Образ українців в американській літературі ( на прикладі творів Аскольда Мельничука )

Дочка Зенона і Наталки, Слава Ластівка, гротескове продовження батька, котрий виховує  її, прилучаючи до духу предків (Мельничук  оречевлює метафору — улюблені багатогодинні  прогулянки з дитиною Зенон проводить  на цвинтарі, де дівчинка врешті-решт починає  почуватися краще, ніж серед живих), і матері, що є укоріненою не свідомістю, а всім своїм єством. Парадокс же полягає в тому, що свою «духовність», музичність дівчина успадковує не від батька, а від матері як вроджену архетипову мелодійність нації.

Тема минулого, тема привидів у розділі про Роздоріжжя набуває великого значення. Згадаймо: Г.Стайн казала, що американцеві досить пам'ятати своїх дідів, аби почуватися укоріненим. Тож ті привиди, яких сьогодні безліч у літературі США, теж, як правило, приходять із недалекого минулого — до стейнбеківського Ітена Хоулі, героя роману «Зима незгоди нашої», привид діда-шкіпера з'являється в моменти, коли персонаж має зважитись на якісь важливі рішення, а привид небіжчиці тітоньки Дебори — коли має пробудитись його совість та християнське співчуття. Історія Роздоріжжя така давня та глибока, що цвинтареві затісно в місті, а мерці вимагають все нових «приміщень», займаючи чільне місце серед живих. За такого змалювання Роздоріжжя введення в оповідь міфу про Тура Забобона, предка героя і колишнього короля цих місць, виглядає органічно. Історію подано у кількох визначальних фрагментах: боротьба Тура з татарами та переміна богів — варварства на християнство.

Як і годиться слов'янському міфу, Тур могутній, із залізними руками і бронзовими ногами. Він постійно веде нещадну жорстоку боротьбу з татарами-агресорами. Боротьба надихається необхідністю помсти, особливо коли жертвою виявляється палко кохана дружина Ольга. Але не тільки такими реальними психологічними фактами живиться війна. Тур захищає рідну землю, своїх однородців, а серед них і «двоюрідних родичів» — дерева: адже вони не можуть утекти від ворога, бо вросли корінням у землю. Метафора укоріненості в такому язичницькому трактуванні набирає дещо іронічного сенсу, особливо коли в подальшому тексті вона в сприйнятті читача, спрямована авторською інтенцією, поширюється і на жінок Зенона — Наталку і Славу Ластівку і далі, ще глибше — на всю парадигму української національної ідеї. «Сформоване і затінене заходом і сходом, півднем і північчю. Роздоріжжя змінювалось, зростало, стискалося, спалювалося і було відновлено, спалено знов і, подібно до фенікса, відроджувалося». І далі: «І водночас з тим, як місто упорядковувалося, структурувалося і цивілізувалося, люди, такі ж примітивні, як дерева, навчалися вдягатися, митися, читати, купувати, торгувати, базікати, брехати. Дерева спостерігали, як люди зменшувалися».

Проте в нові часи дерева виривають з корінням. У часи страшної навали і великого переселення народів, викликаного Другою світовою війною, аби зберегти родину, а значить, і майбутнє роду Забобонів, Зенон відправляє берегинь роду — дружину і дочку з Роздоріжжя. І тут, у таборі переселенців, на теренах Європи відбувається символічне поєднання Західної і Східної України. Наталка Ластівка одружується з Аркадієм Ворогом, чиї батьки зазнали трагічної долі в Україні Східній.

Як бачимо, ні персонаж, ні його душевний стан не налаштовують на будь-який гумор. Роздуми  Аркадія набирають трагічного звучання. «Чи може бути вільною людина —  без землі, без країни — поклоняючись тільки Святому Духу, незважаючи на те, звідки він береться? Насправді  цього не може бути. Душа дивиться крізь тілесні очі й почуває прив'язаність лише до певних дерев, людей, небес... адже навіть Христос жив у Галілеї. Він не вирушив у Рим, шукаючи більшої аудиторії. Бути українцем — це значить, іншими словами, бути самотнім».

