Поетичний синтаксис Василя Симоненка

У художніх творах, особливо в ліричних, часто  зустрічаються специфічні звороти, а саме: риторичні запитання, звертання, оклики[18, с.246].

Риторичні запитання – запитання, які не потребують відповіді або містять її у собі.

Риторичні вигуки – це слова чи словосполучення, які передають радість, гнів, обурення, інші почуття.

Риторичні звертання – це звертання до неживих  предметів, абстрактних понять чи відсутніх  людей.

Риторичні запитання, вигуки, і звертання надають  мові урочистого, піднесеного звучання.

 До  числа фігур з незвичайним  взаєморозташуванням частин синтаксичних конструкцій відносяться різні види інверсії[24, с.145].

Інверсія (лат. inversio – перестановка). Вона проявляється у розташуванні слів у словосполученні чи реченні в порядку, відмінному від природного.

Інверсія – це незвичайний порядок слів у реченні, необхідний для підкреслення слова або слів, на які падає логічний наголос. Група підмета може стояти після групи присудка.

Інверсивні форми властиві більше мові віршованій, ніж прозовій. Як зазначав Томашевський, "в інверсірованних конструкціях слова звучать більш виразно, більш вагомо" [6, с.56].

 До  стилістичних фігур відносяться  різні види синтаксичного повтору,  а також тавтологія, анномінація і градація, полісиндетон і асиндетон.

Повторення  одного й того чи близького за змістом  або звучанням слова називають тавтологією (гр. tdutos—те саме і logos — слово). Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.

 Розрізняють  дві підгрупи прийомів повтору.  До першої належать прийоми  повтору окремих частин всередині  пропозиції. З їх допомогою автори  зазвичай підкреслюють семантично  напружене місце у фразі, так  як будь-який повтор є інтонаційне  виділення. Подібно інверсії, повтор  може бути контактним або дистантним.

 Простий  повтор застосовують до різних  одиниць тексту – і до слова  (як у вищенаведених прикладах), і до словосполучення – не  змінюючи граматичні форми і  лексичне значення.

 До  фігур повтору близька градація (лат. gradatio – підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь), при якій слова, згруповані в ряд однорідних членів, мають спільне семантичне значення (ознаки чи дії), але їх розташуванням виражена послідовна зміна цього значення. Є два види градації: наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища. Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення семантичної напруги [16, с.405].

Крім  того, до групи засобів інтонаційного  поділу відносяться полісиндетон (гр. polysyndeton – полісиндетон) і асиндетон (гр. asyndeton – безсполучниковість).

Асиндетон (гр. asyndeton — безсполучниковість) – стилістична фігура, що будується на пропускові сполучників між окремими складниками тексту. Безсполучниковий виклад сприяє стислості мовлення, надає йому виразності й стрімкості.

Полісиндетон (гр. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) – являє собою нагромадження сполучників та інших службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожного із складників висловлювання. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості.

Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.

Паралелізм (гр. parallelos – що йде поруч) – це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Передбачає композиційну співвіднесеність суміжних синтаксичних відрізків тексту (рядків у віршованому творі, речень у тексті, частин у реченні). Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою. Види паралелізму зазвичай виділяють на підставі будь-якої ознаки, якою володіє перша з співставлених конструкцій, що служить для автора взірцем при створенні другої.

Розрізняють паралелізм прямий і звернений,  повний і неповний. Існують і інші види паралелізму.

Поетичний синтаксис – підкорений загальним законам сенсу, поетичній логіці, органічно вплітається у цілість поетичних структур, сприяє єдності форми і змісту. Митець має право на відхилення від усталених норм, тому і поетичний синтаксис дає широку варіантність засобів висловлювання, які не адекватні традиційним нормам. Найчастіше відхилення зустрічаються в інверсії, у зв'язках між словами, хіазмах, синтаксичному паралелізмі, у зіткненнях, переносах тощо.

