Психологізм Гі деМопасана на матеріалі роману "Сильна як смерть"

   Як сам Мопассан ставився до свого героя? Жоржа Дюруа, наприклад, він ненавидів, тому в його характеристиці відчувалася вбивча сатира. Тут усе складніше, і якогось чіткого визначення автор Бертену ніби не дає. І саме це дало привід деяким літературознавцям твердити про близькість образу художника до самого автора. Навряд чи цю думку можна вважати правильною. Мопассан завжди ненавидів комерсантів і гендлярів, особливо коли йшлося про святе для нього мистецтво, якому людина мала служити безкорисливо, віддаючи йому всі свої думки і почуття. «Проституювання» талантом, він вважав найогиднішим видом торгівлі, бо це зраджувало не тільки гідність людини, а й саме мистецтво. Отже, письменник не міг не засудити свого героя, про що свідчить сама логіка розвитку цього образу.

   Бертен-художник погубив  себе, підпорядкувавши своє мистецтво  чужим для нього естетичним  уподобанням аристократичного суспільства  та ставши модним живописцем: «После триумфального начала своей карьеры безотчетное желание нравиться постоянно томило его и незаметно изменяло его путь, смягчало его убеждения. К тому же это желание нравиться проявлялось у него во всевозможных формах и способствовало его славе»[1;1]. Тому цілком закономірним є те, що з часом художник усвідомив, що втратив свої творчі можливості. Ніколи, ще з часів роману «Монт-Оріоль» , не спостерігалася така гостра критика вищих прошарків суспільства.  Перед читачем проходять постійні відвідувачі світських салонів, аристократичних клубів, знамениті відвідувачі вернісажів, опер і т.д. Вустами художника Мопассан висловлює гнівне обурення устроєм вищих прошарків суспільства, які користуючись своїм привілейованим положенням, присвоюють собі роль справжніх поціновувачів мистецтва: « Ах, вот что такое справедливость и разум светских людей – невежественных, претенциозных любителей, на которых всю жизнь работают мастера человеческого гения» [19]. Драматичний характер переживань Бертена, який зображується на протязі цілого роману, різко контрастує з усталеними нормами та принципами світського товариства. І саме ці дві сторони у своєму співвідношенні являються джерелом критичного зображення вищих кіл суспільства.

   Таким чином, Мопассан  робить категоричний висновок  про нездатність буржуазії стати  творцем справжнього мистецтва.  Але на початку своєї творчості  він ще вірив у тонкий смак  аристократії, у те, що вона чудово знається у мистецтві й охороняє культурні традиції. Роман «Сильна як смерть» свідчить, що і від цих думок письменник остаточно відмовився. У блискучих салонах паризька знать, на показ захоплюючись мистецтвом і ведучи про нього нескінченні розмови, насправді нічого в ньому не розуміє і сприймає його як одну зі своїх чергових розваг. Та незважаючи на те, що у цьому романі є соціальна критика і сам Мопассан засуджує зраду художника своєму обов’язку, надмірна увага автора до переживань світських і не завжди привабливих героїв, співчуття їхнім стражданням і приховане прагнення викликати до них симпатії читача свідчили про поглиблення творчої кризи письменника. Його критичний реалізм ще не позбувся сили, лишався дійовим, проте зростання песимістичних настроїв, звуження соціальної теми були ознаками спаду та певного розчарування письменникa.

 2.2. «Роздвоєння почуттів» як провідна тема роману

    В своєму передостанньому романі Гі де Мопассан, як не дивно, концентрує майже всю свою увагу на змалюванні любовних переживань Бертена. Він дещо відступає від тієї гострої соціальної тематики, яка виступала як провідна в більшості із його творів. Він і сам це розумів та в одному з листів признавався: «Эту книгу я написал для нескольких женщин, а также от части для нескольких мужчин…»[10;47]. Описуючи ці душевні переживання, Мопассан вдається до дуже тонких психологічних прийомів. Почуття, душевний стан героя автор презентує нам за допомогою численних порівнянь, які допомагають нам краще зрозуміти та вникнути в ту напружену атмосферу.

   Драматизм становища головного героя Олів’є Бертена поглиблюється ще й тому, що він кохаючи ще Ані, закохується в її дочку Анетту, яка так схожа на свою матір в молодості. Це почуття, що охоплює героя з непереборною силою, автор і порівнює з смертю. Бертен бачить в Анетті своє колишнє кохання. Минуле примхливо переплутується в його свідомості з сучасним. Тому надзвичайно символічним і багатозначним стає епізод, у якому Бертен ставить дівчину під портретом її матері: закінчується його кохання, кохання, яке можна сказати змінило все його життя, змінило його самого. Адже саме під впливом кохання його упередженість щодо світських жінок швидко зникає, і він спокушений Ані де Гільруа, повністю поринає у це безмежне почуття. Любовний зв’язок з графинею Ані де Гільруа врешті ж завершив його переродження як художника та своєрідне «переродження» як людини. Натомість тепер у нього появляється інше кохання. Та воно виявляється безнадійним. Втручання брутальної дійсності прискорює загибель Олів’є.

