Любов і смерть в трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

Тепер найстрашнішим стає вигнання Ромео: « Ромео йти в  вигнання, - словом цим убито всіх відразу» [28,168 ]. Джульєтта змогла б витримати, оплакавши, смерть Тібальта, батька, матері, тільки не розлуку з коханим. Для Ромео вигнання теж страшніше смерті.

Друге побачення закоханих затьмарене трагедією, наростає зловісне передчуття. «Джульєтта. Передчуття зловісне в моїй душі віщує щось недобре… Мені здається, як стоїш внизу, немов ти мрець в глибокій домовині» [28,177 ].

На допомогу закоханим  приходить брат Лоренцо.

І все було б добре, якби Капулетті не захотіли віддати доньку негайно заміж, щоб розвіяти її сум, а, можливо, і щоб не упустити такого знатного жениха. Джульєтті нізвідки ждати  допомоги: батьки воліють краще бачити її мертвою, чим непокірною, вони навіть не зважають на її прохання відкласти шлюб хоча б на місяць, навіть мамка радить її змиритися і вибрати Паріса, але героїня знаходить в собі сили продовжувати боротьбу. Якщо ж вона не знайде виходу, то не зупиниться навіть перед смертю: «Піду ще до ченця по допомогу; коли ж рятунку жодного нема, я заподію смерть собі сама!»  [28,183 ]. Так поступово в трагедії підсилюється відчуття смерті [22, 41 ].

Джульєтта прекрасно розуміє  складність свого становища: вона пов’язана з Ромео таємним шлюбом, в неї навіть не виникає думка сказати про це батькам, ще більше її страшить сама думка зрадити Ромео.

Новий час породжує і нові ідели, більше пов’язані з матеріальним світом і природними пристрастями здорової людини. Так, вірність Джульєтти почуттю, яке пов’язало її з Ромео, не тільки робить її винахідливою і вольовою,але й допомагає перемогти страх перед муками і загибеллю. Навіть не в ім’я щастя з Ромео, а тільки щоб не порушити шлюбну обітницю, що з’єднала закоханих, Джульєтта готова на все: порушити закон («…пошли мене в вертеп злочинців»), піти на муки («штовхни мене в кубло гадюче; чи до ведмедя хижого прикуй»), пережити жах потойбічного світу («замкни мене у склепі»), накінець, вона не зупиниться навіть перед самогубством («звели мені стрибнуть з тої вежі … все зроблю без страху, без вагання, щоб Ромео знайшов в мені дружину незрадливу») [28,185-186 ]. Тому вона без вагань згоджується прийняти снодійне зілля, яке її дає чернець. Але Шекспір змальовує образ Джульєтти не схематично, шаблонно, його героїня жива людина, і їй теж притаманні страхи та сумніви. Ось дівчина залишається сама, вже час випити зілля - і тут її охоплюють справжні і надумані жахи і небезпеки: «А що, коли цей трунок не подіє?... А що, як дав мені чернець отруту?... А що, як я прокинусь надто рано?... Що, як я , прокинувшись від жаху там збожеволію…?» [28,  190 ].

Із свідомим розумінням небезпек, а не під впливом хвилинного потягу, Джульєтта вигукує: «Я йду, Ромео! Цей трунок п’ю за тебе!» [28,190 ].

Героїня поборює в собі і самотність, і страх смерті, щоб з’єднатися з Ромео, а після його загибелі відмовляється від спасіння і залишається в склепі.

Правда і глибина її почуттів тим разючіші, що Паріс (всупереч звичайним контрастам) молодий, гарний із себе, відважний і зовсім не байдужий до дівчини.

Не менш сильний і вірний у своїх почуттях і Ромео. Дізнавшись від слуги про смерть коханої, його власне життя втрачає для  нього цінність. «З тобою ляжу я  вночі, моя Джульєтто! Засіб лиш знайти…»  [28,196 ].

Кохання юних героїв ще з  самого початку оточене ворожнечею. В кінці п’єси Джульєтта гине, ледве відчувши щастя кохання, про яке мріяла і яке створила. Любов не повторюється, а без неї життя героїні втрачає смисл. Але була ще одна причина, яка змусила Джульєтту скористатися кинджалом Ромео. Вона знала, що Ромео наклав на себе руки тільки після того, як переконався в її смерті. Вона повинна була розділити його участь. В цьому вона вбачала свій обов’язок, і таким було її бажання [25, 53 ].

