Особистість у творах Спиридона Черкасенко

Перші його драматичні спроби припадають на 1908 рік — ескіз «Жах», етюд «Повинен», які стали відлуння буремних подій 1905–1907 pоків, вони відтворюють революційні настрої в робітничому й селянському середовищі. Твори ці належать до типово символістської драматургії, тут діють образи-символи, особисте тут підпорядковане громадському, а події 1905–1907 pоків трактуються автором, як сувора необхідність у боротьбі зі світом несправедливості. Однією з кращих, а відтак і популярних, серед ранніх драматичних творів Черкасенка стала п'єса «Хуртовина».

Драма «Земля» (1913) стала помітною подією в українському театральному житті, в ній відображено погляди народників та ідеалізація селянства. І з тих пір, Спиридон Черкасенко постав, в очах інтелігенції, непересічним драматургом, підкоривши їх своєю п'єсою «Казка старого млина» (1913).

Новою драматичною віхою для Черкасенка стали часи революційних віхол 1917–1919 років. На хвилі патріотизму та народного пробудження, Спиридон Черкасенко звернувся до схожих історичних часів, саме історичних фактів, якими рясніла українська історія. Так постала навідоміша його трагедія — «Про що тирса шелестіла…» видана в 1918 pоці, і на її титулі — присвята «велетневі рідної сцени Миколі Садовському». Ця п'єса написана віршованою мовою, містить чимало пісень, і своєю популярністю завдячує музиці Кирила Стеценка, створеній для цієї п'єси. Того ж таки 1918 року з'явилися друком п'єси: «Страшна помста. Драматична казка на 5 картин» і «Чорна Рада. Картина козацького життя XVII ст.». Перша виявилася оригінальною переробкою однойменного твору Миколи Гоголя (на відміну від оригіналу Черкасенко закцентував увагу на побутово-історичному драматизмі без помпезних баталій). Друга п'єса — також сценічна версія роману «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша. Обидві ці драми, не набули широкого розголосу, але чітко характеризують авторську персоніфікацію подій історичного минулого та тогочасся, своїми творами, Спиридон Черкасенко ніби передрік (роком-двома раніше) майбутні історичні події в українському середовищі. Саме в цих кількох п'єсах (частково передбачивши недалеке майбутнє для своїх однодумців та прибічників) Спиридон Черкасенко проявив свій талан та глибоке знання суспільних реалій тогочасся і зумів їх перекласти на літературну основу — як застереження для нащадків.

Зачинаючи з 20-х років, почалася еміграційна епоха педагога-літератора, і коли ж Спиридон Черкасенко змирився з долею вигнанця, відновив свої літературні нахили. Створивши п'єси «Вечірній гість» (1924), «Сміх» (1924), «Лісові чари» (1924), «Бідний Лесько» (1926), «Лібуша в таборі» (1925), «Хай живе життя» (1930), «Вигадливий бурсак» (1937), «До світла, до волі» (1937) — вони були адресовані, здебільшого, дитячо-юнацькій аудиторії, маючи пригодницький сюжет і привабливих героїв. Адже в цей час автор дуже плідно працював і на педагогічній ниві й, бачачи перспективу української молоді на західних теренах України, автор своїми творчими поривами підтримував їх прагнення пізнання української історії та духу (адже в ті часи дуже популярними серед молоді й дітей були театральні постановки, відтак самодіяльні театральні колективи були чи не в кожному селі, а то й не одна така трупа).

З часом, коли Спиридон Черкасенко освоївся в українському еміграційному колі (беручи участь в політичних та суспільних рухах українства) — він знову навернувся до історичної ретроспективи в драматургії. Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років Черкасенко звернувся до історичної драми, зокрема — «Коли народ мовчить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Ціна крові» (1930), «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта» (1931).

