Феміністичний дискурс прози Євгенії Кононенко (на матеріалі збірки новел «Повії теж виходять заміж»)

Сучасна українська жіноча проза у творенні нового образу героїні  своєрідно слідує тенденції світової літератури, яку констатував російський науковець О. Звєрєв у статті «ХХ століття як літературна епоха», показує тенденцію позначену наполегливими прагненнями виділити в героїні все, що чужорідне типовому, а тим більше – стандартному.

Нетиповість, нестандартність  героїні сучасної жіночої прози  підкреслена насамперед вказівкою  на її професію, причому художнє  зображення професійного життя героїні  як сфери її самореалізації позначене  неабияким проблематизмом.

У цьому виявляється новаторство  сучасної жіночої прози, оскільки, як зазначає В. Агеєва, радянська література практично ігнорувала «труднощі фахового становлення жінки, її дискримінації в оволодінні рядом престижних професій, недоступності багатьох суспільних ролей... [1, с. 23]». Вчена помітила й ледь накреслену позитивну тенденцію літературного розвитку 80-х років ХХ століття – відтворення складного внутрішнього світу жінки-митця.

Саме ця тенденція виявилася  плідною для створення нової  концепції особистості жінки  в сучасній жіночій прозі, героїні  якої  мають найчастіше творчі професії і є представницями наукової, мистецької еліти: так, Анна з роману С. Майданської «Землетрус» – кіносценаристка, Інна з повісті             С. Йовенко «Жінка у зоні» – журналістка, Рада Д. із повісті О. Забужко «Інопланетянка», як і Оксана з її ж роману «Польові дослідження з українського сексу», – письменниці, Мілена з повісті О. Забужко  «Я, Мілена» і Тамара Вельонна з роману Т. Зарівної «Солом’яний вирій» – телеведучі, Слава з роману Т. Зарівної «Каміння, що росте крізь нас» – мистецтвознавець, реставраторка. Такий вибір професій для героїнь істотно відрізняє сучасну жіночу прозу від прози письменниць 80-х років, коли авторки зображували переважно «звичайну жінку» зі «звичайною професією», а сфери самореалізації для героїні залишалися традиційними: родинне життя, домашнє господарство, кохання [1, с. 24].

Оскільки вибір персонажів завжди є тенденційним, виражає авторську  художню концепцію особистості (В. Марко), то показ професійної діяльності героїнь, наголошення на її творчій спрямованості в сучасній українській жіночій прозі стає важливим характеротворчим засобом. Саме ця життєва сфера часто містить центральний конфлікт твору, в якому й розкриваються персонажі. Враховуючи вище сказане, можна виокремити такі типи жіночих образів: дівчина, яка самореалізацію власного «Я» бачить у вдалому заміжжі  (Юлія з повісті Є. Кононенко «Сестра»); мати (С. Майданська «Діти Ніоби»,); «сильна жінка» з її «маленькими секретами-заповідями» ( Г. Тарасюк «Смерть – сестра моєї самотності»); жінка-аристократка духом (С. Йовенко «Юлія»,                                С. Майданська (Делія з «Провідної неділі», Анна з «Землетрусу», Марта з роману «Діти Ніоби»)); жінка-романтик (Л. Пономаренко «Помри зі мною»,   С. Йовенко «Юлія» ); жінка, що живе за законами свого часу(Є. Кононенко «Імітація» і «Зрада»,); «нова жінка» (О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу»); феміністка ( Є. Кононенко, О. Забужко).

Чи не найпоширенішим є  тип «нової жінки», репрезентований                О. Забужко: Оксана («Польові дослідження...»), Ганна («Казка про калинову сопілку»), Рада («Інопланетянка»), Мілена («Я, Мілена»), Дарка («Дівчатка»). У жіночому характері тісно переплетені фемінні й маскулінні риси. Авторка не просто висвітлює характер героїні, а й зупиняється на процесі її становлення («Дівчатка»). Специфічним є використаний художній принцип “опозиції” – зіставлення й порівняння характерів, паралельного показу двох світів, емоцій і пристрастей двох типів жінок.

