Психологізм Гі деМопасана на матеріалі роману "Сильна як смерть"

   Трагічне нещастя Мопассана було, однак, у тому, що в своїй різкій пристрасній критиці буржуазного суспільства сам він залишався на позиціях цього суспільства і скільки він не намагався знайти вихід з положення, знайти його не міг. Все життя він відчував тугу, гостру тугу художника-гуманіста по сильних характером людьми, по тому великому і прекрасному, що піднімає людину над непривабливістю буржуазної дійсності. Інколи він знаходив це велике в силі людських відчуттів, в уявленні людини про честь, в силі його любові до рідної землі і ненависті до її ворогів. У ряді його розповідей зустрічаються сміливі та мужні характери. Такі характери Мопассан найчастіше в народному середовищі, і це було невипадково, тільки народне середовище, на його думку, зберігало свою людяність та моральне здоров’я. Зображуючи навколишню дійсність, Мопассан нерідко деякою мірою наближався до народної мудрості, і це було його інстинктивною спробою відшукати деякий опір своїй критиці тогочасного суспільства.  Проте глибокий соціальний скептицизм заважав йому до кінця повірити в народ як в можливий перетворювач існуючих суспільних відносин. Мопассана стояв далеко від революційної боротьби, був байдужий до її мети, а тому з огидою і ненавистю викриваючи мерзотний буржуазний спосіб життя, залишався тільки самотнім протестантом, блудним сином того ж буржуазного суспільства.

   Найбільш різко і непримиренно прозвучав протест Мопассана проти антинародної діяльності в романі «Любий друг» (1885). Роман немовби цілком присвячений розвитку обурених слів персонажа розповіді «Вбивця» про «потік загальної розбещеності, що поглинає всіх, від представників влади до останніх жебраків» та нещадному показу того, «як все відбувається, як все купується, як все продається: посади, місця, відзнаки — або відкрито, за жменю золота, або спритніше — за титул, за частку в прибутку або просто за поцілунок жінки». Особливо правдиво і вражаюче змальована в романі «Любий друг» атмосфера загальної продажності буржуазного суспільства. Саме з волі банкіра Вальтера і групи крупних біржових спекулянтів пов'язаний з ними міністр Ларош-Матье, одурюючи палату депутатів і громадську думку, таємно затіює імперіалістичну війну за захоплення Марокко, так звану ”танжерськую експедицію”. Ця війна принесе її ініціаторам десятки мільйонів, збагатить ряд міністрів і депутатів. Війну за захоплення Марокко Франція в 80-х роках ще не фінансувала, але цей епізод роману представляє собою реалістичне передбачення Мопассана, засноване на принципах імперіалістичної політики республіканців - опортуністів і, зокрема, на прикладі тих колоніальних війн (захоплення Тунісу і Тонкіну), які уряд Третьої республіки вів на початку 80-х років потай від суспільної думки. Безстрашно викриваючи повну підлеглість правителів Третьої республіки фінансовому капіталу, їх байдужість до національних і народних інтересів, фальшивість буржуазної демократії, Мопассан проявляв могутню силу і передбачливість свого критичного реалізму. «Любий друг», перекладений багатьма мовами, укріпив славу Мопассана як видатного романіста. Наступним його романом був «Монт-Оріоль» (1886), де письменник продовжував так же різко і непримиренно викривати існуюче соціальне зло. Одним з центральних образів роману є банкір Андерматт, підприємницьку діяльність якого Мопассан розцінює тільки як хижацьке прагнення до все нового особистого збагачення. Андерматт організовує курорт, але не заради яких-небудь суспільно корисних цілей, а тільки заради наживи. При цьому він безсоромно підкуповує пресу і людей науки, примушуючи їх служити своїм корисливим цілям і обдурювати громадську думку щодо того, що води курорту, який щойно відкрився, повністю зцілюють від всіх хвороб...

   У „Монт-Оріолі”, як і в романі „Любий друг”, розгорнена та ж тема загальної продажності буржуазного суспільства. Наука, преса, лікарі, мистецтво — все продажне. Відносини людей зводяться до своєрідного поєдинку обманщиків, які понад усе прагнуть наживи: старий бродяга Кловіс водить за ніс селян, селяни Оріолі обдурюють Андерматта, Андерматт же обдурює всю Францію. Огидний обман, брудна користь проникають і в любовні відносини. Маркіз Гонтран де Равенель, представник старовинного знатного роду, цинічний марнотратник життя, що довкруги заборговував, має намір поліпшити свої справи вигідним одруженням. З цією метою він починає залицятися до Шарлотти, найкрасивішої з дочок розбагатілого селянина Оріоля, але, дізнавшись, що потрібні його кредитору Андерматту землі йдуть в придане за її сестрою, негайно «змінює фронт» і стає женихом Луїзи.