Лишивши себе життя, герої  трагедії винесли вирок нелюдяності  тогочасного суспільства більш  суворий, ніж той, що виніс герцог Веронський Ескал.

4. Жертви родової ворожнечі Капулетті й Монтеккі

  У «Ромео і Джульєтті» сплелись в єдиний вузол проблеми, які складають зміст всієї ранньої творчості Шекспіра. Ворожнеча Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, подібна до феодальних міжусобиць, які зображені в хроніках Шекспіра. Ромео, Джульєтта, Меркуціо, Бенволіо, мамка нагадують нам про світ любові, дружби, веселощів, які постають перед нами в комедіях драматурга. В «Ромео і Джульєтті» ці два світи зіткнулись, і жертвами конфлікту стають ті, в кого було найбільше бажання позбавити життя від феодальної ворожнечі, - Меркуціо, Ромео і Джульєтта. І це відбувається саме тоді, коли, здавалось би, вже повинна закінчитись кривава ворожнеча двох родин.

Ворожнеча Монтеккі і Капулетті  колись мала реальну основу, але  тепер навіть пам’ять про це зникла. Дуже важливо, що в п’єсі нічого не говориться про те, коли і як виникла ворожнеча між родинами. До того ж у Вероні панують уже інші порядки, аніж ті, які були характерні для феодального світу. На чолі держави стоїть герцог, який об’єднав під своєю владою всіх, і новому абсолютистському порядку скорились усі, крім Монтеккі і Капулетті. Тільки ці дві сім’ї ще слідують традиціям кривавої ворожнечі, хоча й були добропорядними католиками , виконували церковні обряди, проте нормою поведінки вважали ненависть до ворога роду і бажання йому смерті, помста – кров за кров, смерть за смерть[11, 34 ]. Але навіть в їхньому середовищі вже немає абсолютної впевненості в необхідності продовжувати цю боротьбу. Сеньйор Капулетті доволі поблажливо ставиться до того, що Ромео Монтеккі приходить на бал в його дім. Тібальт хотів зразу ж кинутися до нього з мечем у руках, а Капулетті зупиняє його: «Спокійно, друже. Не чіпай його. Поводиться він ввічливо й шляхетно. Сказати правду, вся Верона славить його за честь, за виховання добре. За всі скарби Верони я не дам його в моїй господі зневажати. Тому вгамуйся й не звертай уваги – так хочу я. Коли мене шануєш, розвеселись…» [28,136 ]. Власне, саме Тібальт являється найбільш послідовним прибічником традицій кривавої помсти. Саме ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті не тільки призводить до самогубства  головних героїв трагедії, але є і безпосередньою причиною смерті всіх персонажів, які загинули в цій п’єсі [14, 183 ].

Справедливою  є думка, усталена в шекспірознавстві, що ворожнеча  між двома веронськими сім’ями  переростає рамки зіткнення між  сім’ями і стає втіленням жорстокого феодального розбрату, який ворожий живому, вільному людському почуттю. Ось як ця думка сформульована в книзі А.А.Анікста: «В трагедії відбувається зіткнення не двох сімей, а двох суспільно-моральних сил – дух феодальної жорстокості, злоби і помсти і ренесансний принцип любові, дружби і гармонії» [1, 106 ].

На самому початку п’єси, ще навіть не дізнавшись про кохання між Джульєттою і Ромео, гине Меркуціо, найближчий друг Ромео. Провідні літературознавці вважають, що на образ Меркуціо Шекспір покладає функцію ідейного плану. І найголовнішим засобом для виконання цієї функції  є поєдинок між Меркуціо і Тібальтом як конфлікт ідейних антагоністів. Меркуціо – людина Ренесансу, якому ворожа середньовічна мораль Тібальта. Тому їхня дуель переростає рамки вуличної бійки, явища  доволі звичайного для тих часів. Поєдинок між ними – це широке узагальнення, яке символізує зіткнення старого, яке втілене в Тібальті, і вільного, життєлюбного духу Відродження, блискучим носієм якого виступає Меркуціо.