Аркадій роздумує, намагається вписатися в американське життя, переживає різні фази свого  усамітнення, глибоко розуміючи, що він існує як особистість, як самостійна одиниця, як людина, тобто, він ідентифікований  лише в родині, тому з усіх сил  стимулює цю, навіть удавану, вже позбавлену живильної енергії даність. Урешті-решт він відчуває себе вільною, щасливою людиною, коли припадає до океанського відкритого простору, неосяжної волі — до загальнолюдських вимірів, адже він завжди хотів бути вільним, як Сковорода. І це вирішує його долю: він залишається в Америці, коли дружина, сумуючи за привидами, вирушає з сином відвідати Європу.

Мабуть, саме його поведінкою задоволений у фінальній  сцені привид Тура, який заглядає у вікно в Нью-Джерсі. Й оскільки тут живуть його нащадки, він занурюється корінням у землю.

Проте українці на новому місці всіляко намагаються  зберегти свою осібність, несхожість, можна сказати, вибудувати кореневу систему в повітрі. Вони старанно культивують усе національне. І  в чужих умовах воно обертається  на симулякр, фарс, гіперболу — так  відбуваються нескінченні збори, обряди, ритуали... Наталка живе тільки тим, що готує українські страви до кожного свята. І зрештою, позбавлена коріння, втрачає можливість рухатися і вмирає.

Кожна сцена, кожен образ Мельничука, попри  свою підкреслену деформацію, одноплановість (а може, саме завдяки цьому), набирає значення символу. І тут годиться згадати про другого Забобона — Стефана. Брати «однокореневі» за своїм походженням і за функціями в романі: обидва символізують український дух. Адже, як сповіщає міф, вони є нащадки тієї гілки на дереві Турів, що пов'язана із Маркіяном, носієм нової віри і писемності (його посада — охоронець книжок). Мельничук створює власний варіант легенди про прийняття християнства в Київській Русі, — треба сказати, варіант досить переконливий. Оскільки значно активізувалися татари, стало зрозуміло, що місцеві боги втрачають силу. Тож і відправив Тур Забобон посланців на чолі з братом Маркіяном до Візантії, де згідно з чутками, правив новий Бог-людина. А ще й уміли зберігати минуле завдяки письменам. Тож і розбили Перуна, і прийняли нову віру, а нащадки Маркіяна (брати Забобони), маючи писемність, зберігають дух краю. Тільки Зенон при цьому — метафора духа укоріненого, а Стефан — мандрівного.

Стефан —  європейська освічена людина і бере участь в європейському житті, як і годиться підданому Австро-Угорщини: чи то марксист, чи то меншовицький функціонер, Париж і Відень, захоплення авангардним мистецтвом і шалений роман одразу і з дочкою, і з матір'ю — така собі осторонена від буденності європейська богема. У нього і розум, і стиль мислення іронічний, дуже наближений до музілівського... Це саме йому належать дотепні ущипливі лаконічні коментарі до поведінки Зенона. Осторонившись рідного Роздоріжжя, він веде щоденник, намагається написати історію рідної землі, а ще пише історію шлюбу як такого... Нічого не завершує. У тексті наводяться лише короткі, майже афористичні фрагменти з його творів. «Ця країна (йдеться про самостійну Україну періоду Центральної Ради), є дурною... Це гідра з одним тілом і сотнею голів, які розказують їй, що робити». «Справа в тому, що всі ми маргінальні постаті, відкинуті на периферію подій історії. Навіть наші мотиви смішні: той, хто пише нашу історію, має розповідати про полювання з позиції зайця».