   Мопассан, який ще недавно щиро вірував у „мислячу аристократію”, в людей науки як якихось обранців суспільства, приходить в цьому романі до розчарування, насамперед, в сучасній йому медичній науці, безпорадність якої він показує на прикладі лікарів, які так охоче піддаються організовуваному Андерматтом підкупу. Однією з героїнь роману є Хрістіана, дружина Андерматта. Видана заміж, вірніше, продана егоїстом-батьком і братом за багача, Хрістіана не знайшла щастя в шлюбі. Всією своєю чистою, самовідданою сутністю вона тягнеться до любові, до тієї, якої ще ніколи не, до Поля Бретіньї. Але цей багатий чоловік, хижак в любові, любитель одної тільки насолоди, незабаром пересичується любов’ю, втомлюється від неї. Звістка про вагітність Хрістіани засмутила його. То ж у трагічно обдуреної, ображеної Хрістіани залишається тільки одна відрада – її дитина.

   Мопассан умів піднімати не тільки моральні, але і щонайгостріші соціальні питання, що розбурхували чуйного читача, і робив це тому, що бажав примусити читача  „мислити, осягати глибоке і приховане значення подій”. Мав рацію Еміль Золя, що сказав над могилою Мопассана: „Читаючи його, сміялися або плакали, але завжди роздумували”[6;12].  
Об'єктивність Мопассана була формою його боротьби проти ортодоксальної буржуазної літератури, яка прикрашала дійсність, пригладжувала її конфлікти, пропагувала міщанську мораль, ідеалізувала буржуа. Об'єктивність Мопассана була тільки уявною і зовсім неоціненою, тому що в ній своєрідно виявлялася боротьба письменника проти буржуазного суспільства і всього лицемірства його переконань, боротьба, яку письменник вів за допомогою неупереджено зображених життєвих фактів, вчинків персонажів. Це була особлива форма викриття буржуазної дійсності.

   У безлічі розповідей Мопассан показував як розкладається буржуазна сім’я, де любові немає і в помині, де люди озлоблені один проти одного, де їх відносини переповнені брехнею та лицемірством. Дружина, що продалася чоловікові за його багатство та  чоловік, що одружився по розрахунку стають лютими ворогами, їхні подружні зради – обопільні,а оскільки чоловік вважається, згідно з законом, повним володарем своєї дружини, то дружина бореться з ним і мстить йому, як тільки уміє («Пан Паран», «Зустріч», «Сповідь жінки» ). Ненависть до світу буржуазних власників, презирство до основ існуючого інституту шлюбу спонукали Мопассана не раз поетизувати зв’язок, хоча він зовсім не був принциповим супротивником шлюбу і сім’ї. Але, ставлячи зв’язок вище шлюбу, він вважав, що коханці вступають у сміливу боротьбу з буржуазними умовностями, і цим вчинком вони ризикують багатьма речами – положенням в суспільстві, репутацією, своїм майбутнім і навіть, у деяких випадках, власним життям («Новорічний подарунок», «Пані Паріс»). Мопассан з обуренням писав про те, що в буржуазному суспільстві материнство перетворилося на засіб для збагачення («Спадок», «Справа пані Люно», «Мати потвор» ), а долю позашлюбних дітей він показував особливо трагічно, тому що батьки, боячись суспільного осуду, не мають сміливості їх визнати і кидають напризволяще; тому ставши більш – менш дорослими зневажають та, навіть, ненавидять батьків, що відкинули їх («Син», «Кинутий», «Дюшу», «Оливковий гай», «Батьковбивця» )

