Образ українців в американській літературі ( на прикладі творів Аскольда Мельничука )

 

Чорноморський державний університет

Імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська  академія»

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему

Образ українців в американській літературі ( на прикладі творів Аскольда Мельничука )

 

 

 

 

 

Робота студентки 546 групи 

Демиденко Аліни 

 

 

 

Миколаїв 2013

ПЛАН

ВСТУП

1. Аскольд Мельничук : в контексті мультикультуралізму
2. Образи українців і українського в романі «Що сказано?»
3. Порівняння українських мотивів та образів у романах «Посланець мертвих» Аскольда Мельничука  та «На твердій землі» Уласа Самчука
4. Українська жінка в образі Аделаїди Крук в «Посланці мертвих»

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

ВСТУП

В контексті  американського літературного процесу, складовою якого є мультикультуралізм. Творча діяльність знаного в США  письменника тільки тепер починає  викликати інтерес в Україні  та головним чином в епістемі американської словесності. Багатоманітний та оригінальний літературознавчий доробок Аскольда Мельничука дає підстави для його глибокого аналізу. Більшу частину творчого доробку об'єднує українська тематика й проблематика: від актуалізації пошуку власної ідентичності через призму родинної історії до проблеми ролі й місця митця в суспільстві. Звернення до теми пізнання та визнання українства на Заході, утвердження української нації як самобутньої і неповторної є пріоритетними у творчій діяльності письменника.

На сьогодні є чимало досліджень, що засвідчують бурхливий та успішний розвиток мультикультурального письменства в руслі загальноамериканської словесності ХХ ст. З погляду сучасного літературознавства культурна парадигма літератури США в період глобалізації суспільства, епохи постмодерну набула і продовжує набувати нового забарвлення та статусу у світовому літературному процесі. У контексті історико-літературних характеристик розвитку та функціонування красного письменства етнічних меншин на користь американської літератури загалом розглядається культурне розмаїття творчих голосів США. Таким чином, мультикультуралізм є феноменом, що ґетероґенічно представляє творчість письменників етнічних меншин. Серед дослідників цього явища відзначимо українських літературознавців Тамару Денисову, Наталію Висоцьку, у працях яких найбільш повно аналізується мультикультуральний аспект американської літератури

 

 

1. Аскольд Мельничук : в контексті мультикультуралізму

Літературна діяльність Аскольда Мельничука окремо чи в порівнянні з творчістю інших  митців слова традиційно розглядається  в критиці як американській, так  і українській у контексті  мультикультуралізму. Причому новелістика митця аналізується здебільшого епізодично. У літературознавчих працях не знайдемо жодного окремого дослідження малої прози цього американського письменника не тільки з компаративного погляду, а й її структурних і загалом художньо-стилістичних особливостей. Виняток становлять передмова Соломії Павличко до новели "Дерево світла" та фрагментарні зауваження Тамари Денисової стосовно художньої специфіки.

Українські  мотиви в новелі "Дерево світла" Аскольда Мельничука та американській новелістиці: з компаративного погляду" розглядаються особливості наративного дискурсу новели Аскольда Мельничука "Дерево світла" та малих розповідних форм деяких американських письменників-емігрантів. Мотивацією вибору творів для порівняння є "екзистенційно-межова" ситуація (за В. Храмовою) – еміграція, яка формує лейтмотив метафізичного виснаження через ностальгійні емоції, пов'язані із втратою батьківщини. Концептуальним ядром порівнюваних новел Аскольда Мельничука "Дерево світла", "Зеліґ" Бенджаміна Розенблатта ("Zelig" by Benjamin Rosenblatt, 1915) та "Мій мертвий брат їде до Америки" Олександра Ґодіна ("My Dear Brother Comes to America" by Alexander Godin, 1934) є еволюція й виявлення в соціумі внутрішнього розвитку відчуттів емігранта.

Спостереження показало, що подібним у конструюванні  сюжетно-фабульної структури є  емігрантське несприйняття нового світу через байдуже ставлення до них представників домінуючої культури й тяжіння над ними спогадів про етнічну батьківщину.

Подібності  творів Олександра Ґодіна "Мій мертвий  брат їде до Америки" та Аскольда Мельничука "Дерево світла" спостерігаються  в площині хронотопу, а саме у  збігах фабульно-сюжетного і нараційного  часів, ретроспекціях, введенні реальних осіб тощо. Символічним тлом у новелі "Дерево світла" є філософія життя, що її сповідує головний герой: молодше покоління усвідомлює та зберігає таємниці родинного походження, таємниці смислу буттєвості кожного індивідуума, таємниці великої істини онтологічного знання.

