Феміністичний дискурс прози Євгенії Кононенко (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»)

 

 

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут української філології та соціальних комунікацій

 

Кафедра української літератури та компаративістики

 

 

Устименко Світлана Святославівна

Феміністичний дискурс прози Євгенії Кононенко             (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»).

6.020303 – українська мова  і література 

 

 

Курсова робота

студентки 3-В курсу денної форми навчання

Навчально-наукового інституту  української філології та соціальних комунікацій

Науковий керівник:

Піскун Ольга Юріївна   

 

 

 

 

ЧЕРКАСИ – 2012

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ І. Фемінізм, як суспільний рух і літературне явище.                        

1. 1. Феміністський рух: зародження й розвиток, ідеологія……………………..7

1. 2.  Фемінізм як літературне явище……………………………………………….8

1. 2. 1. Феміністська проблематика початку ХХ століття…………………………9

Розділ ІІ. Феміністичний  дискурс прози Євгенії Кононенко (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»).

2.1. Проблеми жіночого буття в сучасній українській прозі……………………..14

2.2. Феміністична проблематика новел Євгенії Кононенко……………………..20

Висновки…………………………………………………………………………..34

Список літератури………………………………………………………………...37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

«Жіноча проза» як поняття і як явище є неоднозначною категорією літературознавства, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанрово-стильові чи ідейно-тематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час «жіноча  проза» має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий ієрархічний рівень розвитку світової та національної літератури.

Серед класиків світової прози та класиків національних літератур бачимо, зокрема, таких представниць жіночої статі, як Маргарита Наварська, Дж. Остін, Жорж Санд, Дж. Еліот, Е. Ожешко, С. Лагерлеф, С. Унсет, Б. Нємцова, В. Вулф, А. Зегерс,М. Вовчок та Ольгу Кобилянську. На цьому тлі постає дуже помітним явище справжнього кількісного «вибуху» обсягів літературно-художньої продукції авторів-жінок, яким є період з моменту проголошення незалежності України аж до теперішнього часу. З’явилося, зокрема, багато нових імен, надзвичайно строкатий вигляд має також ідейна, тематична, проблематична, жанрова, дискурсивна основи текстів, створених письменницями.

Саме в цей період з’являються романи О. Думанської «Ексклюзив», О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу», Т. Зарівни «Каміння, що росте крізь нас», Є. Кононенко «Ностальгія», «Зрада», та «Повії теж виходять заміж», С. Майданської «Землетрус» та «Діти Ніоби», М. Меднікової «ТЮ!», Г. Пагутяк «Записки Білого Пташка», С. Пиркало «Не думай про червоне», І. Роздобудько «Мерці» та «Ескорт у смерть», повісті та оповідання О. Забужко,  С. Йовенко, М. Матіос, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко Н. Хаткіної та ін.

Наприкінці ХХ століття були здійснені дослідження, присвячені аналізу світогляду, типу художньої свідомості, образу світу, який трансформується специфікою художнього мислення. Серед них – роботи         Л. Бігун, М. Богач, О. Бондарєвої, Б. Криси, С. Лущій, І. Набитовича,                 Н. Плетенчук, Л. Шевченко та ін. Під цим кутом зору слід насамперед згадати певні тези досліджень В. Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму», де розглянуто процеси модернізації української літератури ХХ століття в контексті феміністичної й ґендерної проблематики. Акцентується криза патріархальних цінностей у модерній культурі, конфлікт традиційних і нових трактувань фемінності й маскулінності. Специфіка жіночого письма пов'язується з репрезентацією жінки в публічному просторі, розкриттям тілесного досвіду, Н. Зборовської «Психоаналіз і літературознавство» та її ж «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків», що, звичайно ж, не дуже багато для такого явища, як «жіноча проза».

