Поетичний синтаксис Василя Симоненка

Бо нива – це моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок[27,с. 241].

 

Ми – сини Європи!

Ми – могутні,

Ми – всесильні,

Ми – пітекантропи! [27,с. 233].

 

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине[27,с. 228].

 

Я – твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я – син краси і голубої мрії,

Я – автор ненаписаних поем [27, с. 236].

 

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулкан ним без музики й слів! [27, с. 239].

 

Фонетична анафора у поезіях письменника  поглиблює думки, створює алітерацію.

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза,

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста [27, с.231].

Чільне  місце в поезіях митця займає синтаксична  анафора, яка несе важливе  смислове навантаження і є  назвою твору, наприклад:

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій [27,с. 241].

Стільки в тебе очей,

Стільки рук і мозолів,

Скільки крапель в Дніпрі …[27, с. 255].

 

Анафори виконують роль не лише повторів з  огляду на синтаксис, вони органічно  вписуються  в сенс речення, стають складовим художнього образу, часто  впливаючи на утворення того чи іншого образу, синтаксичної фігури.

Часто в  письменника  зустрічається полісиндетон:

Іди і спопеляй байдужі душі,

І сліпоту, й  холопство прокляни,

Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені.

Народів обікрадені сини [27, с. 236].

І ладнає совість гармати

Проти підлості і обмов,

І виводить зневіру на страту

Безпощадна моя любов[27, с. 232].

 

Наведемо приклад епанафори – це композиційний стик, який являє собою конструкцію, в якій наступний уривок синтаксичної одиниці починається тим, чим закінчується попередній:

Гей, виходьте, мої слуги,

Мої слуги, мої вірні діти

Мою владу, мою силу дурню покажіте! [27,с. 233].

Дуже часто автор вживає еліпс.

Не втопишся…Лізь…

Вона не глибока –  либонь, до колін…

А кров там чия?... [27,с. 245].

 

Справді…  Небо  в  злоті  грає, 

 Хтось  вінок  із  хмари   в'є… 

 Не  засну  я…  сил   немає,  —  

 Ранок  радісний  встає!  [27,с. 235].

 

 

На острів?..За чим?..

        Та, правду сказати, либонь, до  колін…[27,с. 245]. 

 

Заслуговує на увагу рефрен – уривок тексту, який час від часу повторюється, допомагаючи тіснішому об’єднанню його компонентів і наголошуючи на певному аспекті думки. Виразне втілення знайшов він у вірші «Лебеді материнства»: 

Можеш вибирати друзів і  дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину [27,с. 217]; 

 

та у  поезії «… Не шукав я до тебе …»

…Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду…[27,с. 217]. 

 

У поезіях рефрени мають  важливу композиційну функцію. Не буде перебільшенням сказати, що вони є головними  підвалинами, які тримають на собі конструкцію  всього твору.

Рефрени упорядковують  виклад всередині кожної частини  і служать засобом об’єднання окремих частин у художнє ціле.

Для синтаксису В. Симоненка  властиві надфразні єдності, тобто  об’єднання кількох речень з одним  підметом для  всіх або ж римуванням слів, що закінчують речення, ритміка у побудові фрази з елементами внутрішнього римування, інверсією, своєрідним порядком слів у реченні, з пропуском окремих слів. Підмет може виступати тільки в одному реченні, а у всіх інших реченнях надфразної єдності він пропущений; саме ця обставина, поряд з іншими,  як-от римування дієслівних присудків, визначає надфразну єдність.

Особливу роль у побудові надфразної єдності в мові В. Симоненка  має порядок слів, якими забезпечуються певна ритміка речення та римування  окремих його членів. У поезіях  митця порядок слів має важливе  стилістичне значення. Інверсія посилює  увагу до слова, яке  опинилося  на незвичному місці, міняє ритм, впливає  на характер рими.

Перенесення присудка на кінець речення стає до певної міри прикметним для стилістичного синтаксису Василя Симоненка. У тих місцях, де мова письменника піднесена, персоніфікується вся навколишня природа, де письменник намагається вплинути на настрої  і почуття читачів – бачимо в нього досить витриману, а часто  й суцільну інверсію присудка на кінець речень.