З романом Мельничука в американський мультикультуральний контекст увійшли не тільки українські реалії, але й гуманність українського менталітету. І трагічна доля української нації. Бо ж згадаймо: ще в шістдесяті роки герой роману «Синдром Танатоса», написаного письменником з американського Півдня Персі Вокером, ставив риторичне запитання: «Хто знає сьогодні українців?», будучи певним, що нація ця була знищена її численними ворогами і зникла з лиця землі. Мельничук же не тільки впровадив українські реалії в контекст американської сучасності, а й органічно використовує цей матеріал для постановки філософської проблеми самоідентифікації людини із іншою свідомістю в динамічному сучасному світі як такою, що нею переймається американська свідомість.

 

Про органічну  приналежність Мельничука до американської  літератури («Він є не українським  письменником в екзилі, а американським  письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження і коріння і який майстерно  вміє зацікавити своїми «етнічними»  історіями інших», — писала, представляючи  автора українському читачеві С. Павличко) свідчать не лише його слова про  те, що дорогу в поезію йому допоміг  прокласти Д. Волкотт, або, що він  більш обізнаний із літературою  американською, аніж із українською, а  насамперед дискурс його роману, що повністю вписаний і в тематичне  коло, і в епістему літератури США  кінця XX ст. Адже основна проблема цього твору — самоідентифікація, що є центральною для американської ментальності цього часу. Цей уже звичний в літературі США кістяк обростає в Мельничука українським «тілом», опираючись на українську архетиповість і американську реальність. Це основний стрижень роману «Що розказано?», який слугує внутрішнім організатором тексту. Роман просякнутий всеосяжною іронією, він на рівних використовує й історію, і міф історії, у ньому обігруються пафосні ситуації й узагальнені образи, тут трагедію не можна виокремити з фарсу... У маленькому за обсягом тексті Мельничук зумів висвітлити долю України — від давнини до сучасності, причому на тлі європейської історії та основних її координат, і все це «змонтувавши» із американською ситуацією.

 

2. Образи українців і українського в романі «Що сказано?»

Аналізуючи  поетикальні особливості роману Аскольда Мельничука "Що сказано?", виявлено самобутність, своєрідність та новаторство манери письма письменника, досліджено іманентність естетичного світосприйняття письменника з урахуванням різноманітності модифікацій американської традиції "доцентрового" (за Д. Затонським) роману.

 Проблематика  роману "Що сказано" Аскольда  Мельничука, увиразнена згаданими  художніми засобами, пов'язана з  пошуками самоідентифікації, а  на новій землі – знаходженням  належного місця в чужомовному  суспільстві, де основним елементом  є збереження пам'яті про свій  родовід, свою батьківщину, рідний край.

Міфотворення  Аскольда Мельничука підпорядковане вирішенню основної проблеми твору – проблеми самоозначення та самоідентифікації українця в еміграції. Міфопоетика роману огранює проблематику сучасного буття емігранта, який у будь-який спосіб намагається зберегти свою ідентичність. Можна стверджувати, що основною відмінністю в зображенні фантастичних і реальних мотивів та сюжетів у двох романах є художнє втілення міфу і деміфізації, що в Аскольда Мельничука — розділені, тобто знаходяться в різних сюжетних площинах.

Проблематика  роману Аскольда Мельничука знаходить  своє вираження в площині збереження національної ідентичності.

Концептуальним  ядром аналізу є проблема трансформації  поетичного словесного образу, зокрема  українського, що є наслідком певного  художнього узагальнення, основою художньої тканини будь-якого твору з його увиразненням, посиленням пізнавальної вартості, емоційним впливом на читача, на ґрунт рідної мови.