Окремих шарів теми торкаються також статті О. Вайнштейн «”Рожева” белетристика: вчора й сьогодні», М. Крупки «Художнє моделювання проблеми материнства і творчості в анти-романі Ніли Зборовської “Українська Реконкіста”», Є. Максимової  «Фольклорний підтекст дамського роману», М. Рюткенен  «Гендер і література: проблема “жіночого письма” і “жіночого читання”», О. Соловей «Бестселери для “елітаріїв”», Т. Тебешевської-Качак  «Художні особливості прози Галини Пагутяк (жанрово-стильовий аспект)», Є. Трофимової  «Жіноча література й книговидання в сучасній Росії», Г. Улюри «Коронована сила жіночої руки, або Про тих, хто “пише іншу прозу”» та ще ряду інших літературознавчих і критичних студій.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що феномен «жіночої  прози» досліджений недостатньо повно чи аналізується лише в деяких своїх аспектах, своєрідністю концепції світу, представленої в жіночій українській прозі кінця ХХ століття, потребою відновлення літературної традиції внаслідок залучення творчості авторів, які залишилися поза увагою літературознавців, наявністю дискусійних положень, потребою ґрунтовнішого осмислення поетики й стилю художнього мислення жіночої прози з метою поглиблення літературознавчої інтерпретації феноменів фемінності-маскулінності в культурі, а також ґрунтовнішого дослідження творчості Є. Кононенко, проза якої загалом недостатньо проаналізована літературознавцями.

Мета дослідження: дослідити феміністичну проблематику «жіночої прози» на матеріалі збірки Євгенії Кононеко «Повії теж виходять заміж».

Досягнення цієї мети передбачає реалізацію таких завдань:

• окреслити теоретичні контури поняття „жіноча проза”;
• визначити етапи становлення і розвитку жіночої літератури;
• проаналізувати вплив феміністичних тенденцій на творчість Євгенії Кононенко;
• на прикладі конкретної збірки показати специфіку висвітлення актуальних сьогоденню проблем у феміністичному аспекті.

Об’єктом дослідження стала творчість Євгенії Кононенко, зокрема збірка новел «Повії теж виходять заміж».

Предметом дослідження є феміністична проблематика збірки Євгенії Кононенко «Повії теж виходять заміж».

Наукова новизна полягає в тому, що проблема світоглядних моделей в українській жіночій прозі вперше постала предметом спеціального дослідження в творчості Євгенії Кононенко.

Теоретичне значення роботи полягає у висвітленні актуальних дискусійних і малодосліджених питань жіночої літератури.

Практичне значення полягає у використанні результатів роботи у шкільній та вузівській практиці, при підготовці до лекційних, практичних, семінарських занять, до спецкурсів та спецсемінарів, учнівських та студентських наукових робіт.

Курсова робота складається  зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури.

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі «Фемінізм, як суспільний рух і літературне явище» йдеться мова про соціальні передумови поширення феміністських ідей, про постмодерністський фемінізм який виник в останній чверті 20 ст., перетворивши фемінізм на методологію, наводяться різні думки про сам термін фемінізм та «жіноча проза».

У другому розділі увага зосереджується на новій концепції особистості жінки відбитій в новій героїні прозових творів, що розкривається у новелах Є. Кононенко. Авторка звертається до проблем відносин жінки та чоловіка, осмислення і пристосування їх до нових реалій. Навіть назви частин книги письменниця сформулювала точно: «Тут» чи «Там». Художній простір новел Є. Кононенко – це протиставлення двох світів: Україна і Захід.

У висновках йдеться про результати наукового дослідження, узагальнено результати дослідження художніх особливостей жіночої прози 80–90-х років ХХ ст., яка, сформувавшись у контексті літературного процесу, є виразником основних його мистецько-світоглядних та художніх тенденцій, має свою специфіку, зумовлену особливістю художнього мислення, «жіночого письма» і природою жіночої творчості.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Фемінізм, як суспільний рух і літературне  явище.

1. Феміністський рух: ідеологія.

Соціальні передумови поширення  феміністських ідей можна спостерігати в розхитуванні станової організації  феодального суспільства в умовах зародження буржуазних відносин, яке  спричинило за собою залучення жінок  в роботу за наймом і перетворення їх у власниць своїх робочих рук. 

Інтелектуальні передумови фемінізму були створені процесами  секуляризації суспільної свідомості, виникненням критичних за своєю  спрямованістю утопічних теорій соціальної рівності. Поширена точка зору, що зв'язує витоки фемінізму з культом людини в епоху Відродження.