  То ж поступово добродушний гумор Мопассана став витіснятися гнівною сатирою. «Наше суспільство від низу до верху нескінченно сміхотворно, - писав Мопассан, - але сміх у Франції загаснув, той їдкий, мстивий, сміх, який в минулі століття вбивав людей наповал вірніше, ніж куля або удар шпаги. Та і хто може сміятися? Всі самі смішні. Наші дивовижні депутати схожі на акторів лялькового театру. І, подібно античному хору, наші добрудушні сенатори гойдають головами, нічого не роблячи і нічому не перешкоджаючи»[17]. До середини 80-х років, відповідаючи зростанню суспільної незадоволеності правителями Третьої республіки, Мопассан на своїх сторінках зміцнив саме цей «їдкий, мстивий сміх», який французькій літературі пророкував ще Франсуа Рабле. Предметом сатири Мопассана стала потворність соціальної поведінки людини, пов’язана з переконаннями, моральними принципами та діями буржуазного власника. Своєю сатирою Мопассан викривав буржуазний лад за його нелюдяність та експлуататорський гніт, за властиве йому низьке та підле користолюбство та користолюбну лють, за страшне розбещення і спотворювання ним людей, а також і за ту боязку піддатливість, з якою люди, що живуть в цьому ладі, пристосовуються, всупереч своїй совісті, до його мерзотних звичаїв. Герої Мопассана недаремно «обурюються» цими операціями та цим найбільшим страхом. Вони ведуть сміливу боротьбу з існуючим підлим устроєм тогочасного суспільства. І цим самим вони висловлювали ненависть Мопассана до брехні та обману, які були своєрідним «фундаментом» цього ладу та виявлялися у нескінченній різноманітності форм. Ще більше Мопассана ненавидів продажну мораль цього суспільства, що догідливо служить інтересам вищого прошарку населення, узаконює соціальну несправедливість, насильство, пригноблення сильним слабкого. 
Надзвичайна різносторонність художніх засобів Мопассана особливо широко виявилась в його новелістиці. Ці настрої, як і сміх Мопассана, також були формою його глибоко пристрасного відношення до дійсності, що допомогло йому подолати впливи натуралізму. Мопассан був тією людиною, яка проникливо та чуйно зображає людські страждання та яка завжди була повна жалості і співчуття до своїх героїв, які повинні пройти через низку перешкод, щоб досягти своєї мети, інакше кажучи «вистраждати» своє щастя. 
Він писав про незаслужені біди, що неначе важкий тягар звалюються на плечі маленьких та незахищених людей («Верхи», «Намисто»), про огидний «виворіт» життя, що раптово відкривається перед його персонажами («Гарсон, кухоль пива»), про гнітюче усвідомлення героям своїх непоправних життєвих помилок («що раптово відкривається перед його персонажами, про гнітюче усвідомлення ними своїх непоправних життєвих помилок(«Жаль», «Мадмуазель Перль»).

   Ідеалістичні сторони світогляду Мопассана, його уява про таємну підступність та злість життя, яке повсюду розкладає людям пастки, підсилює наростаючу песимістичну інтонацію численної групи його розповідей. Можна додати, що навіть і веселі розповіді Мопассана, веселі тільки на перший погляд; поряд із смішними ситуаціями частіше є хвилюючі проблеми. У цьому ми бачимо велику майстерність Мопассана. Яскравим прикладом цього може слугувати смішна та весела розповідь «Ліс», але поступово сміх Мопассана обертається гіркотою та песимізмом.

   Отже, можна зробити  висновок, що творчість Мопассана  завершує собою розвиток французького  реалізму XIX століття, і разом з тим у ній чітко виявляються риси, які стануть характерними і для літератури XX століття. Мопассан – письменник, що хворів на всі людські лиха й прикрості, однак не бачив можливості змінити світ на краще. Але любов до людей, ненависть до всього , що спотворює їхнє життя й калічить душі, він виразив у своїх творах. Розроблені ним нові засоби й прийоми психологічного аналізу значно збагатили сучасну літературу. Мопассан проявив себе як дивовижний борець за справедливість. Художник бачив, що разом з світом забезпечених, дозвільних і безтурботних людей, поглинених гонитвою за насолодою, хоча теж далеко не завжди щасливих, одночасно існує і цей страшний світ „каторжників”, світ  абсолютної безвихідної людської знедоленості. І життя цих бідолах теж називається життям, сім'я їх теж називається сім'єю!  
Приголублений загальним визнанням, влесливими залицяннями і захопленнями великосвітських салонів, Мопассан — в чому його незабутня гідність — не став Олів'є Бертеном: він не втратив ні реалістично пильності, ні непримиренного відношення до неправди життя, ні нескінченного співчуття до людського горя, ні нарешті тієї сумлінності, яка для нього така характерна.