   Зовсім іншим за  своїм внутрішнім змістом, але  з такою ж глибиною показав  Мопассан кохання Ані де Гільруа.  Це вправна господиня, що вміло  пристосовується до життя, навіть раптова пристрасть не змінює її практицизму. Підкоривши собі Олів’є, вона віднині вважає його своєю власністю. Цим і пояснюється її постійне бажання тримати його біля себе.         Після багатьох років щастя, коли їхні почуття заспокоюються і перетворюються на звичку, вона продовжує боятися втратити його. Думки про інших звабливих та молодших жінок, про його можливі зради викликають у неї гострі ревнощі та постійні страждання. Для того, щоб міцніше тримати його в руках, Ані створює навколо Бертена атмосферу лестощів та хвали, удаваного захоплення його талантом. Для неї завжди було важливо те, щоб він про неї не забував: «Она бросила ему одну из тех улыбок, которой жещина дает понять мужчине, как много она ему отдала» [1;19].

     З часом у самого ж Бертена його кохання перетворюється на певну прив’язаність. Та пристрасть, відчуття певної новизни дещо відходить на задній план: «…подле нее он чувствувал себя как дома – так нежна, так надежно помещена была эта давняя привязанность и такой властной была привычка встречаться с графиней в каких-то гостиных, проводить с нею несколько минут, обмениваться с нею несколькими словами, делиться какими-то мислями, что он хотя пламя его глубокой нежности давно уже сникло, постоянно чувствувал, что ему необходимо видеть графиню де Гильруа»[1;23].

Коли ж до своєї матері приїжджає Анетта, у Бертена виникають  досить неоднозначні та двоякі почуття. З одного боку – Ані, його запорука успіху, його певний засіб самоствердження, його кохання врешті-решт, яке ось  уже триває дванадцять років, хоча і  перетворилося на привичку. З іншого – він бачить абсолютну копію  графині, її дочку, яка, варто зазначити, є її кращим варіантом та водночас і зовсім іншу людину за своїми внутрішніми якостями. І протягом певного часу він порівнює ті чи інші їхні риси, як і зовнішності, так і внутрішнього світу. «При ярком солнечном свете художник рассматривал то мать, то дочь. Конечно, между ними была разница, но в то же время было и такое сходство, что одна казалась продолжением другой, казалась созданной из той же крови, из той же плоти и одушевленной тою же жизнью. Особенно глаза, голубые глаза с черными пятнышками, ярко – голубые у дочери и чуть поблекшие у матери, смотрели на него, когда он говорил, совершенно одинаково, так что он готов был услышать от обеих в ответ одно и то же. И, заставляя их смеяться и болтать, он с удивлением увидел, что перед ним совершенно разные женщины, - одна уже пожившая, другая только начинавшая жить. Нет, он не сумел бы сказать, что выйдет из этого ребенка, когда его юный ум од влиянием инстинктов и вкусов, пока еще дремлющих, расцветет и раскроется навстречу жизни. Сейчас это было хорошенькое, маленькое, свежое существо, никому не ведомое и ничего не ведающее, готовое идти навстречу случайностям и любви, подобно кораблю, выходящему из гавани, тогда как мать, прошедшая свой жизненный путь и познавшая любовь, возвращалась в нее» [1;24].

Отже, можна підсумувати, що тема «роздвоєння» почуттів стала провідною у даному творі. При її розкритті Мопассан проявив себе як проникливий знавець душевних переживань людини. Автор вдається до тонких психологічних прийомів при змалюванні відчуттів героя, і саме з їхньою допомогою читач може краще зрозуміти причину тих чи інших вчинків героя, та найголовніше усвідомити глибокий сенс, який за цими вчинками приховується. На прикладі Олів’є Бертена, Мопассан показав нам страждання людини, яка ніяк не могла визначитися, що ж саме їй потрібно та не могла розрізнити справжнє кохання та привичку.

3.2. Психологізм Мопассана  у зображенні теми старості

   З темою цього  «роздвоєного» почуття тісно  поєднується тема старості. Ця тема у творі висвітлена зовсім не випадково. Під час написання роману, в одному із своїх листів Мопассан признавався: «…я рассматриваю с грустью свои седые волосы, свои морщины, увядшую кожу щек - явную изношенность всего своего существа...» [19]

Розуміння невблаганного  процесу старіння робить почуття  Бертена трагічним, оскільки він  сам розуміє безперспективність і аморальність свого  кохання. Це останнє випробування він уже  не здатний подолати.

Із всією правдивістю  свого великого таланту Мопассана  змалював муки своїх старіючих героїв, які дійшли «до самого горнила  человеческой муки, корда серце, кажется, шипит, как м'ясо на раскаленных  угольях» [12;203]. Трагізм цих мук, які зв’язані з оплакуванням життя, яке невпинно минає є найбільш гіркою із всіх тем, які коли-небудь висвітлював Мопассан. Людина ще молода душею, ще прагне любові, але вона вже втрачає жвавість, силу, красу, здоров’я, свіжість шкіри, пружність м’язів та невідворотньо наближається до смерті. Найяскравіше Мопассаном ця тема розгорнута при змалюванні образів Олів’є Бертена і його коханки графині де Гільруа.