У зв'язку з цим зазвичай називаються імена перших італійських  жінок-письменниць: Ізотти Ногаролли, Лаури Черетів і, особливо, венеціанки за народженням, творила у Франції, Христини Пізанської, автора Книг «Про Град Жіночому». У 1405 вона описала в ній ідеальне місто-притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість по відношенню до них оточуючих чоловіків і суспільства. На початку 16 ст. серед захисників прав жінок опинився звинувачений в єретицтві філософ Корнеліус Агріппа, автор «Декламації про благородство і перевазі жіночої статі над чоловічим» вважав, що лише утиранням чоловіків позбавляє жінку волі, отриманої нею при народженні [1, с. 24]. 

Постмодерністський фемінізм виник в останній чверті 20 ст., перетворивши фемінізм на методологію, яка критикує колишню наукову раціональність і об'єктивність, оголошуючи їх обслуговуючими чоловічу науку. Ставить проблему обмеженості знань, представлених у соціальній теорії виключно чоловіками, їхньою системою цінностей, чоловічим поглядом на світ («адроцентрична картина світу»), чоловічими засобами вираження знання («фаллогоцентризм»).

 Заперечуючи колишню  раціональність, постмодерністський  фемінізм пропонує враховувати  особливості суб'єкта пізнання  певної статі, його (її) ціннісні орієнтації. Методологія такого фемінізму спрямована проти позитивістської тези про «об'єктивний факт», підкреслює вплив світогляду ученого як представника певної статі на завдання дослідження і висновки з нього. У центрі більшості праць філософів-феміністок цього напряму стоїть питання придушення жінок через мовні практики (дискурси). Завдяки філософам-постмодерністкам феміністської орієнтації в науку введені поняття «жіночого письма» і «жіночого читання». Джерелами «жіночого письма» як особливої форми самовираження є, з точки зору постмодерністських філософів, жіноче тіло і жіноча сексуальність [3, с. 275].

Отже, як підсумок можна сказати, що у науковій літературі фемінізм розглядається як соціально-культурна доктрина, спрямована на гуманізацію суспільства. Однак маємо констатувати, що в основу даного напрямку покладені здебільшого нагальні буденні проблеми, які вимагають практичного вирішення. Фемінізм такого “гатунку”, що виростає із соціологічного та психологічного поля дослідження, репрезентують Сполучені Штати Америки.

2. Фемінізм як літературне явище.

Уперше питання про можливість  феміністичної школи в українському літературознавстві  прозвучало 1991 року. Тоді Соломія Павличко написала статтю під промовистою назвою: «Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?» [28, с. 11]. Справа не в якихось особливих жіночих амбіціях, і не в помсті за зневагу, і не в заклику до жіночого сепаратизму, пояснювала авторка статті, а в становленні нормальної, європейської, «повної», за Д. Чижевським, культури, в якій рівноцінно представлятиметься жіночий і чоловічий духовний досвіди. Згодом питання постало значно ширше: чи потрібен,  взагалі,  українській культурі фемінізм?

Одним із варіантів культурної взаємодії інтелектуальних сил  в постоталітарному українському суспільстві намічається  наростаюче протистояння між традиційно чоловічим дискурсом та феміністичним аванґардом. Однак таке протистояння частіше осмислюється  без дотримання правил інтелектуальної гри: неоконсерватизм говорить лише про свої цінності, він не тільки не дослухається до голосу іншого, але  й не прагне розібратися, що визначає це «інше». У найновішій українській літературі формується непривабливо негативний образ феміністки. Тут прихильники протилежних тенденцій (і «карнавалісти» і «міфологи») , як ні в чому іншому,  одностайні: і Ю. Андрухович, і  Є. Пашковський, і О. Ульяненко, і В. Медвідь знаходять спільну мову, коли йдеться про фемінізм. Літературний фемінізм – це особливий критичний дискурс, спрямований на підрив  патріархальної культурної системи. Ґендерні дослідження передбачають студії над різноманітними аспектами чоловічої та жіночої відмінності:  над особливостями  мислення, поведінки, психології, мови, творчості. Практично – це пошуки нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі, мови і статі тощо.

Таким чином, як підсумок можна  констатувати, що методологія  ґендерних досліджень виходить із принципу симетричного моделювання чоловічого та жіночого досвіду в культурі. Методологію  ж феміністичних досліджень  відзначає передусім радикальність, оскільки така методологія   виходить із принципу ґендерної асиметрії,