Використання  письменником синтаксичних фігур накладає відбиток індивідуальності на його авторський стиль. До середини ХХ ст., коли поняття "творча індивідуальність" істотно  знецінилося, вивчення фігур перестало  бути актуальним, що зафіксовано А. Квятковським в його "Словнику поетичних термінів" 1940 р. видання: "Уданий час назви риторичних фігур збереглися за трьома найбільш стійкими явищами стилю, як-от: 1) риторичне запитання, 2) риторичний вигук, 3) риторичне звернення...". [8, с.23] Сьогодні відроджується інтерес до вивчення синтаксичних прийомів як засобів художньої стилістики. Дослідження поетичного синтаксису отримало новий напрямок: сучасна наука все частіше аналізує явища, що знаходяться на стику різних сторін художнього тексту, наприклад, ритму і синтаксису, лексики та синтаксису тощо [25, с.100].

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО СИНТАКСИСУ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

 

2.1. Синтаксична  організація поезій митця

Творчий доробок українського поета Василя Симоненка зацікавлював і продовжує  зацікавлювати літературознавців  та мовознавців, які немало зробили  для розкриття секретів творчої  майстерності митця.

Стиль поета  Василя Симоненка найбільше виявляється  в особливостях і способах побудови опису природи, відтворення стану  ліричного героя, його індивідуалізації і типізації. Саме ці особливості  й обумовлюють мовно-стилістичні засоби поета.

Мова для поета має важливе  значення як художній засіб,  і саме мовою ─ словесними образами, майстерним відтворенням і розвитком мотивів народнопоетичної символіки, ритмом та римуванням, такий своєрідний В.Симоненко.

Важливу роль у вивченні  цілісності образної системи митця відіграє поетичний  синтаксис. Його істотною ознакою є  численні повтори окремих слів, словосполучень, речень, повнозначних   і службових  слів, що є одним із ефективних прийомів побудови розгорненого висловлювання.  Концентруючи увагу на повторюваних синтаксичних одиницях, цей стилістичний прийом посилює їх художньо-зображувальні  властивості і разом з тим  служить засобом контекстуальної  організації висловлювання.

Певну естетичну  роль відіграють службові слова. Як правило, службових слів більше у використанні, ніж самостійних. Вони  не лише необхідний елемент побудови речення, а й  є засобом актуалізації,  носіями  додаткової інформації. Досить поширений повтор сполучників підрядності, який виникає при розгортанні словесного зображення з багатьма деталями, що синтаксично передаються в конструкціях з однорідними членами [18, с.145].

Підсилення семантики повторів здійснюється й за допомогою сполучників  сурядності, що послуговують емоційному виділенню кожного із складників висловлювання.

Є в коханні і будні і свята,

   Є у ньому і радість  і жаль[27, с.238].

 

Хай  ті  ж  і  сум,  і  жаль,  і  муки, 

 Але  я  й  досі  чую  звуки  

 Моєї  дивної  весни[27, с.222].

Не меншу  експресивну можливість має сполучник  сурядності і в такому прикладі:

Вихвалять, і славити, й кричати,

І роздувати фіміамів дим [27, с.224 ].

Він привертає  до себе увагу, створює ланцюжок однорідних прикмет, ознак, які ведуть до цілісності думки.

Не менш вживаними є речення, в яких однорідні  члени речення з’єднуються безсполучниковим зв’язком.:

Сьогодні усе для тебе – 

Озера, гаї, степи [27, с.219 ].

 

  Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах [27, с.240 ].

Серед багатовживаних допоміжних слів є й займенники. Займенники 1-ї й 2-ї особи завжди вказують на розподіл ролей у комунікативній ситуації:

Тільки ми од страху вільні,

Ми – сини Європи!

Ми – могутні,

Ми – всесильні,

Ми – пітекантропи! [27, с.233 ].

 

Ти знаєш, що ти – людина?

 Ти знаєш про це чи ні? [27, с.219].

Я – твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я – син краси і голубої мрії,

Я – автор ненаписаних поем [27, с. 236].

Займенник 3-ї особи, наприклад, її виступає замість конкретного імені у портретній характеристиці, стає його еквівалентом. Неодноразовий повтор займенника в анафорі в сусідстві з емоційно-оцінними словами надає й займенникові відповідну контекстуальну оцінність: (її личко, її ручки тощо).