Символічний характер цього  поєдинку підкреслюється словами помираючого  Меркуціо. Відчувши смертельний удар, герой розуміє, що він не просто загинув  від удару підлого нікчеми. Передсмертне прокляття, яке він посилає обом родинам: «Чума на ваші дві родини! Зробили з мене харч для хробаків! Загинув я!..  Чума на вас, чума!» [28,162 ] – доводить, що сам Меркуціо вважає себе жертвою недоречної середньовічної ворожнечі [27, 17-18 ].

Наступною жертвою стає Тібальт, в образі якого втілені сили зла. Саме в цьому образі найбільш повно втілені принципи старого феодального світу.  Вся поведінка Тібальта свідчить про прямолінійність його характеру, яка переходить в обмеженість і навіть тупість. Коли б він не з’явився на сцені, у читача навіть не виникає думка, що він мислить. Він схожий на манекен, який зразу хватається за зброю, тільки-но бачить кого-небудь із Монтеккі. Така прямолінійність характеру властива персонажам, які тісно пов’язані з минулим і не здатні вловити дух нового часу. Про внутрішню пустоту Тібальта говорить перш за все його головний опонент Меркуціо, коли описує молодого дуелянта, в ще більш відкритій формі це висловлено в передсмертних словах Меркуціо: «А, сто чортів! Щоб якийсь пес,  пацюк, миша, кицька вдряпнула людину на смерть! Хвалько, негідник…».А підступний смертельний удар, який Тібальт наносить із-під руки Ромео, лишає його залишків ореолу лицарства. Ромео ж ,  ладний заради коханої стерпіти всі образи, не може не помститися за смерть друга: «Тібальт живий! Меркуціо – немає!.. Лети ж на небо, лагідна покірність! Веди мене, вогненноокий гнів!». Ромео б’ється з недругом, в результаті той падає мертвим.  Образу Тібальта в п’єсі відведена значна композиційна роль. Коли почуття до Джульєтти перевернуло всю душу Ромео, зіткнення Тібальта і Ромео виростає у величезне символічне узагальнення: це  принциповий конфлікт між старою ворожнечею і новою любов’ю. Ромео перемагає, але ворожнеча змушує любов користуватися зброєю ворожнечі, і ця перемога відкриває шлях новим нещастям, які підстерігають героїв.

З того моменту, коли Капулетті  оплакали смерть Тібальта, звучання теми ворожнечі між родинами значно слабшає.  Ромео виганяють тому, що він убив людину у вуличній бійці, а не тому, що він Монтеккі [4,35 ].

Смерть Ромео і Джульєтти  пов’язана з проблемою права дітей самостійно визначати свою долю. Батьки дівчини хочуть віддати  її заміж, не думаючи про її бажання та почуття. А Джульєтта змушена приховувати свої почуття і шукати способів спротиву волі батьків. Детальний план брата Лоренцо передбачає ряд кроків, які повинні забезпечити втечу героїв у Мантую, а потім – і примирення ворогуючих сімей. Але цей план призводить до страшної катастрофи. Проти закоханих, крім ворожнечі, виступає ще одна сила – сліпий випадок. Посланець не зміг попередити Ромео про останні події , так як його «…не випустила варта з карантину,- … підозріваючи, що ми були в такому домі, де чума лютує» [28,198 ]. Ромео вирішує покінчити з життям, бо без коханої життя для нього немає. Сліпий випадок зводить його з Парісом, який приносить до склепу квіти. Спочатку гине Паріс, який хотів взяти Ромео «…як підлого злочинця!», потім, востаннє пригорнувши кохану, приймає смертельний трунок Ромео.

Джульєтта перед тим, як прийняти снодійне зілля, найбільше боялася, щоб не прокинутися до того моменту, як прийде Ромео.  А заключна сцена  трагедії показує, що останній шанс закоханих  на порятунок полягав саме в тому, щоб Джульєтта прокинулася до приходу Ромео. А так Джульєтта, побачивши коханого мертвим, вбиває себе кинджалом, який вихоплює із піхов  Ромео.

Мати Ромео є ще однією жертвою ворожнечі. «Не винесла вона розлуки з сином і от в могилу від журби зійшла», - повідомляє старий Монтеккі князю.

Отже,  в фіналі трагедії гинуть не тільки закохані, а вороже ставлення до їхнього кохання  забирає у могилу Меркуціо, Тібальта, Паріса; гинуть п’ятеро молодих, силиних людей; помирає також від розлуки з сином мати Ромео – всі вони жертви родового розбрату Капулетті й Монтеккі. Ось ціна непримиренності, спричиненої середньовічними звичаями[12, 43 ].

