Любов і смерть в трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

1)простолюдини;

2)аристократи;

3) брат Лоренцо;

4)Джульєтта;

 5)Ромео [29,22 ].

Що є кохання для  жителів Верони

До простолюдинів ми віднесемо  слуг Капулетті, мамку Джульєтти, П’єтро, Абрама, слугу Монтеккі, городян. Для них кохання і стосунки між чоловіком і жінкою  – це перш за все плотські втіхи та вигода. Ще на самому початку п’єси слуги доволі грубо висловлюються про жінок. На їхню думку, останні існують тільки для того, щоб їх  припирати до муру. В подальшому носієм цієї моральної концепції – правда, в значно м’якшій формі – виступає мамка. Вона, розповідаючи про те, як маленька Джульєтта впала, двічі повторює непристойні натяки свого чоловіка з цього приводу: «Ай! Ти впала на обличчя? Як виростеш – на спинку будеш падать» [28, 129]. Коли сеньйора Капулетті повідомляє Джульєтті, що її сватає Паріс, мамка докидає і своє словечко: «Ходім! Там серце графове тріпоче. По любих днях стрічай солодкі ночі» або «Не зменшишся, а зробишся велика: повнішає жона від чоловіка»[28, 130 -131 ]. У розмові з Ромео мамка зауважує про Джульєтту: «Скажу вам чесно:  хто її здобуде – здобуде той повнісінький гаман» [28, 138]. Отже, не  кохання простолюдини вважають першоосновою шлюбу, а матеріальну вигоду чи збіг обставин. Коли після смерті Тібальта Капулетті змушують Джульєтту одружитися з Парісом, мамка, яка до цього допомагала своїй вихованці у стосунках з Ромео, миттєво змінює погляди: «Виходь за графа – він жених чудовий» [ 28, 182].

Майже такі самі погляди  на кохання мають і аристократи. Бенволіо не розуміє суму закоханого Ромео, він вважає, що достатньо лиш  помилуватися на інших красунь, і  любов пройде. «Зрівняй її з красунями  Верони, і лебідь твій обернеться в  ворону», «Бо з нею поруч інша не стояла,…отож ці кришталеві терези хай зважать чари іншої краси, тоді приваби знайдеш дуже мало…» [28, 127-128], він вважає, що «…кохання чарівне на вигляд, насправді ж деспотичне і жорстоке» [28,123]. Меркуціо, друг Ромео, вважає, що треба товариша рятувати: «Ми витягнем тебе з того багна, ах, вибач, я хотів сказать – з любові…» [28,132]. Паріс, прагнучи одружитися з Джульєттою, не вважає за потрібне  спершу дізнатися її думку чи хоча б вияснити її почуття до нього, він говорить про свій намір зразу сеньйору Капулетті, тобто можна зробити висновок, що думка дівчини його геть не цікавить.  Хоча це цілком співпадає зі звичаями того історичного періоду,  і ми не будемо звинувачувати Паріса.

Синьйора Капулетті, повідомляючи доньці, що її сватає Паріс, про кохання  навіть і не думає: «То час уже  подумати про шлюб. У нас в Вероні є шляхетні дами, молодші ще за тебе, а вже мами» [28, 130].  Батьків Джульєтти гніває її відмова взяти шлюб із Парісом, вони вважають, що донька має бути їм вдячна, адже «… вдень, вночі, і в товаристві, і на самоті… єдина думка: одружить її! І ось знайшов їй жениха, нарешті, шляхетного, із знатної родини. Він добре вихований, молодий, багатий… - і раптом ця безглузда тонкослізка…» [28,181]. Якщо ж Джульєтта не скориться їхній волі, то «…Клянусь душею, я тебе зречуся…» (сеньйор Капулетті),  «Роби, що хоч, мені ти не дочка!» (сеньйора Капулетті), вони воліють краще бачити її мертвою, чим непокірною їхній волі: « О так, сеньйоре, лиш вона не хоче і дякує за честь. О, краще б я з могилою, дурну її звінчала!» [28,180 ]. Сеньйор Капулетті і не думає зважати на почуття доньки, він не зупиниться і перед тим, щоб видати її заміж насильно: «Тендітне тіло краще приготуй, щоб у четвер до церкви йти з Парісом. А ні – то поведу тебе на віжках» [28,180 ].

Отже, для аристократів кохання  та шлюб – це розвага, щось не достойне суму і переживань або ж вигідна  угода.

Найбільш виважено ставиться  до кохання брат Лоренцо. Він вважає, що в усьому треба знати міру, він лаяв Ромео не за любов до Розаліни, а за дурощі: «Ти ж лаяв за любов до Розаліни? – Не за любов, - за дурощі, дитино…»[28,148 ]. Коли ж він бачить,  що кохання до Джульєтти у Ромео справжнє, він готовий допомогти: «Ну, юний вітрогоне, у дорогу! Подам тобі для того допомогу…». [28,149 ]. До того ж , чернець гадає, що цей шлюб допоможе помирити дві ворогуючі родини. Саме священик є найбільш послідовним у своїй підтримці юних закоханих, на відміну від Джульєттиної мамки.

