Еліпсис в українській літературі

 

 

 

 

 

 

 

 

Еліпсис в українській  літературі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

з української мови

студентки 33ум групи

Стецько Олега

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2013

План

 

Вступ

Розділ І. Еліпсис у системі української літературної мови

1.1. Історичний та сучасний підходи до поняття еліпсиса як синтаксичної одиниці

1.2. Структурно-семантичні особливості неповних речень, породжених еліпсисом

1.3. Функціонально-стилістичні можливості еліптичних речень у тексті

Розділ ІІ. Особливості функціонування еліпсиса у творах української літератури

2.1. Методика застосування еліпсиса в творах української літератури

2.2. Тенденції використання еліпсиса

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Сучасна українська  літературна мова насичена багатьма різноманітними синтаксичними конструкціями, які постійно розвиваються і збагачуються, що зумовлено не тільки внутрішніми законами їх розвитку, але й впливом екстралінгвальних чинників. Риторична традиція протягом тривалого часу конструювала різноманітні концепції фігур і тропів переважно на мовному (літературному) матеріалі. Було сформовано більш-менш канонічний перелік фігур, внаслідок чого еліпсис опинився на маргінальних позиціях.

Це явище було об’єктом дослідження ще з античності й уточнюється досі. Серед питань, які породжували гострі дискусії, були питання структурно-семантичного відмежування еліпсиса від суміжних явищ, що, у свою чергу, викликало суперечки про критерій еліптичності; обговорювалися передумови виникнення еліпсиса в рамках теорії “економії мовних засобів”; пропонувалися різноманітні класифікації еліптичних конструкцій. Неповні й еліптичні конструкції неодноразово ставали об'єктом уваги цілого ряду вчених, що досліджували питання синтаксису.

Так, Ж. Женетт вбачає в  еліпсисі фігуру, яка позначає лише відсутність в оповіді певного часового проміжку, який, за бажання, можна відновити з логіки тексту. Подібний підхід мав доволі потужний вплив на інтерпретації еліпсисів у кіномистецтві (як стосовно їх статусу, так і щодо їх специфіки, особливо в голлівудському кінематографі). Еліпсис спрацьовує проти сповільнення – час пропускається для того, щоб дістатися іншого моменту.

Однак, незважаючи на численні дослідження тема й досі лишається актуальною, про що свідчать наукові праці як російських, так і українських лінгвістів, таких, зокрема, як І.О.Божок, П.С.Дудик, Г.І.Попова, О.П.Сковородников, О.О.Чувакін і багато інших.

Об'єктом роботи є еліпсис, зафіксований у мовних конструкціях (простих та складних реченнях) різних українських літературних джерел.

Предметом дослідження  є стилістичні функції еліпсиса, які він виконує, семантичне й комунікативне спрямування.

Метою дослідження є  системний структурно-семантичний опис еліпсиса як особливої синтаксичної конструкції в системі неповних речень на прикладі творів письменників української літератури.

Мета дослідження зумовила такі завдання:

- визначити   поняття   еліпсиса   як синтаксичної одиниці;

- проаналізувати структурні й семантичні особливості неповних речень, породжених еліпсисом;

- визначити функціонально-стилістичні можливості еліптичних речень у тексті;

- установити закономірності, актуальність еліптичних речень, уживаних у текстах української літератури;

Джерельною базою дослідження  слугували еліптичні фрази, відібраних з прозових і поетичних творів українських письменників, науково-популярних видань, публіцистики (газетні тексти, заголовки, реклама, оголошення), довідників.

Теоретичне значення цієї роботи полягає в розширенні уявлень про неповні речення в українській літературній мові та виділенні в текстах письменників української літератури особливих синтаксичних конструкцій – еліпсиса як нормативної одиниці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Еліпсис у системі української літературної мови

 

1. Історичний та сучасний підходи до поняття еліпсиса

як синтаксичної одиниці

Еліпсис або еліпс (грец. elleipsis — опущення, пропуск, нестача) — це стилістична фігура, що полягає в опущенні певного члена речення чи словосполучення, які можна легко відновити за змістом [16, 125]. Наприклад: Аби ти тільки з хати, вже й тінь її пропала (М. Коцюбинський).

Еліпсис як стилістична фігура у літературі полягає в опущенні певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. В цих реченнях пропущений присудок, який не встановлюється з контексту чи ситуації. Уявлення про цей присудок одержуємо з змісту й будови цих речень, а точніше з семантики і форми залежних обов’язкових другорядних членів – додатка, обставини: А сам – рюкзак на плечі, ціпок у руки та й – від села до села [19, 530].