Поширеним є також тип  жінки-аристократки духом, який змальовує  С. Майданська (Делія з «Провідної неділі», Анна з «Землетрусу», Марта з роману «Діти Ніоби»), презентуючи гендерну колоритність, дотримуючись принципу симетричного моделювання жіночих і чоловічих характерів, поєднуючи фемінні та маскулінні риси. Натомість культ матері, материнський інстинкт С. Майданська драматично розкриває в  типовому образі Рахілі: переживання за долю своїх дітей, їх життя сягають критичної межі й стають для неї фатальними. З цим пов’язана назва роману «Діти Ніоби», що є суцільною метафорою.

Отже, розроблена типологія жіночих образів у творчості письменниць 80–90-х років ХХ ст. засвідчує наявність трьох груп моделей: героїні, які відповідають традиційним патріархальним уявленням про роль і місце жінки в сім’ї і суспільстві; жінки, в чиїх характерах синтезовано заперечення патріархальних поглядів і апологетику традиційних норм; образи жінок, котрі відстоюють феміністичні тенденції з претензіями на «власний простір» (таким чином авторки трансформують модерну феміністичну традицію української літератури попереднього fin de siecle та регенерують особливості сучасної постмодерної епохи, морально-етичних цінностей суспільства). 

Письменниці розкривають  складний світ жінки-матері, дружини, подруги, колеги, вибираючи для цього різноманітні конфігурації гендерних стосунків, зовнішніх обставин, використовуючи принципи сповідальності письма, психологічної  авторської  самохарактеристики персонажів у внутрішньому монолозі та діалозі, реалізуючи окремі автобіографічні  моменти.

2. Феміністична проблематика новел Євгенії Кононенко.

У літературі 20-х рр. ХХ століття з’явилася нова літературна героїня – непатріархальна жінка, образ якої заперечував все старе і в тому числі гендерні ролі. В радянській літературі відбувалася ідеологізувались цінності, пропагувавася однобічний ідеал чоловікоподібної жінки-революціонерки. Автори почали демонструвати нову реальність, яка нібито постала спонтанно. Новою героїнею стала жінка в колгоспному романі. Такий образ відкидав уявлення про «жіноче» щастя, а сама жінка відмовлялась від усіх прагнень, крім трудового ентузіазму. Невід’ємною частиною радянської літератури стає така прогресивна жінка-колективістка. Її материнський інстинкт поступається перед соціальним будівництвом (В. Чередниченко «Нова громадянка»,            М. Луговиківна «Наймичка», О. Свекла «Байстря»). Таких жінок у феміністичній літературі називають «третя стать» [10, с. 297].

Особливістю жіночого письменництва в Україні в кінці ХХ сторіччя є те, що жінки відважились шукати власні шляхи в літературі. Почали публікуватися праці класиків фемінізму в українських перекладах. Але сама феміністична літературна критика в Україні залишалася недостатньо розвиненою, в ній, зокрема, не застосовувався ані рецептивний, ані постколоніальний аналізи, популярні у західноєвропейських і американських теоретиків фемінізму.

Вже у 90-х роках гендерна критика розширила філософський пошук, наблизившись до європейської рецепції. Гендерний аналіз починає посідати важливе місце в дослідженням, оскільки він дає змогу побачити життя людей поза межами соціальної нерівності [8, с. 343]. В цей перехідний період відбувається «отілеснення» художнього письма «через активне використання сексуальної проблематики» [12, с. 429]. Також відбувається розрізнення чоловічого і жіночого досвідів на письмі.

Сьогодні збірки новел  письменниць, в яких «маскулінності опонує жіночність» [46, с. 180], не лише здобули популярність, але й здобули багато схвальних відгуків сучасних критиків: Є. Кононенко («Колосальний сюжет», «Зустріч у Сан-Франциско», «Повії теж виходять заміж», «Новели для нецілованих дівчат», «Три світи»), а також І. Роздобудько («Гра в пацьорки»), О. Забужко («Сестро, сестро»).