Апофеозом історичного драматизму, в задумі Спиридона Черкасенка, мала стати історична трилогія, задум якої він тривалий час виношував та нарікши її назвою «Степ». І ось уже, у вересні 1928 року, він завершив роботу над першою її частиною — історичною драмою «Северин Наливайко» (надрукована — 1934 року); потім була друга частина трилогії — «Богдан Хмель», та вона так і залишилася неопублікованою; а ось про написання третьої частини достеменних свідчень так і немає. Художньо-фактичним матеріалом для драми «Северин Наливайко» стала розвідка Пантелеймона Куліша про походеньки народного месника Северина Наливайка, подана в «Почини лихоліття ляцького і перві козацькі бучі» (1865) та його «староруська драма» «Цар Наливай» (надрукована 1900 року). Черкасенко лише відштовхнувся від Кулішевого матеріалу, створивши цілком самобутній твір, показавши козацтво відважним лицарством, що виборює волю й незалежність України.

Останніми п'єсами Спиридона Черкасенка стали історичні драми «Коли народ мовчить» (1933) і «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) присвячені добі гетьманування Івана Мазепи, тут відтворено стосунки старого гетьмана з Мотрею Кочубеївною і його намагання визволити Україну з-під російського ярма. Ці завершальні «драми ідей», яскраво розкривали талан автора у відображенні історичної достовірністі, часового реквізиту, тоді ж як, автор ще й дбає про динамізм сюжету, сценічний рух, прозорість ідеї — щоб стало зрозуміло тамтешньому українському середовищу. Саме таке образно-стильове, жанрове й тематичне багатство, поетика й проблематика творів Спиридона Черкасенка яскраво віддзеркалюють ідейно-художні пошуки української драматургії першої половини XX століття. А сам, Спиридон Черкасенко, впевнено заявив про себе як драматург. На сьогодні відомо близько 50-ти його драматичних творів: трагедій, драм, комедій, одноактівок, скетчів, етюдів, створених в традиції народної творчості.

П'єси Спиридона Черкасенка ставились не тільки в народних театрах, але і в таких відомих, як театр М. Садовського, Кийдрам, Перший народний театр імені Т. Шевченка, театр імені Франка. А Перший український зразковий театр у Харкові відкрив сезон 1919 року постановкою трагедії С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла…» (режисер Л. Сабінін). В репертуарі Катеринославської пересувної драматичної трупи агітпрому особливим успіхом протягом січня — червня 1920 року користувалась його драма «Повинен» (режисер М. Гальченко). Того ж року цю драму показав і Український драматичний театр імені Франка у Вінниці (режисер Гнат Юра). П'єси Черкасенка ставили такі режисери, як М. Садовський, І. Мар'яненко, С. Сабінін, І. Сагатовський, А. Ратміров, М. Тінський, В. Василько, Й. Сірий, і інші. В його виставах грали зірки української сцени: М. Садовський, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, Л.Ліпицька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, С. Паньківський, К. Рубчакова, Л. Курбас, Л. Хуторна, О. Корольчук, А. Бучма, В. Василько, О. Сердюк, Н. Ужвій.

 

 

 

 

 

Розділ 2. Особистість у творах Спиридона Черкасенко

2.1. Естетичні засади  драматургії Спиридона Черкасенка

 

Однiєю з центральних проблем театрального розвитку, яку творча свiдомiсть i практика початку столiття видiлили зпомiж iнших, була проблема естетичного "оновлення" театрального органiзму. Зумовлена прагненням молодої генерацiї українських митцiв зруйнувати штучно утворений навколо нацiональної драматургiї ореол провiнцiйностi, яскраво окреслена орiєнтованiсть на "європейську" культурну парадигму спонукали вiдчутну iнтенсифiкацiю видозмiн художньоестетичної константи, що конкретизувались у зародженнi i становленнi раннього українського модернiзму.

Опiзнавальнi знаки цього естетичного напрямку проявляються в творчостi таких вiдомих творчих особистостей, як Людмила СтарицькаЧерняхiвська, Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Гнат Хоткевич i ще цiлої когорти незнаних сьогоднi широким загалом митцiв. Творчiсть С.Черкасенка в цьому ряду також являє собою яскравий приклад самореалiзацiї свiтоглядних та естетичних зрушень в українськiй драматургiї, що спостерiгались на початку XX сторiччя.

Осягнення людського iндивiда у єдностi його духовної i емпiричної сутностей, компромiси мiж свiдомiстю та iнстинктом, мiж обов'язком та почуттям, iмпульсивнi вибухи в глибинах людської пiдсвiдомостi неупокорених соцiумними нормами прагнень, iсторична "неминучiсть" i "самодостатнiсть" особистостi, кохання i зрада, ренегатство i самовiдданiсть  все це стає об'єктом мистецького зацiкавлення С.Черкасенка. Вiдкидаючи застереження i вагання, вiн бере з життя такi характери й долi, такi колiзiї та конфлiкти, такi тематичнi пласти, якi нацiональна художня свiдомiсть тiлькино починала освоювати. Однак, наголошуючи на тяжiннi С.Черкасенка на новацiйних, як на свiй час форм драми, необхiдно зазначити, що модернiстичнi тенденцiї, якi окреслювали один з домiнантних на початку сторiччя векторiв розвитку нацiонального мистецтва, не набув у творчостi драматурга самодостатнього характеру. Специфiчною властивiстю художнього всесвiту, створеного i безкорисливо подарованого нам митцем, була яскраво окреслена "двомiрнiсть" /з огляду на ступiнь суб'єктивацiї свiту/ його п'єс.

Зрушення, якi вiдбувались у художнiй свiдомостi на початку сторiччя, зумовили, без сумнiву, докорiнний перегляд i переоцiнку практично усiх елементiв, якi визначають параметри парадигматичної структури мистецтва. Не стала винятком i система жанротворення. Вiдмовившись визнавати догмат канонiзованих жанрових тлумачень i тих формальних ознак, якi за ними стояли, українськi митцi стали придiляти велику увагу авторським визначенням жанру своїх творiв, проявляючи у цьому питаннi неабияку винахiдливiсть.

Ескiз, драматичний етюд, драмаказка, iсторична драма, драмовий роман, iнтермедiя, драматичний нарис, драматична фантазiя з живим образом, драматична картина  це далеко не повний перелiк привнесених жанрових утворень, використаних С.Черкасенком. Незвичнiсть i спонтаннiсть створених драматургом комбiнацiй не залишає сумнiвiв, що це не запозичення, а оригiнальнi, цiлком авторськi визначення. Важливо також пiдкреслити, що та увага, яку вiн придiляє визначенню жанру своїх драматичних творiв, продиктована не бажанням вразити чи продемонструвати свою творчу дотепнiсть. Це  вiдбиток наполегливих творчих пошукiв драматурга.

Енергiя перетворення, яка живила мистецтво Черкасенка драматурга i його творчих однодумцiв, позначилась i на такому, здавалось би, суто допомiжнослужбовому компонентi драми, як ремарки. Аналiз структурної будови п'єс С.Черкасенка дає всi пiдстави говорити про значне розширення функцiй ремарок у його п'єсах. Долаючи усталенi функцiонально прагматичнi обмеження, С.Черкасенко примушує ремарки працювати на створення вiдповiдного емоцiйного iмпульсу, який, за задумом драматурга, повинен визначати потрiбний настрiй i ритм драматичної дiї. Створена ним система ремарок дає уявлення i про атмосферу, i про психоемоцiйний стан героїв, i про iнтонацiйну партитуру реплiк. А вiдтак опосередкова но дозволяє скласти уявлення i про авторське ставлення до колiзiї, яка лежить в основi всiєї п'єси.

Смислоутворюючим стрижнем драматичних колiзiй у п'єах С.Черкасенка постає протистояння споконвiчних моральноетичних засад людського спiвiснування, поза якими поняття i явища людської особистостi, власне, втрачають сакральний сенс. Концентруючи свою увагу переважно навколо амбiвалентного освоєння морального та психологiчного змiсту життя, драматург розглядає своїх героїв як носiїв тих чи iнших моральних категорiй. Схильнiсть С.Черкасенка до узагальнення i "унiверсалiзацiї" змiсту своїх п'єс дозволяє йому реалiзувати заявленi антитези не тiльки в обмежених iндивiдуальною конкретикою регiстрах, а й виявити тi iмпульси, якi лучать цi колiзiї з загальносвiтовим етикогуманотворчим iмперативом. Вiн дає нам вiдчути безмежнiсть людських можливостей, тверезо судить про суще, змальовує своїх героїв так, що ми здогадуємось, якими вони могли б стати, i не залишає сумнiвiв щодо того, якими вони є нас правдi. Ми вiдчуваємо, чого саме багато з його персонажiв вартi, i осягаємо те, на що вони приреченi.