Олів’є надовго поринає  в аналіз свої переживань, хвилюється, страждає, довго не усвідомлює, що ж  насправді з ним відбувається. Та з часом на нього сходять  два «осяяня» - романтичне та трагічне. Він, Олів’є Бертен, безтями закохується в дочку своєї коханки – Анетту. Ця любов кардинально змінює всі його відчуття та, якоюсь мірою, і його життя. Трагічне ж –полягає в тому, що художник усвідомлює, поринути з головою у це прекрасне почуття, як колись у молодості, йому, перш за все не дозволить старість: «… он ощущает себя Фаустом, тщетно молящим о возвращении молодости» [12;203].Тобто, звідси ми розуміємо, що розуміння невблаганного процесу старіння робить почуття Бертена трагічним, оскільки він сам розуміє безперспективність і аморальність свого  кохання. Це останнє випробування він уже не здатний подолати.

В той же час, коханку Бертена, графиню де Гільруа, яка догадалась про нове почуття свого коханого, охоплюють пристрасні ревнощі. І  на додаток, ці ревнощі посилюються  тим, що графиня, поступово старіє і  вже не наважується дивитися на себе в дзеркало. «При виде своего отражения она остолбенела – так напугали ее впалые щеки, красные глаза, все страшные перемены, совершившиеся за несколько  дней страданий. Ее лицо, которое она так хорошо знала, которое она так часто рассматривала в разных зеркалах, все выражения, все милые гримаски которого она так тщательно изучила, цвет которого она уже столько раз подновляла, уничтожая легкие следы утомления, ее лицо, мелкие морщинки которого, заметные при ярком дневном свете, она скрывала, внезапно показалось ей лицом какой-то другой женщины, чужим лицом, искаженным, неизлечимо больним» [1;48]. Звідси ми бачимо, що графиня відчуває безкінечне страждання від усвідомлення того, що її життя минає і від заздрості до краси своєї дочки, за допомогою якої, та «відібрала» в графині її коханого.

Отже, можна зробити висновок, що оскільки цей роман Мопассан написав  в свій останній період творчості, тобто  Мопассан знав і розумів, що таке старіння і що відчуває людина, яка старіє, то всі ті переживання та хвилювання передані з неймовірною точністю та тонкістю.

                                           Висновки

Отже, у відповідності  з поставленою метою в даній  роботі досліджено головні реалістичні тенденції творчості Гі де Мопассана, які яскраво проявились у його передостанньому романі « Сильна як смерть ».

В цьому романі Мопассан залишається талановитим розповідачем, який проявляє чудове вміння у привабленні  читача прекрасними описами природи, чіткими характеристиками діючих осіб, тонкими психологічними спостереженнями, ти ми бачимо, що та гостра соціальна спрямованість, яка була притаманна, його попереднім творам, дещо відходить на другий план. Та зрештою Мопассан і сам це усвідомлював.

Психологізм даного роману полягає в тому, що його сюжет  підпорядкований одній меті –  розкриттю душевного стану героїв, і так як і в романі « П’єр та Жан» час тут носить умовний характер. Його потрібно рівно стільки, щоб із неусвідомлених захоплень та симпатій народилося прекрасне почуття кохання, в якому сам герой не хоче собі признатися і з яким буде вперто боротися. Автор тут являється неперевершеним майстром різних видів психологічного аналізу. Перед читачем Мопассан розкриває природу пристрасті від самого її зародження до трагічної розв’язки. Песимістичне світосприйняття визначає фабулу твору: прекрасне почуття не витримує випробувань, зовнішні і внутрішні перешкодами виявляються непереборними, а герої – неготовими до щастя.

Проаналізувавши ті психологічні прийоми, до яких автор  вдавався при змалюванні емоцій та почуттів героїв, ми побачили, що Мопассан був дуже проникливим митцем, який тонко та правильно відчував той  чи інший стан героя, його відчуття. У романі чітко видно, що письменник без будь-яких зусиль користувався прийомом просторової демонстрації психологічних станів, так як весь його досвід при роботі над попередніми творами та учнівство у Флобера навчило його « об’єктивній » манері – економному і концентрованому показу психології в жесті.

   В цьому романі Мопассан вперше дав таке розгорнуте зображення світського суспільства. Він гостро відчуває ту несправедливість, яка панує у суспільстві та за допомогою роману прагне передати всі свій думки та почуття, які накопичувалися в ньому протягом досить довгого часу. Мопассан проявив могутню та передбачливу силу свого реалізму. Та, як вже зазначалося, його нещастя полягало в тому, що критикуючи буржуазне суспільство, він все ще залишався на його позиціях та намагається якимось чином викликати співчуття читача до свого героя. В романі « Сильна як смерть» уже можна помітити перелом в творчості Мопассана. Тобто, мається на увазі, те, що автор поступово переходить від змалювання соціальної психології своїх персонажів до аналізу їхньої «особистої» психології, їхніх інтимних переживань, тобто до « чистого психологізму».