Ще одним свідченням міцного зв’язку письменника  з народною творчістю є тавтологія, яка займає в  поезіях чимало місця.

Раптово заіскриться іскорка вогню [27,с. 244] .

Якщо йому правда – ріднесенька  мати,

Та нащо ж йому п’яти лизати?

А якщо йому люба лизня,

То тоді йому ненька – брехня? [27,с. 246] .

Використовує автор і  парцеляцію – поділ речень на самостійні компоненти (одне речення розбивається на кілька частин), що посилює й увиразнює  кожен відособлений компонент.

Та я ж його витурю з дому.

Щоб не балакав малий сатана.

Того, що усім відомо…

        Узяв і прогнав.  А що дурному? [27, с. 242] .

Ця стилістична фігура посилює емоційність і ритмічність  мови, затримує увагу на сказаному, посилює експресивні відтінки понять.

Як засіб стилізації під фольклорні зразки використовує В. Симоненко плеоназм: «Це листячко-намистечко».

Поширене синтаксичне  явище в  поезіях В. Симоненка  риториче запитання.

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні? [27, с. 219] .

 

Хто й за що вам дарував безсмертя,

Хто й за що продовжив ваші дні? [27, с. 225] .

 

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де? [27, с. 226] .

 

І що мені робить, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві нерясній? [27, с. 241].

 

Чи викинути серп  і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід? [27, с. 241].

Наведені стилістичні  засоби, як втілення глибоко індивідуального, неповторного художнього мислення поета, і складні, широкі асоціації, властиві не лише почуттям, але і гострому, аналітичному інтелекту художника. Вони надають поезіям змістовності, влучності  мистецької краси і  глибини. Гідне подиву вміння митця  простими словами за допомогою однієї фрази давати і яскраву замальовку зовнішньої ситуації, й ілюстрацію внутрішнього стану ліричного героя, і своєрідну зав’язку колізії твору, і визначення темпу ритмічного малюнка.

Таким чином, розглянуті особливості  стилістичних фігур у творчості  Василя Симоненка свідчать про еволюцію його стилю, основу якого становлять ─ психологізм, монологізм, діалогізм  оповіді. Стилістичні фігури набувають нової якості, що потребує подальшого вивчення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

У першому розділі курсової роботи дослідили проблему поетичного синтаксису в сучасному мовознавстві.

У другому розділі з’ясувати  вживання, роль та значення стилістичних фігур у творчості Василя Симоненка.

Синтаксис в поетичному мовленні митця відіграє надзвичайно важливу роль. Він служить і засобом передачі різних відтінків почуття, думки, ставлення до зображуваної дійсності.

Поетична система В. Симоненка  була словесно-логічною, семантичною. Змальовуючи явища і події  життя, вміло застосовує поет порівняння, метафори й метонімії, досягаючи  цим суворості рисунку й колористичності в створенні образу. Крім метафор одним із типів багатозначності слова є ще символ – багатозначний предметний образ, який об’єднує між собою різні плани художнього відтворення дійсності на основі їх суттєвої спорідненості. Мова творів поета відзначається вмілим використанням лексичної синонімії, тропів та стилістичних фігур.         

Дослідивши  синтаксис, вказуємо на ритмічність  мови В.Симоненка. Однак слід зазначити, що не так ритм (віршовий розмір), як мелодика є основою поетичності  творів митця. Ця мелодика надзвичайно  різноманітна й “гнучка”, структура  її визначається рухом ліричного  почуття, зафіксованого як у тексті, так і в підтексті. Автор часто  вдається  до повтору конструкцій  прийменника із займенником при  переліку великої кількості подій  чи предметів.

Поетичний синтаксис, можливо, чи не найбільше  виявляє неповторність ідіостилю автора. Аналіз віршової мови на рівні синтаксичних одиниць-речень дає змогу простежити за їх функціями і стилістичними особливостями, бо складну систему синтаксичних категорій у поезії важко зрозуміти поза стилістичним аспектом аналізу.

Синтаксис формує стиль, визначає його. Це важливий чинник поетики В.Симоненка  як естетичної цілісності, який має  свою специфіку, сприяє визначенню ідеї твору,  єдності змісту і форми.