Розділ 2. Психологізм Гі де Мопассана у романі «Сильна як смерть» як одна з провідних рис його реалізму

   2.1. Соціальна мотивація трагедії талановитого художника Олів’є Бертена

   Коли в першій  половині 1889 року з’явився новий,  п’ятий за розрахунком, роман  Мопассана « Сильна як смерть», буржуазна преса з ледве прихованою радістю і зловтіхою відзначила, що великосвітські жінки й розкішні салони врешті перемогли «порушника спокою», і він, втомлений і покірний, змирився з тим суспільством, яке нещодавно так гостро викривав. Ж. Норманді так і пише, що слава Мопассана завершується тим, що він стає жертвою салонних мисливиць за відомими письменниками і потрапляє до їхньої пастки.

   Інші французькі критики й вчені, особливо у нові часи,вважали цей роман найслабкішим з усього, що було створено Мопассаном. І знову пояснювали це втратою письменником його колишніх переконань, бажанням будь-що проникнути у «вищий світ». Навіть такий авторитетний письменник, як Андре Моруа, що назвав роман «Сильна як смерть» «найпрекраснішим любовним романом……., вартим більше, ніж усі романи Поля Бурже», також не помітив досить сильної соціальної сторони цього твору, твердячи, що «недоліком роману є відсутність у ньому середовища, в якому відбуваються події» [3;204]. А. Лану також не зрозумів суті цього твору і на перше місце висунув найголовнішу, з його точки зору, тему смерті. «Суспільство згодне, - писав він, - з цією еволюцією письменника( тобто переходом до представників «салонної» літератури) і аплодує їй. Насправді ж «Сильна як смерть» годилася б, вважай,хіба на те, щоб відправити її на літературне горище, де сплять усі ці Октави Фейє і Жоржі Оне, коли б Мопассан не торкнувя тут своєї головної теми – теми смерті… лише привид смeрті вихоплює цей роман із забуття»[3;205].

   Такі оцінки викликані  або щирим нерозумінням, власними  підтасованими концепціями, або  просто злим умислом. Адже ставлення  Мопассана до великосвітського  суспільства не змінилося і  лишалося різко негативним.

   Однією з головних  тем роману «Сильна як смерть»  продовжувала залишатися викриття  цього «вишуканого» світу. Тут  не показані політичні афери  і фінансові махінації, безпосереднє  шахрайство вальтерів, андерматів  і дюруа, захоплені процесом  накопичення багатств. У романі  подібні персонажі вже пройшли  цей етап своєї діяльності, збагатіли і тепер не турбуються про майбутнє. Колись розділені класовим антагонізмом, одворянені буржуа і обуржуазнені дворяни тепер мирно співіснують у фешенебельному салоні графа де Гільруа.

   Особливе місце  в романі займає художник Олів’є Бертен, який набув популярності в аристократичних колах. У романах Бальзака неодноразово підносилась драматична тема загибелі таланту молодого художника, поета чи вченого в умовах загальної продажності. Історія Бертена зовсім інша. Мопассан розповідає про митця, що, заживши слави, зрадив найголовніший принцип мистецтва – відтворення життєвої істини.

   Падіння Бертена  як митця відбувається швидко  та логічно. Він звикає до  улесливих оцінок своїх творів. Ані де Гільруа намагається  розвинути в ньому нахил до  вишуканого мистецтва і «непомітно  штовхала його до ідеалу трохи  манірної та штучної краси». Бертен  легко на це піддається і  поступово розтрачує свій талант  на створення модних, але нікчемних  за художнім змістом портретів  знатних осіб. Суперечливість образу Бертена пояснюється тим, що він виходець з народу, врешті відривається  від того середовища, яке його породило, і завдяки таланту стає «світською людиною». Тож аристократи перетворюються для нього на якісь вищі істоти. Проте Бертен не може не відчути дещо презирливе ставлення цього світу, ціну якого він добре пізнав. У жартівливо-іронічних порадах Бертена Анетті щодо її подальшого перебування у знатному товаристві, виявляється значно більше правди, ніж він хотів сказати. Розуміє Бертен і те, що для цієї пихатої знаті він лише розвага, іграшка, яку можна продати чи купити і яку терплять лише тому, що вона може ще згодитися. Його подальше моральне падіння тим і трагічне, що свідомий усього, Бертен вже не може відмовитись від примарних благ цього суспільства. Віднині він, мов павутинням, обплетений ним і зв’язаний багатьма узами, розірвати які йому вже не під силу. Проте він цього і не прагнув, сплачуючи за зраду мистецтва дорогою ціною – повним творчим безсиллям.