У Ромео і Джульєтти погляди на кохання показані в розвитку. Спочатку, коли Ромео нібито закоханий в Розаліну, для нього «Любов – це дим, що в’ється від зітхання… Безумство мудре – ось що є любов» [28,123-124]. Але ось на святі в домі Капулетті Ромео бачить Джульєтту: «Чи ж я коли любив? О ні! Зрікайтеся, брехливі очі! Не знали ви краси до цеї ночі!» [28,136]. Так і Джульєтта, доки не знала Ромео, вона спокійно зустрічає звістку про необхідність шлюбу із Парісом. Кохання, яке виникає між героями, подібне до блискавки, це кохання з першого погляду, та ще й настільки сильне, що Джульєтта велить мамці: «Довідайся. Як має він дружину, не в постіль шлюбну – ляжу в домовину!» [28,138].

Отже, кохання як вищий  вияв людських почуттів, яке здатне всім пожертвувати заради коханої людини, яке змітає на своєму шляху всі перешкоди і умовності, притаманне в п’єсі лише головним героям.

3. Утвердження величі й краси справжнього кохання в образах головних героїв

Образи головних героїв зображені у динаміці. Завдяки найкращому вчителеві – коханню – вони проходять час від юності до зрілості всього за кілька днів.

Читач зустрічається з  Ромео на самому початку п’єси. Юний герой засмучений, він страждає від нерозділеного кохання, уникає людей. Всі рідні і близькі занепокоєні сердечним недугом хлопця.

Але, розмовляючи із Бенволіо, Ромео доволі байдуже говорить про свої страждання, і Шекспір піддає сумніву щирість і глибину його почуттів до Розаліни. Вводячи в мову нещасного інтерес до прозаїчних турбот, він активно знижує рівень переживань Ромео: «На жаль, сліпе кохання манівцями веде  примхливо і керує нами. Де ми обідаємо?» [28,123 ]. І читач зразу здогадується, що ця любов навряд чи стане долею Ромео. Ромео спочатку лиш гадає, що любить Розаліну. Ця дівчина навіть не показується на сцені, так що її відсутність ще раз підкреслює ілюзорність захоплення Ромео. Меланхолічний юнак зовсім не схожий на трагедійного героя, він швидше просто смішний. Це добре розуміють його товариші, які підсміюються з нього.

Справжня ж любов приходить  до молодих людей неждано, це кохання  з першого погляду. Зустріч з Джульєттою змінює Ромео, народжується новий герой, який повністю віддається справжньому почуттю. «Померкли смолоскипи перед нею! І світить вона вродою своєю… Вона – омріяна любов моя!» [28,136]. Любов змінює внутрішній світ людини, вона чудодійно впливає і на його стосунки з людьми. Вороже ставлення до сімейства Капулетті, сліпа ненависть, яку не можна виправдати ніякими доказами розуму, змінились мужньою здержаністю. Треба було б поставити себе в становище юного Монтеккі, щоб зрозуміти, чого варта була його миролюбність, коли запальний Тібальт ображає його. Раніше Ромео ні за що не вибачив би гордому дворянину його грубощів. Закоханий же Ромео терплячий, любов робить його розсудливим, мудрим. І береться за зброю він тільки для того, щоб покарати вбивцю.

Ромео не тільки пристрасний  коханець, в його спілкуванні з  оточуючими ми відкриваємо Ромео  дотепника і насмішника (з Меркуціо), поштивого учня (з Лоренцо), ділового і енергійного (з мамкою), але й  без докорів сумління він готовий  мститися за честь роду (з Тібальтом) [13,65 ].

Джульєтта ще зовсім юна дівчинка, мати і годувальниця точно встановлюють: залишилось два тижні до того дня, коли Джульєтті виповниться чотирнадцять років, вона зовсім ще дитина, і можна тільки захоплюватися її рішучістю. Ще сьогодні готова вийти за Паріса, протанцювавши з Ромео, вона говорить: «Як має він дружину, не в постіль шлюбну – ляжу в домовину!» [28,138].

Але що ж буде, якщо Ромео, дізнавшись, що кохана – донька кровного ворога, з гіркотою говорить: «Що? Капулетті?  У ворога в руках моє життя!» [27,138], а дівчина, якій сказали, хто її новий знайомий, у відчаї відкриває для себе трагічну заборону почуттів: « Ох, не на радість ти, любов моя, бо ворога кохаю ніжно я!» [28,138]?

Ромео і Джульєтта –  незвичайно цілісні натури  в  своєму коханні; вони послідовні в почуттях, перед силою яких схиляється сама смерть.