Еліпсис визначається як:

                                                 а) пропуск того або іншого члена речення, компонента вислову, який може бути легко відновленим із контексту;

                                                 б) відсутність якого-небудь компонента вислову, який можна легко відновити.

Перший крок був зроблений  ученими, які намагалися  розкрити «таємницю» структури еліптичних/неповних речень (Ш. Баллі, А. Доза, А. Мартіне). Другим кроком було вивчення цих структур на основі порівняння з “повними” реченнями, зокрема не лише формального, а й змістового аспекту “неповних” речень. Третім кроком стала спроба ряду вчених стати на шлях вивчення еліптичних речень як норми мови, як структур, що функціонують в умовах діалогічної та монологічної єдності, на основі сполучування з іншими структурами цих текстів (А. Ф. Бондаренко, Н. М. Васильєва, Л. І. Ілія, Л. В. Косоножкіна) [7, 209].

Слід підкреслити, що всі ці теорії вивчають еліпсис як явище мовної системи. Мова як засіб спілкування та обміну думками між усіма членами суспільства використовує речення як основну форму спілкування, де виражається не лише повідомлення про дійсність, а й ставлення до неї мовця [7, 210].

На думку В. В. Виноградова, «психологічний або логістичний захист тези про необхідну двочленність (або двоскладність) будь-якого речення завжди полягав у відмежуванні від конкретно-історичного мовного матеріалу і майже завжди спирався на ідеалістичні твердження про тотожність

або паралелізм мовних і  розумових процесів і на заперечення  відображення в мові об’єктивної дійсності» [2, 23].

Наприклад, такі явища, як неофіційність, невимушеність спілкування, дозволяють скоротити вислів, використовувати лише ті частини речення, які необхідні для розуміння сенсу, опускаючи останню частину. Це призводить до утворення або еліптичних, або просто неповних речень. Тобто, говорячи про еліптичні речення, ми маємо на увазі «граматично й інтонаційно оформлені за законами певної мови цілісні одиниці мови, що є головним засобом формування, вираження й повідомлення думки про певну дійсність і ставлення до неї мовця; двочленні синтаксичні комплекси, в яких чітко виражаються два головні члени (підмет і присудок) або ж, у складніших випадках, група підмета і група присудка» [3, 347], у яких (реченнях) опущений той чи інший елемент.

Симетрія як чинник, який організовує мовну матерію, була осмислена вже в першій чверті минулого століття. Луї Мартіне спроектував принцип симетрії на художню мову [17, 15]. Він констатував, що симетрія, коли вона з’являється в мові, може бути приблизною; що будь-яка симетрична синтаксична фігура повинна мати якийсь центр, навіть якщо він не виражений морфологічно; що симетрія властива літературній мові, тоді як спонтанна мова тяжіє переважно до асиметрії. Принцип симетрії був сформульований такими вченими, як Н. Хомський і Р. О. Якобсон. Так,

якщо ми повернемося  до проблем еліпсиса, то цю фігуру можна розглядати як асиметрію, що виникає у спонтанній мові.

Існують: 1) мовленнєвий  еліпсис, який веде до утворення синтаксичних та номінативних одиниць, контекстуально або ситуативно неповних: у межах речення — до неповних речень даного типу: «І рад би щось заробити, та нема де» (М.  Коцюбинський); у межах  номінативного словосполучення — наприклад, до мовленнєвої субстантивації слів атрибут, частин мови; у межах слова — до оказіонального вичленування його компонентів: «З 1886 року Ганна Іванівна [актриса Борисоглібська] — не Ганна Іванівна, а Секлета, Риндичка, Лимериха і ще иха, иха, иха» (Остап Вишня) [12, 171];

                2) мовний, історично закріплений еліпсис, результатами якого є: у межах речення — речення з нульовою зв 'язкою (Я  вчитель); неповні речення з органічною неповнотою (т. з. еліптичні), односкладні речення на основі двоскладних (Що посієш, те й пожнеш; [Люди] кажуть, що...), конструкції з однорідними членами речення (Він прийшов, і він сказав > Він прийшов і сказав) і т. п.; у межах номінативного словосполучення — наприклад, випадки мовної субстантивації, адвербіалізації (староукр. рЬчь можная > сучас. можна, на швидку руку —  нашвидку) слів атрибут, частин мови; у межах слова — стабілізоване вичленування, лексикалізація його компонентів (спец — від спеціаліст,  картина — від кінокартина) [12, 171].

