Портрет у літературному творі

Портрет у літературному  творі – це змалювання зовнішнього  вигляду персонажа ЛХТ.

 

 

 

У сучасному літературознавстві портрет аналізується з огляду на тип портрета, на роль, яку він  виконує у розвитку сюжету твору  тощо.

 

 

 

Найзагальніші типи портретів  такі.

 

 

 

Зовнішній портрет – це опис зовнішності персонажа (його фізичного  вигляду, зачіски, одягу, рухів, міміки, манер). Ці зовнішні характеристики свідчать про внутрішній стан персонажа, про  його смаки, пристрасті, соціальний стан. Літературні твори будуються  з урахуванням того, що між зовнішніми і внутрішніми характеристиками людини існує тісний зв’язок. Скажімо, внутрішні психічні стани персонажа  відбиваються у міміці, рухах; його соціальний та майновий стан, уподобання – в одязі. Відповідно, можна проводити  паралелі між фізичними характеристиками персонажа та його вдачею, естетичними  смаками. Зовнішній вигляд персонажів змінюється також у конкретних ситуаціях, які розвивають дію твору. Тому автори творів намагаються зафіксувати  і витлумачити відповідність  чи розбіжність між зовнішніми і  внутрішніми характеристиками своїх  персонажів.

 

 

 

Отже, літературний портрет  не має у творі самодостатнього  значення. Він покликаний допомагати проникненню у внутрішній світ персонажа, у його психологію, вдачу.

 

 

 

Приклад зовнішнього портрета персонажа: А тим часом в одному вікні, потім в другому заманячив  червоний комір. Сінешні двері рипнули, одчинилась хата, і перед Хоминою  як з-під землі виріс її син  Василь. Вечірнє сонце блиснуло на його в вікно. Високий та тонкий стояв  перед нею син: чорні кучері, лице, одежа – все припало пилом (І.Нечуй-Левицький. „Дві московки”).

 

 

 

У зовнішньому портреті можливе  виділення паспортних (реальних) елементів  і елементів опосередкованих  – живописних, образних. Скажімо, в  оповіданнях М.Вовчка є такі елементи паспортного портрета: Горпина – "білолиця” ("Горпина”); Оксана – "висока дівчина, ставна”, "коси їй аж до пояса” ("Отець Андрій”). Елементи живописного портрета: Горпина – "прудка, як зайчик”, "як рання пташка” ("Горпина”); Ганна – "як повна рожа” ("Свекруха”).

 

 

 

Особливим типом зовнішнього  портрета є портрет етнографічний, у якому змальовується, як правило, зовнішність персонажа у зв’язку з етнографічними реаліями: сап’янці червоні з тими бовтичками, крисанька ряджена ще й з павками (портрет Довбуша).

 

 

 

Ще один тип літературного  зовнішнього портрета – портрет  абстрактний, у якому подаються  усталені узагальнені описи-формули, що, як правило, містять постійні епітети, порівняння (активно використовуються у таких портретах етнографічні елементи). Такі портрети типові для  фольклорних творів, але зустрічаються  і у творах авторів, що орієнтуються на фольклорну поетику, є засобом  стилізації. Часто зверталася до абстрактних  портретів Марко Вовчок. Наприклад, в оповіданні "Викуп”: "Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна…заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках, – ну, дівчина!”

 

 

 

У літературознавстві використовують також термін „психологічний портрет” – це опис психологічних особливостей персонажа. Досить часто подається психологічний портрет у поєднанні з зовнішніми портретними характеристиками.

 

 

 

Психологічно-аналітичною  є характеристика зовнішності Печоріна у романі М.Лермонтова („Максим Максимыч”) – у ній йдеться про фігуру, одяг, риси обличчя, колір і вираз очей і водночас подається пов’язана із зовнішніми рисами характеристика психологічна: „очі не сміялися, коли він сміявся” – „це ознака або лихого характеру, або глибокого, постійного смутку”.

 

 

 

За кількістю описових характеристик портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими і  стислими, фрагментарними. Ось приклад  традиційного розгорнутого портрета: „На одній з бокових алей Невського бульвару сидів на лавочці молодий чоловік років двадцяти п’яти; він креслив задумливо своєю палицею по піску, не звертаючи ніякої уваги на тих, хто прогулювався, і не піднімав голови навіть тоді, коли проходили повз нього першорядні красуні петербурзькі.... Благородна зовнішність, чорне, як смола, волосся, опущені донизу вії, понурий, задумливий погляд – все надавало якусь незбагненну чарівність його смаглявому, але прекрасному і виразному обличчю...” (М.Загоскін. „Рославлєв, або росіяни у 1812 році”). Докладними, сильно деталізованими є портрети Марусі та Василя у повісті „Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка; портрети Дон-Кіхота та Санчо Панси у „Дон-Кіхоті” Сервантеса. Деталізований портрет як правило охоплює всі сторони зовнішності персонажа, аж до його костюма, рухів, жестів. Такий портрет дається найчастіше при першому представленні персонажа, а в процесі розвитку дії до нього додаються додаткові штрихи.

 

 

 

Протилежний тип портрета – фрагментарний, тобто неповний, стислий. Письменник може підкреслити  в портреті лише декілька, а то й  тільки одну характерну рису. Фрагментраними є портрет Івана Дідуха у новелі В.Стефаника „Камінний хрест”, портрет Пузиря у п’єсі „Хазяїн” І.Карпенка-Карого. У „Війні і мирі” фрагментарним є портрет П’єра Безухова, у якому описує Л.Толстой тільки беззахисне обличчя П’єра, коли він знімав окуляри. Фрагментарними портретами у цьому творі є згадки про променисті очі княжни Мар’ї, про верхню губку з вусиками маленької княгині.

 

 

 

Залежно від того, як подається  портрет у тексті твору і які  риси персонажа змальовуються, розрізняють портрети статичні і динамічні.

 

 

 

Статичний портрет – портрет, який подається в тексті одноразово, містить вичерпне уявлення, як правило, про незмінні, статичні деталі зовнішності  персонажа (риси обличчя, колір волосся, очі, фігуру, одяг). Такими є портрет  прадіда Тараса у повісті О.Довженка „Зачарована Десна”; портрет старого Джері у повісті „Микола Джеря” І.Нечуя-Левицького. Такими є і портрети Плюшкіна, Ноздрьова у „Мертвих душах” М.Гоголя; портрет Гуллівера у „Мандрах Гуллівера” Дж.Свіфта.

 

 

 

Динамічний портрет –  це портрет, який складається із поступово  накопичуваних штрихів. Портретні  штрихи розосереджуються по всьому тексту, і читач не встигає сприйняти  їх як статичні елементи. Та й сама зовнішність  персонажа змінна. Так, у повісті  М.Коцюбинського „Fata morgana” портрет Гафійки постає перед нами із низки епізодів – вперше Гафійка порівнюється з „молодою щепою з панського саду”, потім з ластівкою, що розбила хмару – чергову сварку між Андрієм та Маланкою; в іншому епізоді Гафійка нагадує „чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами в золотих волосинках”. Щиро закоханий у Гафійку Прокіп додає до портрета її ще одну деталь: „туга, здорова, чиста, вона світилася на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно”. Як бачимо, динамічні портрети найчастіше складаються з окремих портретів-фрагментів.

 

 

 

Термін „динамічний портрет” має ще одне тлумачення – це опис зовнішності у динаміці (посмішка, сміх, жести, міміка, хода, плач тощо).

 

 

 

У портреті персонажа звичайно присутні елементи авторської оцінки (позитивної чи негативної). Виходячи з  цього, можливе виділення портретів  з позитивною авторською оцінкою  – і портретів з оцінкою  негативною (сатиричних, іронічних). Прикладом  портрета з позитивною емоційною  оцінкою є портрет юнака-студента із роману О.Гончара „Собор”: Спить студент, довгов’язий смаглявець з чорними бровами, усмішка блукає на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась із тих, що на спартакіадах із стрічками та обручами вигинаються, - він і сам готується до спартакіади. Чи, може, уві сні бачить місто своє бе сажі, без хмаровища рудих заводських димів...

 

 

 

Побудова сатиричного, іронічного портрета має свої особливості. Автор  використовує або невідповідність  між зовнішніми і внутрішніми  характеристиками персонажа, або гротеск, гіперболізацію, фантастичні елементи, зменшувально-пестливі форми з іронічним  значенням тощо. Сатиричним, побудованим  на невідповідності між зовнішністю  і внутрішніми якостями, є портрет  Варвари Павлівни із роману „Дворянське гніздо” І.Тургенєва, котра „была спокойна и самоуверенно-ласкова… всякий в ее присутствии тотчас чувствовал себя как дома; притом от всего ее пленительного тела, от улыбающихся глаз, от невинно-покатых плеч и бледно-розовых рук, от легкой и в то же время как бы усталой походки, от самого звука ее голоса, замедленного, сладкого, - веяло неуловимой, как тонкий запах, вкрадчивой прелестью, мягкой, пока еще стыдливой, негой...” У цьому портреті цілеспрямованим підбором лексики автор прагне підкреслити неправдивість натури Віри Павлівни.

 

 

 

О.Пушкін, змальовуючи портрет  Ольги у „Евгении Онегине”, відкрито демонструє своє негативне ставлення до зовні привабливої героїні:

 

 

 

Глаза, как небо, голубые,

 

 

 

Улыбка, локоны льняные,

 

 

 

Движенья, голос, легкий стан,

 

 

 

Все в Ольге… но любой роман

 

 

 

Возьмите, и найдете, верно,

 

 

 

Ее портрет: он очень мил,

 

 

 

Я прежде сам его любил,

 

 

 

Но надоел он мне безмерно.

 

 

 

Як бачимо, спочатку Пушкін характеризує Ольгу, подаючи привабливі риси її зовнішності, далі йдеться про  ляльковість, бездумність краси Ольги. Пізніше автор покаже марнославство, яке проступає на самозакоханому обличчі Ольги.

 

 

 

Поділяють портрети і з  огляду на кількість описуваних у  них осіб. У цьому випадку йдеться  про портрети індивідуальні і  групові. Аналіз таких портретів  подає Т.Насалевич у статті „Композиція портретних описів у різних типах тексту”.

 

 

 

 Індивідуальний портрет  – це опис портретних характеристик  одного персонажа. 

 

 

 

 Груповий портрет –  це спільний опис портретних  характеристик двох та більше  персонажів. Груповим є портрет  Катрі та її сестер в оповіданя Гр.Тютюнника „Оддавали Катрю”.

 

 

 

Одним із видів групового  портрету є парний портрет (його часто  ще називають портретом-порівнянням). У парних портретах письменник характеризує персонажів, головним чином, шляхом їх протиставлення за психологічним контрастом. Протиставлення може бути досить багатостороннім, тобто порівняння персонажів здійснюється за різними аспектами. Парні портрети доволі часто зустрічаються в  романах (О.Хакслі, „Жовтий Кром”). До парних належать портрети Тетяни та Ольги в „Евгении Онегине” О.Пушкіна, Тома і Сіда у „Пригодах Тома Сойєра” М.Твена. Парними є портрети Залізняка і Гонти у „Гайдамаках” Т.Шевченка; портрети Карпа і Лавріна, Мотрі і Мелашки у „Кайдашевій сім’ї” І.Нечуя-Левицького.

 

 

 

Розвиток портретного  опису у художній літературі тісно  пов’язаний із еволюцією літературної творчості.

 

 

 

Так, в античних драматичних  творах опису людей майже не приділяли  уваги, оскільки героями грецьких трагедій були трагічні і комічні маски (і  в переносному, і в прямому  смислі) – гротескні, такі, що демонстрували  добро чи зло, жадібність чи щедрість, інші вади й чесноти людини в їх крайньому вияві, в застиглому вигляді. Ні психологічної, ні індивідуальної мотивації  характеру не було. (До речі, в античному  театрі всі ролі, і чоловічі, і  жіночі виконували чоловіки).

 

 

 

Надалі автори літературних творів почали проявляти інтерес  до змалювання рис обличчя, виразу очей, міміки, жестів, манери триматися тощо. Зображення зовнішності поєднується  із психологічними характеристиками. Так, сентименталісти заглиблювалися у внутрішній світ, у переживання  персонажів, тому надавали особливого значення психологічним портретам. До зображення незвичайних, піднесених особистостей прагнули романтики, і  цю незвичайність, несхожість на інших  підкреслювали портрети персонажів романтичних творів.

 

 

 

Особливий інтерес до портретних характеристик персонажів характерний  для літератури реалізму. Реалісти переважно подавали докладні описові  портрети. Саме у реалістичній літературі (особливо у першій половині XIX ст.) розповсюдженим став портрет, що поєднував зовнішній  опис із психологічним аналізом.

 

 

 

 Пізніше, у творчості  Л.Толстого, А.Чехова, на зміну розгорнутим  портретним характеристикам, прийшли  портрети, які давалися побіжно,  відмічалася в них одна якась  риса зовнішності чи внутрішнього  світу персонажа. В українській  літературі використання психологічного  портрета, який постає із яскравих  деталей, започатковано у творчості  М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника.

 

 

 

 У різні періоди  розвитку літератури портрети  персонажів були різними за  наявністю та кількістю у них  „прикрашальних” елементів. Найбільше таких „прикрашальних” елементів було у портретах літературних творів доби бароко. Вони називаються „орнаментальними”:

 

 

 

 Два лука – брови,  косы – два аркана,

 

 

 

 В подлунной не было стройнее стана.

 

 

 

 Пылали розы юного лица,

 

 

 

 Как два прекрасных амбры продавца.

 

 

 

 Ушные мочки, словно день, блистали,

 

 

 

 В них серьги драгоценные играли.

 

 

 

 Как роза с сахаром – ее уста:

 

 

 

 Жемчужин полон ларчик нежный рта.

 

 

 

(„Шах-Намэ”, Фірдуосі)

 

 

 

 Подібні портрети зберігалися  в літературі аж до епохи  романтизму.

 

 

 

 Літературні твори  реалістів містять, як правило,  більш стримані портретні характеристики.

 

 

 

Певними особливостями розрізняються  літературні портрети, що використовуються в різних за родовою, жанровою та видовою  приналежністю творах: епосі, драмі  та ліриці. В епічних творах розлогість чи лаконічність портрета залежить відповідно від форми цих творів – великої  чи малої. У великих епічних творах найчастіше зустрічаються докладні описи зовнішності, вбрання персонажів. У прозі малій портрети, як правило, лаконічні, фрагментарні. Подаються портрети і тексті авторському, і в мовленні персонажів.