Поетичний синтаксис Василя Симоненка

 

Зміст

ВСТУП 4

РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ 6

1. 1. Стилістичне наповнення основних синтаксичних структур 6

1. 2.Синтаксичні фігури та їх роль у віршовому мовленні 8

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА 14

2.1. Синтаксична організація поезій митця 14

2.2. Роль стилістичних фігур у поезіях митця 17

ВИСНОВКИ 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. В.Симоненко – і як творча індивідуальність, і як людина – неповторний у своїй безкомпромісності і правдолюбстві. Якщо окреслити духовний світ Симоненка, то неважко помітити у ньому домінанту: постійну увагу до звичайної людини, її тривог і проблем, буденного життя, ці мотиви зробили з Василя Андрійовича улюбленого народного поета, який відзначається високою майстерністю письма.

Поезія його сама йде до людей, із вуст в уста, із серця в серце. Читача вражає високо-художність його творів, а головне – простота. Поет не вдавався до складних тропів, майже  не використовував лексики, пов’язаної з науково-технічним прогресом, для  конструювання образів. І якщо уважно вчитуватись у Симоненкову поезію, то можна помітити, що в ній, мов намистини, розсипалися народнопісенні епітети, довершені метафори, разючі порівняння. Та надзвичайно поетичні твори Василя Андрійовича насичені стилістичними фігурами, які допомагають авторові дати вичерпну характеристику явищам дійсності, найяскравіше змалювати їх глибину. Саме тому цікаво розглянути, яку роль виконують стилістичні фігури у творах видатного поета Василя Симоненка.

 Новизна дослідження. Питання поетичного  синтаксису належать до одних з мало розроблених як у теоретичному, так і в практичному плані.

Незважаючи на те, що протягом останніх років ці питання почали привертати до себе увагу все ширшого кола мовознавців, відставання у вивченні синтаксису загалом таке велике, що окремі навіть серйозні спроби і намагання  в цьому напрямку ще не дали особливо відчутних результатів.

Особливо пожвавлюється вивчення стилістичних фігур, а саме, лінгвісти  немало уваги приділяють вивченню анафори, епіфори, градації, тавтології, їх особливостей та функцій у творах українських письменників.

Уміле й доречне використання стилістичних фігур – один  з найважливіших  показників майстерності письменника, публіциста, оратора. Уживання стилістичних фігур робить мовлення виразнішим і значеннєво багатшим, вони сприяють чіткішому окресленню висловлюваної думки.

Великий внесок у вивчення питань поетичного синтаксису зробили                        О. Д. Пономарів, Д. Кислиця, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський,             К.Ф. Шульжук,  І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська та інші мовознавці.

 Предметом нашої уваги є поетичний синтаксис Василя Симоненка.

Об’єктом  дослідження є поезії українського поета Василя Симоненка.

Методи дослідження – описовий і кількісний.

        На нашу думку, важливо й  цікаво вивчати та аналізувати  синтаксичні особливості окремого  художнього твору або окремого  письменника. У  дослідженні  ми проаналізували близько 80 прикладів  із поезій В.Симоненка.

Мета дослідження – з’ясувати специфіку поетичного синтаксису, на основі цього глибше осмислити вживання, роль та значення стилістичних фігур у творчості Василя Симоненка.

Мета роботи зумовлює розв’язання  ряду завдань, головними з яких є:

  - дослідити проблему поетичного  синтаксису в сучасному мовознавстві;

- з’ясувати специфіку, роль  та значення стилістичних фігур  у творах В.Симоненка.

Теоретичне значення полягає у розробці актуальних проблем поетичного синтаксису в сучасному мовознавстві і встановлені закономірностей і особливостей стилістичних фігур на матеріалі творів В.Симоненка.

 Практичне значення вбачається у тому, що матеріали можуть бути використані на уроках української мови у школі, для підготовки практичних занять з сучасної української мови, для написання курсових робіт.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, списку  використаної літератури та джерел.

