію, жанрове значення. А в центрі предмета трагедії — герой, який "не відрізняється особливою чеснотою і справедливістю і впадає в нещастя не по своїй непридатності і порочності, тоді як раніше був у великій честі". Уже в цьому визначенні конструктивними моментами предмета трагедії виступають "впізнавання" і "перипетія".

                                                     15

    Третя "частина" фабули —"страждання" — також включена в конструкцію предмета трагедії. Місце "страждання" в конструкції трагедійного предмета інше, ніж у "перипетії" і "впізнавання". Це не характерні для трагедії зв'язки і відносини між фабульними подіями, а саме характерна трагедійна подія, точніше, один з тематичних типів трагедійних подій. У трагедії Евріпіда «Медея» страждань понад міру, не дарма Арістотель називав його найтрагічнішим із драматургів. За вченням Аристотеля, трагедія «за допомогою співчуття і страху виробляє катарсис подібних афектів»[2;17]. Тлумачення цих слів представляє значні труднощі, Аристотель не пояснює, як він розуміє це «очищення», а грецький вираз «катарсис афектів» має двоякий сенс і може позначати: 1- очищення афектів від будь-якої скверни, 2- очищення душі від афектів, тимчасове звільнення від них. Однак систематичне обстеження застосування терміна у Арістотеля та інших античних теоретиків переконує в тому, що слід розуміти не в етичному сенсі як моральне очищення афектів, і, згідно вченню Арістотеля, одним із завдань мистецтва є безболісне збудження цих афектів, що приводить до катарсису, до зменшення заряду, в результаті якого афекти на час виявляються як би віддаленими від душі. [2; 37]

     Трагедія, збуджуючи в глядачі співчуття і страх, виробляє розрядження цих афектів, направляючи їх при цьому за нешкідливому руслу естетичної емоції, і створює відчуття полегшення. Уявлення про катарсис були перенесені з релігійно-медичної сфери в область теорії мистецтв, мабуть, ще до Аристотеля (ймовірно піфагорійцями): у Арістотеля вчення про катарсис є вже прихованою полемікою проти Платона, який заперечував соціально-педагогічну корисність драми. Безсумнівно, після занурення в трагедію Евріпіда «Медея» відбувається сильне збудження афектів, які мав на увазі Арістотель [2;44]. І дай Бог, щоб вони очистили навіть самих «товстошкірих» суб'єктів ... З приводу катарсису в трагедії Медея точаться суперечки. Але в моєму випадку катарсис мав місце бути в момент страшної смерті царівни і її батька Креонта. Співчуття і страху не відбулося, але афекти розрядилися. Також розрядження афектів сталося і в сцені страждання Ясона, який втратив не тільки прагнень до одруження і до високого соціального становища, а й спадкоємців. Основне помста сталася! Вбивство ж дітей Медеї відбувається за кадром і не має такого напруження. Воно (вбивство) швидше має ритуальний підтекст. Не дарма вона забрала їх із собою, щоб понести на колісниці до Геліосу. За допомогою своїх божественних родичів Медея їх, безсумнівно, воскресить - не дарма ж вона чарівниця!

 

 

                                                    16

Висновки до розділу: 

     1. Отже новаторство  Еврипіда найбільше припаде до  смаку пізнішим поколінням драматургів. Їх уже не цікавитимуть грандіозні  проблеми Есхіла, чи громадянська  боротьба героїв Софокла. Улюбленими  персонажами стануть носії родинних  зв'язків і традицій, різних за  своєю силою емоцій, для яких  центр існування та діяльності  перемістився в особисте життя, життя близьких людей, свій особистий внутрішній світ.

   2. П'єси Евріпіда постануть перед його послідовниками як неперевершені зразки, їх копіюватимуть і переписуватимуть значно частіше, ніж уже мало актуальні і з їхнього погляду менш цікаві твори попередників Еврипіда.

    3. Кожен твір відображає соціальну і політичну ситуації країни в цей час, повністю характеризує ставлення автора до життєвого укладу. Освіта ж і виховання поета накладають відбиток на стиль і ставлення його до героїв. Це допомагає зрозуміти ставлення греків до таких питань, як релігія і поклоніння богам, сім'я, мораль, роль рока в долях людей. Розвиток стародавньої грецької літератури протягом майже півтори тисячі років: її зародження з чисто народних основ, пишний світанок її в умовах рабовласницького суспільства, тривале поступове згасання і нарешті, переродження в нові форми візантійської літератури. Творчі сили грецького народу знайшли яскраве вираження в творах мистецтва і літератури, що запам'ятали характерні риси життя і втілили кращі ідеали народу. Грецька культура збагатила римську і, злившись з нею, лягла в основу всієї європейської культури.

 

 

 

 

 

                                                        

                       

 

 

 

                                                        17

                                               ВИСНОВОК

    Еврипід зображував колізію людських пристрастей, високих і низьких. В цьому відношенні його можна вважати справжнім попередником і вчителем Шекспіра. Взагалі вплив Еврипіда на світову літературу і театр дуже велике.