На просценіум роману він з'являється у повоєнний час, у таборі українських переміщених осіб. Активною дійовою особою стає вже на Американському континенті. Отут автор повністю «навантажує» його аналітичний розум, ерудицію, європейський досвід і успадковану ментальність. Тут ключовим лейтмотивним словом стає waste — спустошений, змарнований. І то, безумовно, є алюзією на «Спустошену землю» Т. С Еліота. Змарноване життя, змарноване минуле, змарнована земля — метафора набирає універсального значення. Глибинна приналежність М. до американської літератури тут, в американській частині, дається взнаки найбільше: реалії подаються як добре відомий стандарт, тло, певний канон, на якому імітує життєдіяльність українства. В нього і вводяться українські реалії, причому, з одного боку, деталізовані (адже англомовний читач знайомиться з ними вперше), як-от: побут бойскаутського кампусу, де відтворюється карпатська модель, або ж святкування Різдва, на яке збирається українська громада. З іншого боку, універсалізовані аж до рівня міфу: коли Стефан повчає маленького Богдана, сина Слави Ластівки і Аркадія Ворога. Саме на цьому рівні і вживається найчастіше метафора спустошеності. Адже він, Стефан, прийшов із тих місць, де земля намагається промовляти так довго, що, він побоюється, коли їй це вдасться, вона закричить. «Для мене немає місця в Америці. Я приїхав сюди вмирати.

3. Порівняння українських мотивів та образів у романах «Посланець мертвих» Аскольда Мельничука  та «На твердій землі» Уласа Самчука

Великий епічний твір американського письменника "Посланець мертвих" є найповнішим на сьогодні уособленням роздумів та знань Аскольда Мельничука про емігрантське життя українських поселенців після Другої світової війни на території США.

Твір Уласа Самчука "На твердій землі" (1967) привертає увагу не тільки тому, що написаний про важкі будні українців-емігрантів. Це твір про екзистенційно-буттєве світовідчуття людини в сартрівському часі і просторі, відтворене на тлі трагічних подій минувшини, що великою мірою є співзвучним з романом Аскольда Мельничука "Посланець мертвих" (2001).

Взаємостосунки  людини й суспільства, зокрема українського емігранта-митця та американського суспільства, співіснування понять минуле-сьогодення, старий світ – новий  світ, спроби національної самоідентифікації  та відчуження індивіда від індивіда, індивіда від спільноти, індивіда від  держави, психологічні чинники абсурдної  поведінки, вчинків та діянь, особистісні  переживання та внутрішнє протиборство і співіснування багатьох "я" в одній людині – все це становить  основну проблематику твору Аскольда Мельничука "Посланець мертвих", системно-цілісний аналіз якої знайшов  висвітлення в науковому дослідженні.

  На тлі емігрантської проблематики у творах Аскольда Мельничука та Уласа Самчука о-словлено комплекс вічних тем і проблем: війни і миру, кохання і закоханості, сенсу існування і самоідентифікації, а насамперед – місця людини в суспільстві, зокрема місця митця у чужомовному середовищі зі своєрідним стереотипом, ментальністю тощо. Особливостями тематики романів є самоутвердження людської індивідуальності в умовах іншомовного часопростору зі збереженням історичної пам'яті.

Типологічні аналогії та сходження, а також відмінності  між романами Аскольда Мельничука та Уласа Самчука можна провести на рівні відтворення конкретного минулого, що однаковою мірою тяжіє над героями-емігрантами. В епістеміологічному колі конкретно-чуттєвого онтологічного знання автори змальовують трагічні події героїв: вбивство батька Ади німцями ("Посланець мертвих"), знищення батька Павла кагебістами та смерть його матері від голоду ("На твердій землі"), факти людожерства, згадка про геноцид мільйонів українців тощо. Та якщо герої "Посланця мертвих", зокрема Ада, зациклюються на своєму минулому, минулому свого народу, то У. Самчук не зосереджується на ставленні своїх героїв до подій, що мали місце в Україні. Його герой Павло, бажаючи трансформуватись у сучасне життя Канади цілковито, укорінитися в ній остаточно, займається добудовою свого будинку, що символізуватиме завершення такого укорінення.

Значна увага  обох авторів приділяється зображенню емігрантського життя загалом. Скажімо, емігранти для чужого суспільства  – це "паперові карикатури" ("Посланець  мертвих"), "шматки родин, залишки  бурі, жертви епохи" ("На твердій  землі"), які прагнуть до збереження своїх традицій, звичаїв засобами створення поселень за українським  зразком, святкуванні Різдва тощо.

Порушення проблеми ролі та місця митця в суспільстві  в цілому та чужомовному зокрема  властиве і роману Аскольда Мельничука "Посланець мертвих", і твору  Уласа Самчука "На твердій землі". Руйнація творчої особистості, причини якої значною мірою висвітлено ще в новелі Мельничука "Дерево світла", набуває загальнолюдського значення в романі "Посланець мертвих" та увиразнюється обставинами способу мислення іншомовного суспільства у творі Уласа Самчука. Так, крах творчо обдарованої особистості – Алекса з роману Мельничука – має єдиний вектор руху, руху, спричиненого пошуками справедливості та бажання самоідентифікуватись шляхом відмови від минулого, що нав'язувається матір'ю. Герой гине під тягарем неподоланних для нього обставин і духовно, і фізично.

У романі Уласа Самчука головний герой Павло, маючи інтенції стати письменником, не зреалізувався як митець, адже, на його думку, така розкіш на чужині просто неможлива. Лена, попри ніжне ставлення до малярства, будучи талановитою художницею, працює прибиральницею, оскільки на прибутки від своєї професійної праці прожити не має можливості. Як наслідок, автор твору "На твердій землі" конструює три типи самотності залежно від характеру: "осамітненість", яка виникає у стані постійного зосередження на нарощуванні матеріальних благ; самотність як втеча від буденності; егоїстична самота –заглиблення у свою самість. Перший тип виникає в силу обставин, другий – створюється штучно, останній – заповнює весь простір, порожнечу душі. Всі типи об'єднані принципом відчуження: особи від особи, особи від оточення, спільноти від спільноти, де центральною фігурою є герой – особа, навколо якої розосереджується відчуження.

Англомовний роман "Посланець мертвих" – це екзистенційна модель постмодерністської літератури з притаманною їй іронічністю, розгубленістю індивіда перед власною екзистенцією, який (індивід) переважно перебуває на межі – між минулим і сьогоденням. Твір Уласа Самчука "На твердій землі" є одним з небагатьох свідчень наполегливої адаптації українського емігранта до нового стереотипу, його прагнень абсорбування незнайомого життєвого досвіду, з допомогою якого емігрант в особі Павла сподівається бути повноцінним членом іншомовного суспільства.

4. Українська жінка в образі Аделаїди Крук в «Посланці мертвих»

«Посол мертвих «(2002) - нарація іншого плану, проте також нерозривно пов'язана з Україною. Але коли в першому романі основна дія відбувається безпосередньо у Роздоріжжі, то у другому вона не виходить за межі США, а першобатьківщина вже існує тільки як привид, як спогад, як передоснова. «Теперішній час» – час розповіді - фактично дійсний тільки в обрамленні роману: успішного молодого лікаря Ніка Блуда (скорочено від прізвиська батьків Верблюд) терміново викликає із Бостону до Нью-Джерсі, місця його імігрантського дитинства, мати його колишнього друга Алекса Крука. Фінальна сцена –«пропаща сила» Алекс, приречений на смерть чи то від чергового передозування наркотиків, чи то від несумісності із навколишнім життям, чи від усієї суми чинників, що з них складалося його життя та характер, сформова- ний не стільки реальністю, скільки «духом минулого». Що ж до Ніка, котрий відгукнувся на поклик минулого, то тут він не тільки зустрічається із всесильною ностальгією Круків, а й дізнається (напівправду - напіввигадку) про жахливе минуле своїх батьків: канібальство матері, що дозволило їй вижити під час голодомору в Україні, примусову причетність до служби в СС батька, що зберегло йому життя під час нацистської окупації країни. Як відзначають рецензенти, на свою честь, Мельничук не уникає складнощів, притаманних українській історії... Це нада мельничуковій оповіді моральної глибини, якої бракує іншим романам, де звинувачення є однозначними.