РОЗДІЛ І. ПРОБЛЕМА ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ 

 

 

 

1. 1. Стилістичне наповнення основних синтаксичних структур

 Не менш значущою, ніж поетичний словник, сферою досліджень виразних засобів є поетичний синтаксис. Вивчення поетичного синтаксису полягає в аналізі функцій кожного з художніх прийомів відбору та подальшого групування лексичних елементів в єдині синтаксичні конструкції. Якщо при дослідженні лексики художнього тексту в ролі аналізованих одиниць виступають слова, то при дослідженні синтаксису – словосполучення та речення. Якщо при дослідженні лексики встановлюються факти відступу від літературної норми при відборі слів, а також факти перенесення значень слів (слово з переносним значенням проявляє себе тільки в контексті, тільки при смисловій взаємодії з іншим словом), то дослідження синтаксису зобов'язує не тільки типологічний розгляд синтаксичних єдностей і граматичних зв'язків слів у реченні, але і до виявлення фактів коригування або навіть зміни значення цілої фрази при семантичному співвідношенні її частин (що зазвичай відбувається в результаті застосування письменником т.зв. фігур) [10, с.44].

Виразності  і емоційності мови письменник досягає  не тільки добором відповідних слів, але й будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені  змістом твору. В описах, розповіді  про події, які розгортаються  повільно, інтонація спокійна, домінують  повні речення. Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів, переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення. Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного, роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи дорослим читачам).

 Приділяти  увагу авторському відбору типів  синтаксичних конструкцій необхідно  тому, що цей відбір може бути  продиктований тематикою і загальною  семантикою твору. 

 Дослідження поетичного синтаксису передбачає також оцінку фактів відповідності використаних в авторських фразах способів граматичного зв'язку нормам національного літературного стилю. Тут можна провести паралель з різностильовою пасивною лексикою як значущою частиною поетичного словника. У сфері синтаксису, як і у сфері лексики, можливі варваризми, архаїзми, діалектизми тощо, тому що дві ці сфери взаємопов'язані. Б. В. Томашевський зазначає: "…кожне лексичне середовище має свої специфічні синтаксичні звороти" [10, с.45].

 В  українській  мові найбільш  поширені синтаксичні варваризми, архаїзми, просторіччя. Варваризми  в синтаксисі виникають, якщо  фраза побудована за правилами  іноземної мови. У прозі синтаксичні  варваризми найчастіше аналізуються  як мовні помилки. У віршах  синтаксичні варваризми іноді  використовувалися як прикмети  високого стилю. Синтаксичні просторіччя,  як правило, присутні в епічних  і драматичних творах в мові  персонажів для реалістичного  відображення індивідуального мовного  стилю, для характеристики героїв.

Академік  Виноградов писав: “Не слід вбачати  в синтаксичному ладі художнього твору (це синтаксична будова речень і словосполучень) прямого і безпосереднього  відбиття і змішувати синтаксичні  форми з семантичним змістом  мови”.

Синтаксичні конструкції визначають не семантичний  зміст певних висловів, а характер інтонації: розповідь, запитання, наказ, вигук, прохання і т.п.

В інтонації  розкривається суть висловів і речень, виявляється і емоційне забарвлення  мовних відтінків. Характер інтонації  визначається не тільки і не стільки  конструкцією окремого речення, скільки  структурою тих органічних частин художнього твору, які дають якусь закінчену  картину.

У художньому творі розрізняють інтонацію  авторської розповіді та інтонацію  мови дійових осіб. В інтонаціях авторської розповіді відбивається образ самого митця, його емоції щодо тих чи інших подій, явищ, людей. Особливо виразно змальовується образ  автора в інтонаційно – синтаксичній організації мови ліричних творів і  відступів [18, с.230].

Одиницею  мови в синтаксисі є речення. Існують  головні засоби синтаксичної організації  мови, що надають мові емоційної  виразності:

- граматичне  оформлення речень;

- порядок  слів у реченні;

- оформлення  інтонації речень.

У мові дійових  осіб твору синтаксичні конструкції  та інтонація, звичайно, не такі, як у  розповіді автора, адже й вони зумовлені  особливостями  характеру. Мовна  характеристика персонажів створюється  насамперед змістом їх висловлювань. Але цей зміст не існує поза формою, в яку він втілений. Синтаксичні  конструкції та інтонації мови персонажа  є важливим чинником мовної його характеристики: розкриття особливостей вдачі, думок, переживань тощо.

 

1.2.Синтаксичні  фігури та їх роль у віршовому  мовленні

Інтонаційно-синтаксичну  своєрідність в художньому творі  забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають різних видів.

Важливе значення для вивчення специфіки  художньої мови має вивчення стилістичних фігур (також їх іменують риторичними  – по відношенню до приватної наукової дисципліни, в рамках якої теорія тропів і фігур була вперше розроблена; синтаксичними – по відношенню до тієї сторони поетичного тексту, для  характеристики якої потрібен їх опис).

 Вчення  про фігури складалося вже  в ті часи, коли складалося  вчення про стиль, – в епоху  Античності; розвивалося і доповнювалося  – у Середні віки, нарешті,  остаточно перетворилося на постійний  розділ нормативних "поетик" (підручників з поетики) – у  Новий час. Перші досліди опису  та систематизації фігур представлені  в античних латинських трактатах  з поетики та риторики (більш  повно – в "Вихованні оратора"  Квінтіліана).

 У  сучасному мовознавстві існує  безліч класифікацій стилістичних  фігур, в основу яких покладено  ту чи іншу – кількісну або  якісну – диференціюючу ознаку: словесний склад словосполучення, логічне або психологічне співвідношення її частин тощо[24, с.45]. Мовознавці виділяють такі групи фігур:

1. Незвичайний  логічний або граматичний зв'язок  елементів синтаксичних конструкцій. 

2. Незвичайне  взаєморозташування слів у фразі або фраз у тексті, а також елементів, що входять до складу різних (суміжних) синтаксичних і ритміко-синтаксичних конструкцій (віршів), але мають граматичне значення.

3. Незвичайні  способи інтонаційного поділу  тексту за допомогою синтаксичних  засобів. 

Одна  з найдосконаліших фігур стилістичного  синтаксису – період. Інші стилістичні фігури: еліпс, замовчування,повтор, анафора, епіфора тощо.

Еліпсис (гр. “пропускання”) – це відсутність  у реченні  деяких його членів, які  легко відновлюються читачем. Еліпсис  необхідний для посилення емоційної  виразності, фіксуванні уваги на тому предметі, явищі, дії, які пропущене  слово означає. Ця фігура побудована на основі порушення граматичних  зв’язків між членами речення[18, с.245].

Інтонаційне оформлення речень у художній мові часто досягається за допомогою  різних видів повторень (чи повторів).

Анафора (гр. anaphora “віднесення вперед”) – повтор слів на початку віршованих рядків чи абзаців. Анафора буває звукова, словесна, синтаксична.

Епіфора (гр. epiphora “віднесення далі”) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзацу.

Симплока (гр. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Симплока часто використовується у фольклорі. Крім терміна “симплокаˮ, є ще термін “комплекціяˮ (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor — охоплюю).

Поетичне  кільце (гр. epistrophe —“крутінняˮ) – повторення однакових слів на початку речень, абзаца чи строфи.

Анастрофа (гр. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.

Рефрен (гр. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється рядок "океан повен".

Плеоназм (гр. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, пам’ятай-не забувай, буря-негода.

Паралелізм  народних пісень – зіставлення двох явищ способом паралельного їх змалювання. Посідає перехідне місце між  фігурами і тропами.

Антитеза (гр. antithesis “протиставлення”) – зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Основою експресії вислову в антитезі є контрастність явищ. Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (гр. antimetabole — вживання слів у зворотному напрямку). Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний паралелізм.