   Нестримна пристрасть помсти зганьбленої жінки покладена в основу найсильнішої і в технічному відношенні найдосконалішої трагедії Еврипіда «Медея». Медея віддається одній єдиній пристрасті — відзначити своєму чоловікові Ясону, промінявши її на коринфську красуню. Медея клянеться не тільки знищити самого Ясона і його кохану, але також умертвити і своїх власних дітей від шлюбу з Ясоном. Боротьба протилежних почуттів ображеної і замученої ревнощами жінки, з одного боку, і шалено люблячої своїх дітей матері - з іншого, становить психологічний фон «Медеї».

      Еврипід уславився своїми жіночими образами й особливо зображенням психології жінок. Медеї серед них належить окреме місце, вона «злочинна» варварка, хоч це й не заважає їй протестувати проти соціально нерівного й приниженого становища жінки взагалі. З міфу відомо, що Медея — колхідська чаклунка, але в трагедії вона постає звичайною скривдженою жінкою. Це напрочуд цілісна натура, що сповна віддається своїм пристрастям. Нестямне кохання до Ясона, що не вщухає понад десять років і заради якого вона йде на злочин, змінюється не менш бурхливою ненавистю, що також штовхає героїню на злочин. Для неї образа в коханні є проявом найганебнішої зневаги, а Медея дуже горда жінка, цього вона не прощає.

    Гнів перетворює Медею на справді демонічну натуру. Вона йде до кінця, хоч її шлях до помсти й супроводжується болісними ваганнями. Це дає можливість авторові показати ту жорстоку внутрішню боротьбу, що відбувається в душі героїні, зробити її образ і глибшим, і трагічнішим. Разом з тим вона ніколи не втрачає розсудливості і, коли потрібно, стримує себе, діє хитро й помірковано. Саме завдяки її підступності у сцені замирання з Ясоном він по-справжньому починає їй вірити.

     Еврипід, який загалом досить вільно ставиться до міфів, у цій трагедії обирає найдраматичніший варіант або, можливо, навіть і вигадує, коли робить Медею дітовбивцею. Зрозуміло, що це йому було потрібно і для драматизації її образу, і для загострення внутрішнього конфлікту. Поширену версію міфу поет відкидає. А за нею Медея нібито відвела дітей до храму Гери і залишила коло олтаря богині, але обурені коринфяни все ж увірвалися в храм і пошматували їх.

                                                       18

Не випадково аж до римської епохи в Коринфі зберігалися традиційні жертвоприношення і обряди, якими населення спокутувало злочин своїх предків.

    Отже, новаторство Еврипіда найбільше припаде до смаку пізнішим поколінням драматургів. Їх уже не цікавитимуть грандіозні проблеми Есхіла, чи громадянська боротьба героїв Софокла. Улюбленими персонажами стануть носії родинних зв'язків і традицій, різних за своєю силою емоцій, для яких центр існування та діяльності перемістився в особисте життя, життя близьких людей, свій особистий внутрішній світ.

     П'єси Еврипіда постануть перед його послідовниками як неперевершені зразки, їх копіюватимуть і переписуватимуть значно частіше, ніж уже мало актуальні і з їхнього погляду менш цікаві твори попередників Еврипіда.

 

 

 

 

                                                      

 

 

 

                                                     

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                        19

                        СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Античная литература. Греция. Антология. У. 2 М.: Высшая школа, 1989. – 344с.
2. Аристотель и античная литература. М.: Молодая гвардия, 1978.
3. Древнегреческая литературная критика. М.: Изд-во «Наука»., 1975г.
4. Гончарова Т. В. – Жизнь замечательных людей. Еврипид. М.: Молодая гвардия, 1984. – 118с.
5. Еврипид. – «Медея». – СПб.: Азбука, 1999. – 149с.
6. Женщина в мифах и легендах: Энциклопедический справочник. Ташкент, 1992. — 324с.
7. Кожухова М. С. – Литературная критика о творческой манере Еврипида. — в книге «Вопросы античной литературы и классической филологии». – М.: Молодая гвардия, 1966.
8. Левченко О. Г. Повторення неповторного: Філософські виміри інтерпритації давньогрецької трагедії / О. Г. Левченко. – С. 33 – 43.
9. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Аристотель и поздняя классика.    М.: Молодая гвардия, 1975.
10. Мифы народов мира. - М.: Советская энциклопедия, 1988.
11. История античной литературы. Древняя Греция. М.: «Флинта», «Наука», 2002. – 249с.
12. Трагедии: Пер. с древнегреч. / Коммент. Н. Подземской. – М.: Искусство, 1980. – (Антич. драматургия. Греция).
13. Тронский И. М. “История античной литературы” , 3-е изд., Л., 1957.
14. Энциклопедическое издание. / Ред. и сост. В. И. Новиков – М.: «Олимп»; ООО «Издательство АСТ», 1997. – 848с.