5. Сенс фіналу  трагедії

Більшість вітчизняних шекспірознавців  дотримуються точки зору англійського дослідника творчості Шекспіра Бредлі, і вслід за ним стверджують, що фінал шекспірівських трагедій ніколи не має враження, яке б пригнічувало читача чи глядача [27, 59 ]. І в першу чергу ці слова стосуються «Ромео і Джульєтти». Хоча головні герої п’єси гинуть, фінал не впливає гнітюче на читача.

Аналіз фіналу п’єси передбачає дослідження двох його аспектів:

1. це сама смерть героїв і її роль для розкриття ідеї п’єси і і для емоційного впливу на глядача;
2. це примирення Монтеккі й Капулетті, сенс і значення цього акту.

Емоційний вплив загибелі юних закоханих дуже точно, як нам  здається,

визначено сучасним шекспірознавцем  Д.Штауфером у праці «Школа любові»: «Відчуття тріумфу сходить на п’єсу від любові – настільки безпосередньо, просто і впевнено, що сама сміливість любові перетворює і смерть, і час, і ненависть, і навіть випадковості долі в безтілесні тіні» [27, 60].

Хоча суперечливою є думка  Штауфера, який вбачає в смерті силу, яка піднімає і зміцнює любов, адже таке твердження ставить під сумнів цінність земного кохання в порівнянні з коханням містичним. А ця теза йде врозріз з тим напрямком гуманістичної етики Відродження, якого дотримувався Шекспір в ранній період. Тому немає нічого дивного в тому, що ні Ромео, ні Джульєтта навіть не згадують про можливість зустрічі в потойбічному світі. Думка про життя за могилою не з’являється в них навіть у той момент, коли вони близькі до думки про самогубство. Вся їхня поведінка визначається лише одним: вони не можуть жити – жити на землі – один без одного.

Поведінка Ромео і Джульєтти  не давала підстав для містичних  побудов навіть віруючим людям епохи  Шекспіра. В цьому краще всього переконують обставини смерті Ромео. Герой, дізнавшись про смерть коханої, не міг навіть уявити, що її душа в  пеклі. Сам же він як самогубець був  у очах віруючих людей приречений на вічні муки. Таким чином, випиваючи отруту, Ромео не міг надіятися на зустріч із Джульєттою в потойбічному світі. Та й сама героїня, пронизуючи собі груди кинджалом, не говорить ні одного слова про з’єднання з Ромео в потойбічному світі.

Ключ до розуміння того життєстверджуючого пафосу, яким просякнутий  фінал «Ромео і Джульєтти», криється в самому розвитку характерів головних дійових осіб трагедії. Перетворення юнака і дівчини в безстрашних  героїв під впливом безмежного почуття  показує, які величезні можливості криються в людині, яка здатна досягнути  вищих вершин вірності, самопожертви і краси.

Із оптимістичного фіналу ранньої трагедії Шекспіра органічно випливає примирення Монтеккі і Капулетті над тілами загиблих закоханих. Князь із болем звертається до ворогуючих: «О, де ж вони, ці вороги запеклі? Монтеккі! Капулетті! Подивіться, який вас бич карає за ненависть: ваш цвіт любов’ю вбили небеса!» [28,208]. Після цього запеклі вороги, вражені гіркотою втрати, подають один одному руки над теплими ще трупами дітей і вирішують поставити статуї юних закоханих, відлиті із щирого золота. Ворожнечі і протистоянню покладено кінець. Кохання перемогло їх. З’являється надія на мир і спокій у Вероні.

Незважаючи на загибель героїв, «Ромео і Джульєтта» - світла трагедія. Після її закінчення в уяві читача або глядача герої залишаються  живими. Акцент зроблено на силі їхнього кохання, а не на смерті. Гуманістичні ідеали Ренесансу перемагають середньовічний феодальний розбрат, відкриваючи новий час, коли в центрі всього – людина і її внутрішній світ. Але ціна цього примирення занадто висока, адже життя – найцінніший дар, і ніщо не може за своєю важливістю і цінністю бути вагомішим за нього. Тому фінал твору не тільки оптимістичний, а й сумний, трагічний. І найкраще тут звучать останні слова п’єси: «Сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти».