Поема «Пісня про Беовульфа» як пам’ятка англосаксонської літератури

Беовульф – особистість не історична, але в поемі можна знайти, правда у вигляді коротких епізодів або навіть тільки випадкових натяків, відгомони історичних подій, чвар і битв північногерманських народів між собою й зі своїми південногерманськими сусідами. Історико-географічна номенклатура поеми вказує на те, що оброблені в поемі сказання, швидше за все, могли скластися  в першій половині VI століття, в області, що лежала до півночі від континентальної батьківщини племені англів [1, 105]. Проте, А. Анікст у своїй роботі "Історія англійської літератури" вважає що, Беовульф був історичною особою, що жила в VI столітті.

Історичний Беовульф брав участь у боротьбі, яку його дядько Хігелак вів проти франків в 512 році. Але від цих історичних фактів у поемі не залишилося нічого, крім посилання на ту обставину, що Беовульф був племінником і спадкоємцем Хігелака [3, 8–10]. Фантастичні подвиги Беовульфа перенесені, однак, з ірреального світу казки на історичний ґрунт і відбуваються серед народів Північної Європи: в "Беовульфі" фігурують датчани, шведи, гаути (геати), згадуються інші племена та названі королі, які колись дійсно ними правили. У образі Беовульфа виявилися народні уявлення про героя, що приборкує сили природи. Беовульф – втілення морального ідеалу героїчної особистості раннього середньовіччя.

Текст поеми був записаний  завдяки щасливому збігу обставин. Англію християнізували ( близько 597 року) із двох сторін: з півночі (ірландці) і з півдня (місія папи Григорія I Великого бл. 540 – 604 років ). Південна місія йшла від католиків і не потерпіла б витрати пергаменту на язичеські вірші навіть у християнській оправі, а ірландське християнство напроти саме являло собою суміш нової віри з язичеством, і германські звичаї були близькі йому. У пресі  поема згадується вперше в 1705 році. При пожежі в Британському музеї (у якому зберігається рукопис) в 1731 році рукопис постраждав, але на той час уже була зроблена транскрипція тексту, яка й нині використовується для відновлення втрачених частин. Уперше видав її датчанин Торкелін в 1815 році, а перше англійське видання відноситься до 1833 року. [22]

Язичницькі жерці забороняли записувати поетичні твори; їх запис почав здійснюватися вченими – ченцями після введення християнства. Поряд з можливими слідами усної поетичної техніки в "Беовульфі" ми, однак, у ще більшому ступені зустрічаємо сліди ретельної, і, можливо, різночасній літературній обробці тексту. Про це свідчить, насамперед, великий обсяг поеми (3183 вірша). Висловлювалися здогади, що спочатку обидві її частини не були зв'язані одна з одною; оповідання про бої із Гренделем і його матір'ю, по суті, пов'язані з оповіданням про битву із драконом тільки особистістю Беовульфа. Проте характер героя, як він представлений в обох частинах поеми, також як мова й метрика, свідчать про те, що якщо навіть обидві частини й могли виникнути різночасно, то у всякому разі хронологічно вони знаходяться недалеко одна від одної.

У руках християнського книгаря поема, безсумнівно, піддалася  досить значним змінам (були викинуті імена язичницьких богів і занадто явні сліди германської міфології й внесені елементи християнських уявлень). Наприклад, він (автор) вважає Гренделя нащадком Каїна, називає морських чудовиськ «виплодком пекла» і т.д. Більша частина вставок запозичена зі Старого завіту (імена Авеля, Каїна, Ноя, згадування про потоп - усе це прямо сходить до біблійної книги Буття, яка привертала увага англосаксонських християнських поетів і перекладеної ними на вірші). Що стосується Гренделя, то поет згадує про велетнів, явно змішуючи християнський переказ про сатану з античними міфами про титанів, що повстали проти олімпійців. Християнський вплив відчувається, однак, не тільки в цих фактах, що явно суперечать дохристиянській основі поеми; він поширюється набагато далі, зачіпаючи розвиток сюжету й навіть характеристику героя. Християнські елементи проникнули в лад поеми глибше, ніж видається на перший погляд; сам Беовульф перетворений у свого роду християнського сподвижника. [24]

"Беовульф" привернув до себе широку увагу не тільки вчених, але й поетів. Англійською мовою поема перекладалася багато разів: найцікавішими досвідами цього роду вважаються віршовані переклади Вільяма Моріса (1895) та Арчибальда Стронга (1925). Багато раз переказувався він також для дітей і юнацтва (особливе поширення в Англії й Америці одержав прозаїчний переказ поеми, зроблений письменницею, росіянкою за походженням, 3.А. Рагозіною в 1898 році ). Л. Боткін уперше переклав «Беовульфа» на французьку мову (1877).  Існує також російський переклад поеми, зроблений В. Тихомировим . [24] 

У наш час  про "Беовульфа" написано так багато, що кожний рядок цієї  поеми може стати приводом для різностороннього обговорення.