Розподіл  тексту на співмірні  уривки, велика кількість різного роду переліків створюють елементарну ритміку, а внаслідок поширення однотипних слів, частого збігу суфіксо-флексивної форми з’являються звукові повтори.

Усі дослідники вказують на ритмічність мови В.Симоненка, в яких відчувається биття того чи іншого віршового розміру. Однак  слід зазначити, що не так ритм (віршовий розмір), як мелодика є основою поетичності  творів митця. Ця мелодика надзвичайно  різноманітна й “гнучка”, структура  її визначається рухом ліричного  почуття, зафіксованого як у тексті, так і в підтексті. Автор часто  вдається  до повтору конструкцій  прийменника із займенником при  переліку великої кількості подій  чи предметів.

Поетичний синтаксис, можливо, чи не найбільше  виявляє неповторність ідіостилю автора. Аналіз віршової мови на рівні синтаксичних одиниць-речень дає змогу простежити за їх функціями і стилістичними особливостями, бо складну систему синтаксичних категорій у поезії важко зрозуміти поза стилістичним аспектом аналізу.

 

 

 

 

 

2.2. Роль стилістичних фігур у поезіях митця

Стилістичними засобами організації тексту в синтаксичному  плані є стилістичні фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми. Використовуються як засіб логічного  виділення і впорядкування тексту.

Створенню в мові відтінків емоційної піднесеності, урочистості, синтаксичної й змістової  довершеності сприяє періодична будова висловлювання, що містить елементи повтору.

Скільки в тебе очей,

Скільки рук і мозолів,

Скільки крапель в Дніпрі

І у небі зірок [27, с.255 ].

 

Авторська схвильованість і велично-урочистий  ритм передається за допомогою питальних  і окличних речень-періодів, побудованих  за принципом наростання.

Ти знаєш, що ти – людина?

 Ти знаєш про це чи ні? [27, с.219].

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба – 

Гляди ж не проспи! [27, с.219].

 

У своїх  поезіях В.Симоненко використовує синтаксичний паралелізм, що посилює  емоційно-смислове наростання періоду. Наведемо приклад посилювального повтору:

 Ми сьогодні світом правим,

Все жерем,

Жерем,

Жерем! [27, с.233].

Нам живеться ласо й любо,

А на совість ми плюєм –

Що потрапило на зуби,

Те жуєм,

Жуєм,

Жуєм! [27, с.234].

Часто система  синтаксичних паралелізмів об’єднує в одне ціле ряд періодів за допомогою одного слова, домінантного, емоційно забарвленого.  Своєю багаточленною конструкцією, багаторазовим повтором однотипних синтаксичних одиниць у поступово зростаючому та інтонаційно підвищеному ряді період зосереджує увагу читача, підкреслює значущість висловлювання, його різноманітні емоційні відтінки. За допомогою періоду увиразнюються інші засоби експресивності – анафора, антитеза, градація тощо.

Колоритно, сконденсовано в період може вкладатися пейзаж. Отже, період використовується як особлива форма художнього зображення, живописання природи, життя.

У пейзажному періоді знаходить ефективне  вираження гармонійне поєднання  малюнків природи і зображення почуттів та настроїв ліричного героя. Тут  і паралелізм, що створює єдиний поетичний образ, одну картину навколишнього  світу шляхом паралельного зображення явищ.

В.Симоненко  часто використовує  художній засіб  паралелізму, властивого народній творчості. У предметах та явищах природи  письменник шукав найбільш типові і  яскраво виражені ознаки, які б  допомагали йому глибше розкрити зміст  порівнюваного.

У систему  повторів поетичного синтаксису входять  і анафори різного роду: анафори  фонетичні, коли рядки починаються  з тієї ж самої фонеми; анафори  лексичні – повтори однакових  слів і анафори синтаксичні, коли повторюються однакові речення або  близькі за структурою. Функції анафори  досить різноманітні. Лексична анафора бере участь у  створенні початкових рим і алітерації, поглиблює думки, впливає на ритмомелодику. Наприклад: