Психологізм Гі деМопасана на матеріалі роману "Сильна як смерть"

 

                                                     Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Формування реалістичних поглядів Гі де Мопассана

   1.1. Специфічні особливості психологічного реалізму Гі де Мопассана…..5

    1.2. Психологічний реалізм Мопассана як гнівна сатира на буржуазне             суспільство ………………………………………….……………...………...… 10

Розділ 2. Психологізм роману « Сильна як смерть » як одна з провідних рис реалізму Мопассана

       2.1. Соціальна мотивація трагедії талановитого художника Олів’є Бертена ………………………………………………………….………………..18

       2.2. « Роздвоєння» почуттів як провідна тема роману……………………23

      2.3. Психологізм Мопассана у зображенні теми старості……………………………………….…………………………………..25

Висновки …………………………………………………………...…………...27

Список використаних джерел…………………….………………………….29

 

 

                                                   Вступ

Актуальність: Тема психологізму творчості Гі де Мопассана є майже не вивченою в літературі. Зачатки його психологізму спостерігаються уже у творах, де вона проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Передостанній роман Мопассана « Сильна як смерть» яскравий матеріал на основі якого можна чітко простежити та дослідити всю гостроту та проникливість, з якою автор змальовував внутрішній світ героя та його враження від навколишньої дійсності. Написавши цей роман, Мопассан стає одним із перших письменників-реалістів, який пильну увагу приділив внутрішній боротьбі та проблемі «роздвоєності» людських почуттів. Його специфічне сприйняття реальності зумовило низку полемік навколо цього роману.

Ступінь наукової розробленості: Одним із найяскравіших науковців, яка  розглядала та досліджувала дану проблему була Соловцова І., яка у 2004 році опублікувала свої певні дослідження по цій темі. Також свою увагу цій проблемі присвятив такий науковець як Пащенко В., який свого часу присвятив цілу книгу творчості Мопассана, у якій зокрема приділялася велика увага його реалістичним поглядам та розглядався даний твір як яскравий приклад прояву психологізму Мопассана.

Мета дослідження: Дослідити та простежити реалістичні тенденції Гі де Мопассана на матеріалі роману «Сильна як смерть»

У відповідності з метою ставляться такі завдання:

        1. Дати аналіз психологічним прийомам, які автор використав у зображенні глибоких душевних переживань героїв.

       2. Виокремити провідні теми роману та дати оцінку їхній актуальності та важливості.

       3. Простежити специфічні особливості реалізму Мопассана, які деякою мірою відрізняють цей роман від попередніх.

Об’єкт дослідження: Роман Гі де Мопассана «Сильна як смерть».

Предмет дослідження: Специфічні особливості реалізму Гі де Мопассана та притаманний йому психологізм у останній період творчості .

Методи: У даній роботі використано такі наукові методи як описовий при змалюванні специфічних особливостей реалізму Мопассан, біографічний та порівняльний.

Структура роботи: Робота складається із плану, вступу, двох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел.

Практичне значення: Дана наукова робота або її певні частини можуть бути використані вчителем при підготовці до уроку за цією темою. Також це наукове дослідження може бути використане як одне з джерел для написання інших наукових робіт.

 

Розділ 1.Формування реалістичних поглядів Гі де Мопассана

    1. 1. Специфічні особливості реалізму Гі де Мопассана

   « Я увійшов до літератури, як метеор», - жартівливо говорив Гі де Мопассан. Життєві обставини складалися надзвичайно приємно для того, щоб він міг стати письменником. Він прагнув до мистецтва. Мати Мопассана гаряче любила літературу й уміла тонко цінувати її. Прагнучи поглибити знання до літератури, які вже потроху починали прокидатися ( Мопассан почав писати вірші вже з тринадцяти років), вона керувала читанням хлопчика і дбайливо зберігала зошити з його першими віршами. А надалі, коли її син став письменником, вона залишалась його літературним порадником, критиком і помічником та запропонувала йому багато сюжетів та ідей для його творів.

   Мопассан чітко виклав свої погляди на художнє слово в передмові до роману «П’єр та Жан» під назвою «Роман» в 1887/1888. Для нього реалізм є особистим світоглядом, який він (письменник) намагається донести до нас, відображуючи в книзі. «Ми завжди зображуємо самих себе, -  каже він, в той самий час стверджуючи, що роман є художнім витвором, - купку невеликих фактів, які і складають загальний зміст твору»[16]. Мопассан також відкидає натуралізм з його важкою документальністю та прагненням до «тотального» реалізму, який був притаманний Емілю Золя, але схиляється до безоціночного реалізму, що відображається навіть у важких для сприйняття сценах, як смерть Форестьє ( «Любий друг» ). Мопассан прагне відобразити чисті факти та вчинки навзамін психологічного дослідження, оскільки психологія повинна бути схована в книжці так само, як вона схована в реальності за справжніми вчинками. Ця чистота і суворість так само стосується і описів. І ця особливість чітко відрізняє Мопассана від Бальзака. Схильність до стислості яскраво можна простежити в творчості письменника: він створює більше 300 новел та лише п’ять романів.

   Навколишній світ, прекрасне і огидне в ньому, письменник сприймав надзвичайно гостро, він був наділений надзвичайно особливою емоційною вразливістю, тією глибиною сприйняття, яка, на жаль, прискорила його трагічну смерть, та про яке він писав, що завдяки йому найменше відчуття перетворюється на емоцію і, залежно від температури вітру, від запаху землі та від яскравості денного освітлення, ви відчуваєте страждання, сум або радість … Але якщо нервова система несприйнятлива до болю, до екстазу, то вона передає нам лише буденні хвилювання і вульгарну вдоволеність.

    Світогляд Мопассана, як і його вчителя Флобера, відрізнявся песимізмом та скептицизмом як щодо можливості досягнення прогресу у суспільно-політичній сфері людської діяльності, так і щодо можливості принципових змін на краще у сфері духу окремо взятої людини. Мопассан зауважив: «Той, хто вигадав  це життя і створив людину, був сліпим або дуже злим»[6;12]. Як і Флобер, Мопассан ненавидів мораль та звичаї буржуазного суспільства, які, на його думку, не лише не додають людині освіченості та шляхетності, але й, навпаки, псують у ній навіть натяк на шляхетність, який міг бути закладений до неї природою, натомість сприяють активному виявленню усіх найгірших рис людської особистості.

    Крім спостережливості і уважного проникнення в істоту зображень, Флобер вимагав від Мопассана уміння ретельно і вірно описувати побачене, відшукуючи для цього слова точні, а не приблизні. « Яка б не була річ, про яку ви заговорили, - передає Мопассан його повчання, - є тільки один іменник, щоб її назвати, тільки одне дієслово, щоб позначити її дію, і лише один прикметник, щоб її визначити. І потрібно шукати до тих пір, поки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не варто задовольнятися приблизним, ніколи не варто вдаватися до підробок, навіть вдалих, до мовних фокусів, щоб уникнути труднощів»[6;13].

   Мопассан говорив: «Я через те пишу, що розумію дійсність, яка мене оточує, що страждаю від цього, від того, що надто добре її знаю» [6;12 ] . Велика письменницька біль закладена в кращих творах Мопассана, що розповідають про скалічені долі, про розтоптані людські почуття. В одному з листів він признавався: «Я схильний думати, що у мене бідне, горде і сором’язливе людське серце, те старе людське серце, над яким сміються, а воно хвилюється і примушує страждати…»[6;12]. В усіх своїх творах Мопассан незмінно виступав заступником людини. У ньому жила душа великого гуманіста. Іван Бунін, один із багатьох щирих поціновувачів таланту Мопассана, тонко відчув в ньому письменника, що «носив у своєму серці жагу щастя для усього світу»[6;12]. Майже півстоліття відокремлюють Мопассана від часу Бальзака, але він, по суті, продовжив бальзаківську тему спопеляючої, згубної влади золота над людиною.

   Літературне виховання Мопассана відбувалось під безпосереднім впливом його вчителя Флобера.

    Флобер завжди наголошував Мопассану: «З п’яти годин вечора і до десяти ранку увесь ваш час повинен бути присвячений музі… Для художника існує лише один принцип – жертвувати всім задля мистецтва.Ніколи не забувайте, хлопче, що талант, за висловом Бюффона, - це довготривале терпіння. Працюйте!» [6;13].

   Увесь розпорядок життя у Мопассана був підпорядкований роботі. З семи годин ранку і до півдня він не відривався від письмового столу. Він писав систематично, день за днем, суворо притримуючись встановленого розпорядку. Свої майбутні твори він обдумував з такою ретельністю, що вони виливалися у нього на папір майже без помарок. Класиком літератури Мопассан був визнаний ще за життя. Він збагатив реалістичну прозу свого часу глибоким і переконливим психологізмом, умінням майстерно поєднати іронію та гумор з найтверезішим і ґрунтовнішим життєписом. Як і Флобер, Мопассан був прибічником об’єктивного стилю, прагнув викласти матеріал так, немовби він існує незалежно від автора і не має до нього відношення. При цьому Мопассан зауважував: « Реаліст, якщо він справжній митець, має прагнути не до того, щоб показати нам банальну фотографію життя, а до того, щоб дати нам його зображення більш повно, більш захоплююче, переконливіше, ніж сама дійсність» [6;13]

   Як письменник Мопассан сформувався під впливом художніх пошуків натуралістичної школи Золя, хоча в цілому і залишався на позиціях реалістичного світосприйняття, прагнув до змалювання типових людських характерів, які намагався подавати у таких же типових соціальних обставинах. Продовжуючи традиції Флобера, Мопассан виявив себе як проникливий і тонкий психолог, досвідчений знавець людської душі, як вдумливий, проте, на відміну від його учителя, не відсторонений від описуваної ним дії спостерігач. Якщо Флобер намагався уникнути необхідності виявляти у творі свою власну авторську позицію щодо зображених ним життєвих явищ, то Мопассан, навпаки, не лише не приховує  своїх оцінок, але й часто вдається до них у доволі пристрасній і явній формі.

   Як і зовнішні, так і внутрішні характеристики персонажів у романах Гі де Мопассана можуть бути представлені за допомогою метафор. Розвиток сюжету багатьох творів письменника проходить на фоні природи, тому досить часто можна говорити про органічне переплетіння описів природи і внутрішнього світу персонажів. В цьому випадку реалізується принцип психологічного паралелізму, який має в своїй основі протиставлення або ж уподібнення душевних переживань людини і життя природи. 

   Непорушуючи традиції французької новелістики, Мопассан передусім стверджує в ній реалістичний елемент за рахунок насичення сюжету гостросоціальним, злободенним змістом, в якому відбивались звичаї, стосунки, суспільні типи, характерні для тогочасної Франції, за рахунок поглиблення психологічного аналізу характерів зображуваних персонажів, а також за рахунок надзвичайно високого рівня стилістичної та композиційної довершеності своїх творів, тих, зокрема, прийомів та якостей, які Мопассан успадкував від свого вчителя Флобера, що зрештою дало йому право сказати: « Я повернув Франції смак до новели» [6;14] . Характеризуючи новелістику Мопассана, Золя говорив: «Його оповідання з'явилися одне за одним, нескінченно різноманітні, всі – прекрасні, кожне з них є або маленькою комедією, або невеселою драмою…. » [6;14] .

   Продовжувач реалістичних традицій, Гі де Мопассан, увійшов в історію французької і світової літератури як неперевершений майстер новелістичного жанру, визначний романіст, митець-новатор, що поєднував у своїх творах мистецтво психологічного аналізу з талантом безкомпромісного сатирика. «Сила таланту Мопассана, -  писав Іван Франко, - полягала в психологічному змалюванні характерів, знаменитому відтворенні колориту часу, в меткому і вмілому показі звичаїв і норовів французької суспільності, в мистецькому накресленні навіть найвразливіших ситуацій в такий спосіб, що не вражав почуття моральності»[6;11]. А Чехов говорив про Мопассана як про письменника,  що зробив такий переворот в літературі, після якого писати по-старому стало просто неможливо. Творчість Мопассана стала художнім літописом французького суспільства останньої третини XIX століття.

 

 

 

 

1.2. Психологічний реалізм Мопассана як гнівна сатира на буржуазне суспільство.

Впродовж творчого шляху Мопассана  песимістичні настрої письменника  набували все більш поглиблену і  загострену форму. Песимізм письменника  зумовлювався глибокою огидою письменника-гуманіста до буржуазної дійсності і разом з тим свідомістю свого безсилля в боротьбі з існуючим порядком речей. Мопассан був переконаним, непримиренним, фанатичним заперечувачем буржуазної цивілізації з її убогістю, низовиною і нелюдяністю. Він писав: «Ми живемо в буржуазному суспільстві. Воно страхітливе, посереднє і боязке. Ніколи ще, можливо,погляди не були такі обмежені та негуманні»[18].

   Події історії Франції 70-х років тільки сприяли наростанню песимістичних переконань Мопассана. Поразка Франції у війні 1870/1871 років поховала його юнацькі ілюзії про непереможність французької зброї. Час безпросвітної буржуазної доби після загибелі Паризької комуни переконував Мопассана лише у тому, що правлячі класи абсолютно не здатні стояти на чолі нації. У 70-х роках існування республіканського ладу у Франції було чисто номінальним і висіло на волоску; представник комунарів Тьер заявив: «Республіка буде консервативною, або її не буде зовсім». Республіка була настільки консервативною, що Франція в цю пору заслужила прізвисько «республіка без республіканців». Існуючі монархічні партії при активній підтримці з боку церкви двічі намагалися – в 1873 і 1877 роках – відновити у Франції королівський трон і ці спроби викликали у Мопассана крайнє обурення. В листі до Флобера від 10 грудня 1877 року, він висловив своє обурення «злочинною дурістю» президента Третьої республіки Мак-Магона, який «розорив бідних ( єдиних, кого розоряють), зупинив всяку розумову роботу країни, зробив мирних людей жорстокими і підбив співвітчизників на громадянську війну». Але не стільки правитель Франції обурював Мопассана, але  ті перелякані і озлоблені Паризькою комуною суспільні верхівки, які сподівалися знайти спокій під час реставрації монархії».