Завдяки яскраво вираженим  синтаксичним фігурам письменник виробляє свій власний стиль, свою манеру. Найважливішими чинниками цієї манери є період, інверсія, анафора, епіфора, які мають  свої поетичні функції. Неменш важливу роль відіграє рефрен, синтаксичний паралелізм.

Розглянуті стилістичні  засоби, як втілення глибоко індивідуального, неповторного художнього мислення поета, і складні, широкі асоціації, властиві не лише почуттям, але і гострому, аналітичному інтелекту художника. Вони надають поезіям змістовності, влучності  мистецької краси і  глибини. Гідне подиву вміння митця  простими словами за допомогою однієї фрази давати і яскраву замальовку зовнішньої ситуації, й ілюстрацію внутрішнього стану ліричного героя, і своєрідну зав’язку колізії  твору, і визначення темпу ритмічного малюнка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Булаховський Л. А. Українська мова / Л. Булаховський // Вибрані праці: В 5-ти т. — К., 1977. — Т. 2.

2. Виноградов В.  В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963.─ 255 с.

        3. Вихованець І. Р. Граматика української мови : Синтаксис /                      І. Вихованець . — К., 1993.

4. Волох О. Т., Чемерисов М. Т., Чернов Є. І. Сучасна українська літературна мова. — К., 1976.

5. Венжинович Н. Ф. Сучасна українська літературна мова: Навч. Посібник / Н. Венжинович. – К. : Знання, 2008. – 304 с.

6. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова : Морфологія. Синтаксис / О. Волох. – К. : Вищ. школа, 1989. – 333 с.

  7. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови : Синтаксис /    А. Загнітко. — Донецьк, 2001.

  8. Загнітко А. П. Український синтаксис : Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс / А. Загнітко. — К., 1996. — Ч. 1.

9. Кадомцева  Л. О. Українська мова : Синтаксис простого речення /         Л. Кадомцева. — К., 1986.

10. Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови / М. Каранська. — К., 1995.

11. Кислиця Д. Граматика української мови : Синтаксис/ Д. Кислиця. — Нью-Йорк, 1990. — Ч. 2.

12. Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови : Синтаксис / Б. Кулик. — К., 1965.— 42с.

13.Курс сучасної української літературної мови: В 2-х т. / За ред.              Л. А. Булаховського. — К., 1951. — Т. 2.

14.Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови / А.Коваль. – К., 1987.

   15. Літературний словник-довідник / Ред. колегія: Гром’як Р.,        Ковалів Ю., Теремко В. – К. : Видавничий центр Академія, 1997. – 752 с.

        16. Лингвистический энциклопедический словарь. –  М., 1990. –  С. 138–  139, 341, 348—349, 379—380, 398, 454—455.

17. Олійник О. Граматика української  мови : Навчальний посібник /      О. Олійник, В. Шинкарук, Г. Гребницький. – К. : Кондор, 2008. – 544 с.

18. Пономарів О. Д. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К., 1999.

        19.Пономарів  О. Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2000. – 246 с.

20. Сучасна українська літературна  мова : Підручник / За ред.                     А. Грищенка. – К. : Вища шк., 2002. – 439 с.

21.Сучасна українська літературна  мова : Синтаксис / За заг. ред.                        І. К. Білодіда. – К., 1972. – С. 17 – 25, 28 – 37, 148 – 309.

   22. Сучасна  українська літературна мова  / За ред. М. Я. Плющ. — К., 1994.

  23. Сучасна українська літературна  мова : Стилістика / За заг. ред.                    І. К. Білодіда. — К., 1973. – С. 109 – 130, 138 – 142,  178– 205.

  24. Тимченко Є. К. Українська граматика / Є. Тимченко. — К., 1918.

         25. Чередниченко  І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К., 1962.─ 495 с.

         26. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : Підручник /                   К. Шульжук. – К. : Академія. – 2004. – 408 с.

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

27. Поезія: Ліна Костенко. Олександр Олесь.  Василь Симоненко. Василь Стус. – К. : Наук. думка, 1999. – 272 с.