2.2. Художні засоби  образності  у  поемі  «Пісня про Беовульфа»

 Редакція «Пісні про Беовульфа», яка до нас дійшла, належить англосаксонському книгареві VIII— IX століть, і це  видно з віршованої техніки поеми. Усі вцілілі  твори англосаксонської поезії написані так званим древньогерманським алітируючимим віршем, що вживалися не тільки в англосаксонській, але також і в древньоскандинавській поезії в період між VIII і XIII століттями. Головний організуючий принцип цієї метричної системи - членування кожного віршованого рядка на два коротких вірша, у яких по два головні ритмічні наголоси; при цьому приголосні звуки, що стояли перед одним або обома основними наголосами першого короткого вірша, повинні повторюватися ( тобто алітеруватися) перед початковим наголосом іншого. Алітераційний вірш  - найчастіше вірш із двох на піввіршів, по два наголоси в кожному, обидва слова першого й одне зі слів другого на піввірша зв'язані алітерацією початкових звуків. Подібна організація алітераційного вірша поширена в тюркських мовах [5, 86]].

Поема "Беовульф" дуже митецька й відрізняється строгою витриманістю; з нею пов'язані й інші характерні риси стилю поеми: нанизування синонімів і часте використання метафор. Багато метафор становить, загалом кажучи, одну з особливостей англосаксонської поезії й зближає її з поезією скандинавською. Так, поет воліє сказати "древо радості" замість "арфа", "син молота" замість "меч", "дорога киту" або "лебединий шлях" замість "море", "бойові липи" замість "щити" і т.д. Деякі метафори відрізняються особливою вишуканістю й навіть своєрідною манірністю, втім, це є особливо цінним. [16, 100]

Поема про Беовульфа безпосередньо сходить до дохристиянської героїчної фольклорно-епічної традиції, про що свідчить її метрика, стиль, сюжет і образи. Алітераційний вірш «Беовульфа» ( так само, як і інших пам'ятників англосаксонського епосу) надзвичайно близький алітераційному віршу скандинавської й древньогерманської народно-епічної поезії. У рядку є чотири головні наголоси (по два в кожному короткому віршу), з яких третє (основне) алітерує з першим, іноді також із другим, рідко із четвертим. В «Беовульфі» широко застосовуються синоніми, кенінги (типу «блискавка битви» замість «меч», «шолом ночі» замість «темрява», і т.п.) і парні формули (два слова, які алітерують й співвіднесені між собою за змістом). В «Беовульфі» виявляються риси «формульного» стилю — загальні місця, постійні епітети, що побічно свідчать про фольклорний генезис. З іншого боку, в «Беовульфі» зустрічаються «переноси» — плід книжкової переробки фольклорного твору. [11, 89-90]

 З погляду жанрової природи «Беовульф» являє зразок великої епічної форми. В «Беовульфі» так само, як у гомерівському епосі, розвинений описовий елемент, дія розгортається поступово, оповідання сповнене відступами. Особливо характерні для «Беовульфа» детальні описи одягу й озброєння, церемоніалу на бенкеті й т.п.  У виді, що дійшов до нас, «Беовульф» відрізняється великою композиційною стрункістю, підкріпленої тематичною єдністю. Основний сюжет «Беовульфа» складається із двох самостійних епізодів, об'єднаних темою боротьби з чудовиськами, що заважають мирному життю людей. [20, 77]

В основне  оповідання вкраплені численні історичні  моменти (у формі спогадів, пророкувань, натяків) і генеалогічні відомості про датських, шведських і гаутських королів. До таких історичних моментів належить набіг гаутського короля Хюгелака на землі франків і фризів, що скінчилося його загибеллю; історія боротьби за владу Еадгільса  і Еанмунда, підтриманих гаутами ( при синові Хюгелака) з їхніми дядьками —королем Онела; перипетії й чвари данів з хадубардами, спроба примирення ворогуючих сторін шляхом шлюбу дочки Хротгара з Інгельдом — сином убитого датського короля Хальвдана. В «Беовульфі» поруч із Хротгаром фігурує його племінник Хротульф, син Хельги. У скандинавській традиції Хротульф - свого роду епічний датський король, ідеальний володар, що править у Лейрі.

Історичні й легендарні мотиви «Беовульфа»  у цілому відбивають міжплемінні відносини до переселення англів і саксів у Британію. Можливо, із цим часом «Беовульфа» зв'язує безперервна епічна традиція. Майже всі персонажі є скандинавами й відомі одночасно зі скандинавських сказань. Тільки король Оффа — англійський. Очевидно, це фігура історична. Він — великий предок і «тезка» мерсійського короля Оффи II, у якім деякі дослідники припускають заступника автора «Беовульфа». Втім, Оффа відомий і в датській традиції як син датського короля Вермунда, що відстояв Данію в єдиноборстві із сином короля саксів.