Книжка  Євгенії Кононенко з досить сміливим заголовком «Повії теж виходять заміж» досить екстравагантна, лірична, з легким почуттям іронії. У новелах авторка звертається до проблем відносин жінки та чоловіка, осмислення і пристосування їх до нових реалій. Навіть назви частин книги письменниця сформулювала точно: «Тут» чи «Там». Художній простір новел Є. Кононенко – це протиставлення двох світів: Україна і Захід. Вона містить два розділи – «Там» і «Тут», які варто назвати повною інверсію: як можна говорити про «Там», не випробувавши «Тут»? Гучна та іронічна назва книги ховає долі тринадцяти українських жінок, кожній з яких присвячена окрема новела. Це історії з життя вчительок, перекладачів та науковців, яких знесилює побут та безробітні чоловіки.

«Там» – це закордон, куди вирушають наші жінки та дозволяють собі швидкоплинні захополнення їхнім чоловікам. І через панування безнадійності у власному житті миттєві стосунки вважається вагомою альтернативою, але не завжди припущення стають реальністю. «Тут» – це те, що жінки переживають до того, як опинитись «Там». Те, що наповнює терпіння та провокує його вибух. «Тут» – не тільки матеріальні проблеми, а й сексуальні.

Героїні новел, шукаючи кращої долі, ставлять перед собою питання, де краще: в Україні чи в країнах далекого зарубіжжя, і обирають вони не конкретного чоловіка, а світ, в якому можуть жити – на Батьківщині чи на Заході. Світ Заходу постає у двох вимірах – реальному і віртуальному: із розповідей людей, що були знайомі з іноземцями, у спогадах про короткі візити під час відряджень. Захід ідеалізується у свідомості героїнь, створюється образ нового «раю».

Всі героїні – це охайненькі, гарненькі інтелектуалочки, «несподівано вражені новим досвідом» [35, с. 216], який спонукає їх переосмислити своє життя, і вони намагаються узаконити свої почуття і знайти їм місце у по-новому сформованому просторі. Творчим людям хвилини натхненної роботи тільки час від часу приносять незначні заробітки (Нелі – героїні новели «Special women», щоб не померти з голоду, а Гелені з новели «Нема раю на всій землі», щоб влаштувати собі маленьке свято життя). Учасницю екологічного євростажування в Бельгії захопили романтичні події у Льєжі. Роман із бельгійцем закінчується брутально, але цей новий досвід не заганяє героїню в паніку чи розпач. Вона вже мудра і досить по-діловому виходить із усіх низько-любовних катаклізмів. Але шлях до цієї, здавалося б, легкості був складний.

Є. Кононенко історії кохання, що виникають  у її героїнь за кордоном, залишає  без розв’язки, показує, як поступово  починає руйнуватися міф про  ідеальний Захід: «серед них теж багато жлобів. А головне – скнар. Але все одно, дівки побачили світ, набули досвіду» [11,      с. 67]. Її героїні новел опиняються між двох світів.

Безпосередньо перша новела «Повїї теж виходять заміж» присвячена повіям. В ній нема фемінізму, а навкапи – несподіване кохання для жінки сумнозвісної професії. Всі ж решта новел висміюють чоловіків як нероб та життєвих невдах, акцентуючи увагу на важливості жіночих вчинків. Ця новела має досить глибоку ідею. В ній зображене буденне життя дівчини, яка прагнула заробити собі на прожиття. Її звати Олена Драган. Це молода дівчина, яка послухалась невдалої поради і потрапила у вічний неспокій. Олена працювала в німецькому борделі. Вона втратила орієнтири свого життя. Не прагнула вивільнитися, оскільки знала, що всякі спроби будуть марні. Вона задовільняла сексуальні потреби огидних чоловіків, які вимагали від неї нездійсненого. Але раптом на її шляху, вона зустріла чоловіка, який просто приходив на неї помилуватися і за це платив гроші: «Він подивився на спущені штори й обережно торкнувся її довгого прямого волосся. Вона роздратовано закинула розплетені коси за спину і здивовано подивилась на нього. <…> А потім він ходив до неї декілька вечорів, і платив їй, і не вимагав від неї послуг, а одного вечора в Анжели-Олени була спущена штора, яка невдовзі піднялася, і вона була готова приймати наступного, наприклад, його, дивного клієнта, що платить і не користає з того [23, с. 2]». Спочатку вона не розуміла, що робиться, але з деяким часом звикла. Згодом, цей чоловік забрав її з борделю. Ім’я цього чоловіка є Ремко. Цей Ремко є громадянином Німеччини. Він закоханий в Олену до безтями. І він не хотів, щоб вона залишала невільною. Внаслідок чого – він зробив все можливе для її звільнення.

Олена мала досить великий психічний удар. Це призвело до того, що завів її до психіатра, хоть він і не допоміг: «Вона попросила його більше не возити її до Меврау Хетцель. Ця пані залазить в неї так глибоко, як і ВОНИ, тільки не туди, – вона показала, – а сюди, – вона вказала на серце. Так, так, звичайно! – зрадів він. У них тепер і так все буде гаразд! Вони більше не поїдуть до лікарки! [23, с. 4]». Але поволі привикла до нового життя і змирилася з цим» Але він щасливий, і він уперше легенько поклав їй руку на плече, і вона не здригнулася [23, с. 4]». Але в її душі так і залишався Юрій чобіток – інженер з фабрики, на якій вона працювала в юнні роки «А вона полегшено думала про те, що дасть Бог, Ремко не добереться до найстрашнішої таємниці на дні її долі. А там, на тому дні, була не Емма Карлівна з її примітивною апологією німецького способу життя, а її вправний опонент Юрко Чобіток [23, с. 5]».

Для молодії дівчини є нестерпним заробляти гроші таким методом. Особливо, коли ще й знущаються. Після такої травми – важко повірити всім оточуючим, особливо чоловічого роду. Дівчина стає недоступною і закритою. Чого вона вже не позбудиться до кінця свого життя.

Ця новела є досить повчальною для молодого покоління. Вона вчить  не вірити першому зустрічному, а  навпаки, спочатку перевірити на достовірність інформацію. Не потрібно шукати щастя там, де нас немає.

Можна наробити багато помилок, які потім будуть переслідувати все майбутнє життя. Це зображується у всій першій частині книги. Дівчата і жінки шукали щастя за межами своєї країни, слухалися поради інших і хотіли легкої здобичі. Деяким вдавалося, деяким – ні. Потрібно в першу чергу спиратися на стан речей, і розуміти суть справи.

Інколи трапляються прекрасні  випадкові зустрічі, від яких залишається  багато прекрасних емоцій. Така зустріч описується в новелі «Діалоги та непорозуміння». Вона відбулася між психологом Мальме Ларсом Морсоном і Русланою з Києва. Їхня зустріч була випадковою, але досить приємною. Вона тривала недовго, але була запам’ятовуючою. Обидві сторони зустрічі отримали задоволення. Кожна по-своєму, але все таки отримала. Руслана – розумна жінка, яка пранула такої зустрічі, оскільки була самотньою протягом трьох років. А Ларс просто не хотів бути самотнім. І доля з’єднала їх обох. Можливо, їхня зустріч більше не повториться, але ніхто про це не буде шкодувати. Але хіба це не красиво?: «В срібній залі готелю «Зільбергльокенблюме» організовано прощальний бенкет, де грає жива музика і де представлені top-wines з усіх країн Європи – як Західної, так і Східної. Чоловіки одягли чорні «трійки» й «метелики», жінки причепурилися, як пави, і тільки Руслана з'явилася у правдивій вечірній сукні.