Про органічну  приналежність Мельничука до американської  літератури («Він є не українським  письменником в екзилі, а американським  письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження і коріння і який майстерно  вміє зацікавити своїми «етнічними»  історіями інших», — писала, представляючи  автора українському читачеві С. Павличко) свідчать не лише його слова про  те, що дорогу в поезію йому допоміг  прокласти Д. Волкотт, або, що він  більш обізнаний із літературою  американською, аніж із українською, а  насамперед дискурс його роману, що повністю вписаний і в тематичне  коло, і в епістему літератури США  кінця XX ст. Адже основна проблема цього твору — самоідентифікація, що є центральною для американської ментальності цього часу. Цей уже звичний в літературі США кістяк обростає в Мельничука українським «тілом», опираючись на українську архетиповість і американську реальність. Це основний стрижень роману «Що розказано?», який слугує внутрішнім організатором тексту. Роман просякнутий всеосяжною іронією, він на рівних використовує й історію, і міф історії, у ньому обігруються пафосні ситуації й узагальнені образи, тут трагедію не можна виокремити з фарсу... У маленькому за обсягом тексті Мельничук зумів висвітлити долю України — від давнини до сучасності, причому на тлі європейської історії та основних її координат, і все це «змонтувавши» із американською ситуацією.

Два епіграфи до роману спрямовують читача в необхідному напрямі. «Чи є щось правдивіше за правду? — питається в одному з них. — Так, — відповідає грек Казанзакіс. — Легенди. Вони надають вічного значення ефемерній правді». А другий (з «Івана Грозного» Б. Бобрика) — пояснює, як творяться легенди.

Семантично  навантаженим є вже склад дійових  осіб (як у п'єсі), що його одразу подає автор. Усі вони походять із Роздоріжжя — українського містечка, що існує з прадавніх часів на перехресті різних народів і культур. «1492 — Колумб висадився на Кубі, да Вінчі зробив креслення першої літаючої машини. Рюрік Забобон забив уперше корову свого сусіда і так започаткував феод, що проіснував три сторіччя». Будучи хронікою життя однієї родини Забобонів у XX ст., роман переростає в історію цілого народу і ширше — цілого осередку держав, до яких українській нації довелося входити.

Два брати  Забобони — Зенон і Стефан —  символізують і нативістську, народницьку, і прозахідну, певною мірою діаспорну  лінію в історії українського національного духу. Зенон одразу заявлений як замкнений в межах нації, її кордонів, парадигми, буття. Роман і починається з того, що, закохавшись у Наталку, Зенон відмовляється від запропонованої йому посади одного з кураторів Лондонського музею і повертається до рідного Роздоріжжя, щоб одружитися з коханою. Зенон «вірив, що його країна потребує звільнення від впливу сусідів — Росії, Польщі й Австрії. А для цього треба зберігати чистоту рідної мови. — Мова живе завдяки таким людям, як ти, — казав він Наталці. — Ти є національний скарб».

Далі його життя можна вважати конспектом долі українського інтелігента із Західної України: служба в австрійській армії  під час Першої світової війни, табір  полонених, трагічність повоєнного світовідчуття, характерна для «втраченого  покоління». А далі — «роки проходили в ступорі стрілянини і революцій». Зенон частково поділяє марксистські позиції, проте він — національно свідома, зумисно консервативна людина традиційної культури, тож за радянських часів зазнає переслідувань за відданість національній ідеї, а під час Другої світової війни він водночас підтримує зв'язок і з партизанами, і з німцями-окупантами. Він ніби прирікає себе на неминучу смерть. І вона настає як кара за адюльтер з дружиною німецького офіцера (себто за загравання з чужою культурою...). В авторському наративі, позбавленому пафосу, цю «контурну» історію національної свідомості викладено водночас і поетично, й іронічно, як це й характерно для літератури, позначеної синдромом постмодернізму.

Родинне життя  — дочка і дружина — суттєво  доповнює домінанту цього образу. Недаремно першу частину роману названо «Жінка — це майбутнє». Його дружина Наталка — сільська дівчина, природна і прекрасна, вона співає народних пісень, готує і шиє. її інтелект нерозвинений (Зенон наполегливо дбає про її освіту), але потяг до краси і гармонії вроджений — і про це у гротесковій комічній манері автор повідомляє, акцентуючи увагу на її тонких пальцях, ніби створених для гри на піаніно, про яке ніколи навіть не чули в селі. Отож і доводиться вирушати на пошуки долі в місто. Її великий потік свідомості (своєрідна модифікація аналогічного «ходу думок» Моллі Блум з джойсівського «Улісса»), завдяки якому автор окреслює значний відрізок історії, — той час, коли Зенон зникає «у великому світі», а Наталка чекає дитину у чужому для неї місті, самотня і пригнічена, — засвідчує її чистоту і природність, вітальність і незнищенність, всю атрибутику людини з народу.