Акцентуючи увагу на ролi чуттєвоемоцiйного начала в запропонованiй Черкасенком драматичнiй концепцiї дiйсностi, треба, однак, уточнити, що все це нiякою мiрою не означає, що його п'єси хибують вiдсутнiстю динамiзму "зовнiшньої" дiї, яка визначає напругу драматичної iнтриги. Якщо спробувати /звичайно, умовно/ каталогiзувати подiї, якi вiдбуваються в Черкасенкових п'єсах, то мимоволi доходиш висновку, що їх з надлишком вистачило б на декiлька гостросюжетних драм. /Звучать пострiли, вирує пожежа, вiдбуваються спроби звести рахунки з життям, розлiтаються на друзки надiї й iлюзiї... А скiльки зрад, скандалiв, непорозумiнь, нещасливих закоханостей.../. Iнша справа, що цi традицiйно вирiшальнi подiї у драмах С.Черкасенка нiчого не вирішують.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Образ особистості  в творі Спиридона Черкасенка  «Маленький горбань»

Вчителі та батьки часто кажуть, що підлітковий вік — найважливіший ужитті людини; якраз у цей час формується характер особистості. Мабуть, краще за чимале коло різних науковців та психологів почував це серцем учитель за фахом, письменник за покликанням Спиридон Черкасенко, що написав оповідання «Маленький горбань».

Автор знайомить читача зі своїм героєм на самому початку твору. Здається, нічим не виділяється Павлик з хлопчачого гурту: так само захоплено блищать очі малого, коли він дивиться на веселу гру дітей у м'яча. З першого погляду видно лише, що діда і онука об'єднує велика дружба: вони разом дивляться на гру, спілкуються, «обом сіяють обличчя од великої втіхи»...

Та погляд уважних очей автора переносить нашу увагу на постать Павлуші: «гострі коліна», «великий горб»...

Очима мудрого діда Антипа ми дивимось разом з письменником на хлопчика, в його «променисті, розумні очі», «що одсвічували далеким тихим смутком».

Всі, хто спілкується з Павликом, а це, в основному, дівчата, помічають «його журні сині очі, люблять слухати його «поважну, навчаючу мову», а на його каліцтва не зважають, навіть окремі групки сперечаються одна з одною, до кого піде гратися Павлик.

Любили дівчатка слухати казочки хлопчика, а знав їх Павлуша багато. Крім діда, вихованням хлопчика займалася і матуся, така ж добра, сердечна жінка, як і дід Антип. Після тяжкої праці на пана мати працювала і по домашньому господарству, але не забувала приголубити, заспівати, розказати казочку своєму хлопчикові. Та пісеньки Павлуша не любив, бо серце йому краялося від смутку маминих пісень. Поки мати розповідала казочку, Павлуша й сам фантазував, а потім у снах ці фантазії продовжували своє життя. Письменник таким чином розкриває нам мрійливий, творчий характер хлопчика.

Жаліслива мама, яка плакала від своїх сумних пісень, виховала й такого ж співчутливого до чужого болю сина. Спиридон Черкасенко показує нам в оповіданні, як нерішучий з першого погляду хлопчик стає сміливим і активним захисником всього живого коли хлопці хочуть познущатися над беззахисними пташенятами.

Якщо спочатку мені не дуже сподобалась поведінка Павлуші, коли він розповідає дідові про негарні вчинки Захарка, то в епізоді з жайворонячими гніздами розкривається вся сутність маленького хлопчика. Він не «стукач», він захисник всіх знедолених, і навіть того відчайдуха Захарка!