З точки зору Капулетті-батька, Джульєтта «…твоє маленьке тіло – човен утлий…» [28,180 ], та й сама дівчина не вважає себе красунею, більше всього, що зовнішністю вона поступається Розаліні, але любов робить її прекрасною в очах Ромео.

Спочатку почуття дівчини  дрімають, і вона готова скоритися  звичаям і материнським порадам, вона готова придивитися до Паріса, який уже посватався до неї.  Не зустрінься на балу Ромео – і був би, мабуть, іще один благополучний шлюб, заснований на дочірній слухняності волі старших.

Здається, Ромео слабший  за Джульєтту, не такий енергійний, не такий сильний духом. У порівнянні з Джульєттою він менш винахідливий і цілеспрямований. Коли Ромео вимагає від коханої тільки присяги в коханні, то вона йде далі: вона пропонує негайно взяти шлюб ( «Якщо любов твоя до мене щира і хочеш ти зі мною взяти шлюб, то взавтра сповісти мене про це…» ) [28,144 ]. Це надто сміливо, особливо для того історичного періоду , коли жили герої [23, 59 ].

Герої в ім’я своєї любові готові відмовитися від родини, імені, соціального стану. «Назви мене коханим, і вмить удруге я охрещусь….» (Ромео) [28,142]. «Лише твоє ім’я – мій ворог лютий… Назви хоч як троянду, не зміниться в ній аромат солодкий! Хоч як назви Ромео – він Ромео!» Джульєтта покохала живу людину із плоті і крові, а не «Ромео», не «Монтеккі» [28,142 ]. Ми бачимо, що любов заставляє задуматися юну дівчинку про непотрібність родового імені і пов’язаних із ним зобов’язань і привілеїв, про те, що феодальні звичаї вже віджили своє.

Гуманісти Відродження стверджували, що реальність – сама людина, а не прізвище, не знак, який прийшов до нього згадкою далеких віків; в самій людині – його достоїнства і пороки, а родова честь, родові обов’язки – це все другорядне.

І хоча героїня не продовжує  своїх думок саме таким чином, вона підтверджує їх своїми вчинками. Заперечення вірності родовій ворожнечі і безвідмовному виконанню волі батьків, яке оволоділо Джульєттою, зовсім не означає нігілістичного ставлення до всякого обов’язку [23, 66 ].

В своєму почутті героїня  надзвичайно вірна. Коли мамка радить їй скоритися і вийти заміж за Паріса, вона сердиться, адже їй хочеться, щоб всі були такі постійні, як і вона. Джульєтта чула чи читала про непостійність чоловіків, і вона спочатку говорить про це коханому, але тут же відкидає підозрілість: кохання заставляє її вірити людині.

І нібито ще ніщо не віщує  трагедії, але вже відчувається подих  смерті: «Хай краще смерть від лютої  злоби, ніж довгий вік без ніжності твоєї» [28,143 ].

Але ніщо не може бути перешкодою для двох закоханих, як стрімко розвиваються стосунки між ними!  Уже після першого нічного побачення, ніби влаштованого самою долею, їхня любов іде до стрімкої розв’язки: вони таємно заручені, мова йде про священика і негайне весілля.

Все забуто: і рідня, і  минулі зобов’язання, душі юних розкрились назустріч завтрішньому щастю. Але з вершин раптовості кохання починається шлях до швидкої розв’язки.

Джульєтта і Ромео вже  повінчані: герой уже не ділить людей  на прибічників Монтеккі і Капулетті, роблячи над собою зусилля, він готовий пробачити сліпу злість і образи Тібальта, двоюрідного брата Джульєтти, але феодальна етика невмолима в своїй сліпій дикості: Тібальт вступає в суперечку з Меркуціо і вбиває його; Ромео змушений захищати честь роду і в новій сутичці він смертельно  ранить Тібальта. Князь засуджує головного героя до вигнання під загрозою смерті.

Друга сцена третьої дії  одне із найнапруженіших місць твору. Неясна мова мамки заставляє героїню  спочатку подумати, що Ромео мертвий  – і читач стає свідком глибокого відчаю: «О, серце розірвись!.. Очі – до в’язниці! Нікчемний прах, вернися знову в прах, спочинемо з Ромео у гробах!» [28,166 ]. Потім їй уявляється, що загинули обоє – і Ромео, і Тібальт, і тут же вона дізнається, накінець, що Ромео заколов Тібальта і йде у вигнання. В першу хвилину вона виливає весь біль свого розчарування: «О серце гада, сховане в квітках! … Ти зовсім не такий, як видавався!» [28,167 ]. Але любов Джульєтти цілеспрямована, вона вже дивиться на те, що сталося, дещо інакше: « Та чи ж мені засуджувать дружину? … За що кузена вбив ти? Таж лиходій кузен хотів убити тебе, мою дружину… Гетьте, сльози!» [28, 167 ].