Еліпсисом або еліпсом  також називають прийом побудови оповіді у літературі, драматургії, кіномистецтві тощо, коли у сюжетній послідовності певні події та проміжки часу оминаються, і читач або глядач має здогадуватись про те, що залишилося «за кадром» [2, 34].

 

1.2. Структурно-семантичні особливості неповних речень,

 породжених  еліпсисом

Еліптичні речення структурно неповні. Семантично вони повні, бо за відсутності лексично вираженого присудка семантичне навантаження припадає на семантично і структурно обов’язкових другорядних членів – додатка, обставини, які залежать від нульового присудка [5, 183]

У “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” за редакцією В. Н. Ярцевої: еліпсис – це “пропуск в мові або тексті мовної одиниці, яка мається на увазі, структурна «неповнота» синтаксичної конструкції” [3, 273].

Семантичний критерій смислового домислення як підхід до виявлення суті еліптичних речень можна простежити в працях багатьох лінгвістів: Ф. Бруно А., Гревісса, Доза М. Першим цей термін запровадив Ш. Баллі [2, 36], взявши за основу визначення еліпсиса семантичний критерій, який сприяє розумінню сенсу без наявності мовного факту.

Синтаксичний еліпсис  базується на аналогії – особливої побудови еліптованої частини, яка дозволяє точно визначити те, що не виражене. Семантичний же еліпсис виникає тоді, коли те, що опущене в реченні, можна домислити на основі контексту [13, 22].

Щодо абсолютного еліпсису, то він виникає на основі часткового, при якому імплікований у другій частині складносурядного речення спільний член є присутній у його першій частині. У випадку абсолютного еліпсиса спільний член не фігурує взагалі, що є результатом не лише семантичного послаблення спільного елемента, а й зростанням смислового значення скомпонованих членів [17, 28].

Еліпсис не є засіб синтаксичного зв’язку, він є одним з можливих наслідків наявності синтаксичних зв’язків, виражених іншими синтаксичними засобами або контекстом і ситуацією. Проте, виникнувши раз, звичайно, еліпсис, у свою чергу, вказує на наявність певних синтаксичних зв’язків [1, 34].

Смисловий критерій в  описі еліпсиса в праці П. Жіро [11, 273] спонукає автора вважати еліптичними такі речення, у яких порушена норма мови, а саме, що суть сказаного або написаного можна точно зрозуміти при відтворенні первинного повного речення. Проте це можливо лише при використанні лінгвістичних та екстралінгвістичних контекстуальних чинників.

 

1.3. Функціонально-стилістичні можливості еліптичних речень у тексті

Функція усічення будови речення при еліпсисі, полягає у визначенні реми вислову, так само як у неусіченому реченні ця функція полягає у визначенні логічного смислового наголосу [2, 5].

Як стилістична фігура, еліпсис надає текстові динамічності, більшої виразності, посилює його експресивність. У реченні як еліпсис можна визначити:

а) опущення того чи того члена речення, якого легко встановити з контексту, оскільки його смислова ясність забезпечується змістовим або синтаксичним паралелізмом. Класичним прикладом контекстуального еліпсиса є опущення іменника крила у двовірші Шевченкового «Перебенді»: Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б’є [12, 171].

б) відсутність якого-небудь компонента висловлювання, що легко поновлюється з конкретної мовної ситуації. У творі Шевченка «Катерина»:

Люде добрі,

Де шлях в Московщину?

В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?

В саму Москву [12, 171]

в) наявність нульової зв’язки. Наприклад, у Шевченка:

Усі на сім світі — 

І царята, і старчата — 

Адамові діти

(«Сон — У всякого  своя доля»)

Проблематичною є кваліфікація еліптичних речень як одного з різновидів неповних речень. Специфіка їх  полягає насамперед у тому, що лексично не  виражені компоненти, головним чином дієслівні присудки, не потребують контекстуальної або ситуативної компенсації. Комунікативна завершеність  відповідно синтаксичних конструкцій забезпечується внутрішнім контекстом. Коли немає дієслівного присудка, що може бути охарактеризований як нульовий у межах відповідних структур, схеми, з підметом  безпосередньо співвідносяться його поширювачі — прийменниково-іменникові (займенникові) сполуки, набуваючи значення предикат,  ознаки, тобто присудка, у специфічному формально-лексичному  вираженні: «Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона зирк — та за мною... Я — в тютюн» (О. Довженко). Еліпсація поширюється на дієслова-присудки зі значенням, переміщення, конкретної дії, повідомлення, мовлення, наявності, буття [12, 385].