Близькі паралелі до основного  сюжету боротьби Беовульфа із Гренделем  і його матір'ю спостерігаються й в ісландських сагах. Особливо близькі в деталях перипетії боротьби Гретира із двома чудовиськами (жіночим і чоловічим), що живуть під водою. У сазі про Хрольфе Краки вигляд чудовиська (крилатий дракон) трохи інший, але зате абсолютно збігаються історичне обрамлення й головний герой. Переможець чудовиська — Б’ярки, брат володаря гаутів, що перебуває при дворі датського короля Хрольва Краки. Саме ім'я Б’ярки так само, як і ім'я Беовульфа, безсумнівно, означає «ведмідь». Є й інші збіги, що доводять тотожність цих героїв. Таким чином, залишається припустити, що сказання про Беовульфа сходить до скандинавських джерел найдавнішої епохи, коли англи й сакси сусідили з датчанами на континенті. [8, 214-217]

На відміну від багатьох епічних  героїв, що виступають в інтересах свого роду або племені, Беовульф — захисник людства, але саме людство представлене дружніми племенами данів і гаутів. По своїй місії Беовульф нагадує скандинавського Тора, але, на відміну від Тора, його діяльність позбавлена космічно-міфологічного характеру.

В образі Беовульфа  концентруються якості всього племені. Сила Беовульфа - це сила всіх геатів, про що говориться в поемі у зв'язку з перемогою Беовульфа над Гренделем: "... ворога вони (геати) однією силою всі перевершили, його (Беовульфа) міццю". Сам образ могутнього богатиря, який уособлює силу і міць свого племені, позбавленого індивідуальних рис, націлений на виконання головного завдання, що стоїть перед ним, - захисту племені (свого і дружнього) від чудовиськ. Однією з головних функцій ідеалу середньовічного лицаря (ідеал, що бере початок ще з часу раннього середньовіччя), є місія захисника і справедливого судді.

Виконання цього  завдання забезпечується сукупністю якостей, якими наділяється Беовульф: силою, відвагою, вірністю своєму обов'язку і  т. д. Причому всі ці якості зведені у вищу, недосяжну для інших ступінь. Сила Беовульфа така, що "тридцять ратників переборов він однією рукою". Беовульф виділяється серед інших дружинників своїм зовнішнім виглядом, відразу ж виявляє його героїчну сутність.[2, 109-112] Не випадково датчанин - страж узбережжя - відразу звертає увагу на Беовульфа:

І я ні в житті  не простолюдин

не бачив  витязя в ошатній збруї, -

сильніше і  вище, кров благородна

ніж ваш соратник - видно по поставі! 

Додатковим  засобом героїзації служить і  родовід героя. Людина в поемі не мислиться поза колективом, з яким він пов'язаний узами спорідненості. Введення будь-якого персонажа, власне, відкривається вказівкою на рід, до якого він належить, та перерахуванням його прославлених предків: докладно розповідається родовід Хродгара і Хігелака, Унферт - "син Екглава", Оффа - "родич Хеммінг". Ось, що в поемі говориться відносно Віглафа:

Те Віглаф був, син Веохстана,

родич Ельвхера, щитоносець ...

Вказівка ​​роду, до якого належить персонаж, має глибокий зміст. Зв'язок з прославленим, відомим своїми подвигами родом доповнює характеристику і визначає певною мірою переваги героя. Він здатний і готовий до здійснення подвигів не тільки в силу своїх особистих якостей, але і як представник славного своїми подвигами роду. "Героїчні" якості в значній мірі виявляються не індивідуальними, а родовими. Діяння Беовульфа не усвідомлюються як самоцінний акт особистого героїзму, поза доль і благополуччя племені.

В образі Беовульфа  уявлення про героїчне втілюється в  найбільш повному, прекрасному і величному його варіанті. Але є й інші форми героїчного поведінки: мудрість і щедрість Хродгара - короля племені, його покровителя і захисника; відвага, безстрашність і відданість Віглафа; краса і щедрість Вальхтеов, королеви данів. Ці якості в сукупності складають свого роду "каталог достоїнств", обов'язкових для позитивного персонажа героїчного епосу. Найбільшою мірою цими достоїнствами, природно, нагороджений сам Беовульф: відвагою, мудрістю, досвідом, бойовим мистецтвом, мистецтвом кораблеводіння і плавання, красою, силою і т.д. Інші персонажі наділені лише частиною цих стереотипних якостей: певні "набори" їх , поєднання тих чи інших з них, відповідають різним образам поеми: ідеального правителя (Хродгару, Беовульф), воїна - богатиря (Беовульфа, Віглафа), що і створює в значній мірі узагальненість, стереотипність образів.[16, 210-214] Ось, наприклад, характеристика трьох королів - ідеальних правителів своїх племен: Хротгара, Оффи, Беовульфа.

Хродгар піднісся, виросло військо

в битвах щасливий, з малої дружини

без суперечок  йому в силу велику.

скорилися родичі,

... Від моря  до моря списника - дружинникам,

Оффа славився і в державі своїй

і перемогами ратними, мудровластіем ...