Реалізація концепту комічного у романі «Дванадцять обручів»

Зміст

Вступ........................................................................................................................3

Розділ I

Поняття комічного як структурант постмодерного твору………………….….5

Розділ II

Реалізація концепту комічного у романі «Дванадцять обручів»……………..10

2.1 Символічне підґрунтя роману………………………………………………11

2.2 Дискурс маски «Орфей»…………………………………………………….14

2.3 Концепт комічного у системі образів роману «Дванадцять обручів»…..17

Висновки………………………………………………………………………...21

Список використаної літератури…………………………………………….23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                      

Вступ

Юрій Андрухович один з найвідоміших сучасних україномовних письменників. Крім України, його твори друкувалися в більшості країн Європи. Вихід у світ останнього твору Ю.Андруховича «Дванадцять обручів» став однією з небагатьох літературних подій 2003 року. Романом зацікавилося одне з найбільших європейських видавництв «Suhrkamp Verlag», наразі переговори з письменником про видання роману німецькою мовою підійшли до завершення. Дослідження його творчості є вкрай цікавим і повчальним. По-перше, цікавим тим, що Ю.Андрухович є нашим сучасником, по-друге, досить популярним і оригінальним автором. Романи постмодерніста Ю. Андруховича стали одним із найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної літератури. Наскрізним у творах письменника є мотив подорожі, мотив, який здавна присутній у свідомості й літературній творчості як репрезентант поглядів на цілісність світу та його розвиток у різних епохах. Засвоюючи давній мотив подорожі, український письменник збагачує його розвиток новими ознаками. Постмодерним особливостям і, зокрема, провідній ролі мови в прозі письменника присвячена стаття Т.Гундорової «Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання». Юрій Крот у статті "У пошуках романних значень" розглядає проблему жанру "Рекреацій", який у першому виданні твору (в журналі "Сучасність" за січень 1992 року), визначений як повість. В центрі уваги дослідника – діалогічність художнього слова в прозі Андруховича (він розглядає також роман "Московіада"). [15]

 Творчість Ю.Андруховича  досліджують досить ретельно. Багато  дослідників нашого часу зацікавлені  молодим талантом, такою і стала  Л.Печерських, яка вклала чимало  зусиль у своїй праці «Дискурс  маски: «Орфей» у романі Юрія  Андруховича «Дванадцять обручів». Досить ґрунтовна та оригінальна  робота, яка надає змогу більш  детально розглянути творчість  Ю.Андруховича.

К.Баліна, яка у своїй роботі розкриває питання постмодернізму у творчості письменника. Та багато інший дослідників, які невгамовно коментують творчий доробок талановитого письменника-сучасника.

         Мета курсової роботи:

- визначити комплекс дискурсів сміхової культури;

- визначити природу сміху в прозі письменника (роман «Дванадцять обручів»);

- виокремити спорідненість з естетикою постмодернізму.

     Об’єкт дослідження:  роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів».

     Актуальність курсової роботи:

полягає у дослідженні мотивів комічного в романі «Дванадцять обручів».

        Завдання:

1. Проаналізувати роман «Дванадцять обручів» з позиції постмодерного прочитання;
2. Охарактеризувати сюжет та тематику роману;
3. Дослідити поняття комічного як структурант постмодерного твору.

         Методологія дослідження полягає у визначенні комплексу дискурсів сміхової культури, виокремлюючи з естетикою постмодернізму за допомогою: описового, культурно-історичного, біографічного методів.

         Структура: робота складається зі вступу, двох розділів та списку використаної літератури, який налічує 20 джерел.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I

       Поняття комічного як структурант постмодерного твору

    Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.       Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"  (1914), але поширився він лише наприкінці 1960 роках. Спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці. В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

        Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 pоці, але поширився він лише наприкінці 1960 років, спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

                      Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;
• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
• іронічність та пародійність [16].

         Комічне – одна з найскладніших і різнопланових категорій естетики,яка передбачає як окремі звичайні події, об’єкти та відносини між ними, так і певний вид творчості, сутність якого – у свідомому конструюванні системи явищ, понять та слів з метою викликати ефект комічного. Найбільш поширеним сигналом комічного, а також видимим його результатом є сміх, хоча сміх не завжди є ознакою комічного, і не завжди комічне виявляється через сміх. Тому необхідно відділяти сміх як явище фізіологічне від явища естетичного. Сміх як естетичне явище має і собі руйнівне та творче начало водночас. Сміх порушує існуючі зв’язки та установки, викриває хибність соціальних, причиново-наслідникових стосунків, умовностей людської поведінки та життя суспільства. Сміх немов повертає світові його первинну хаотичність, у той же час будує й дещо нове: світ порушених стосунків, логічно не виправданих відносин, свободи від умовностей, а тому, певною мірою, бажаний і безпечний [6 с.21]

      Сукупність інтерпретаційних  підходів до романів письменника, які розглядають його тексти  в категоріях постмодернізму,ґрунтується  на принципові відмінності західної  та східної модифікаціях цього  літературного напряму. Г. Мережинська говорить про такі особливості східного та, зокрема, українського постмодернізму, як відхід від стратегій смерті автора, реконструкції модерністського міфу творчої особистості, розчинення суб’єкту в масовій свідомості [13,с.8-14].

         Постмодерн не є продовженням модерну – він є емансипацією від ідолів-ідеалів модерну; «постмодерн – це протест проти модерну, який пригноблює людину, раціоналізуючи будь-який аспект людської екзистенції;постмодерн є викликом модерну, раціоналістична концепція якого є апологією тотального контролю над цивілізацією та орієнтацією на універсально-загальну ідентифікацію, що притупляє сприйняття буття» [13 с.32]

         Постмодернізм  як специфічне соціокультурне  явище, що значною мірою визначило  загальний стан у сфері духовності  останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Серед домінантних рис постмодерністської парадигми можна визначити аксіологічний плюралізм, багато вимірність, кліпові-контекстуальні та асоціативно-пародійні закони, змішання різних літературних традицій, норм, а також обов’язковий культ невизначеності, неясності, пропусків, помилок та мовних ігор. В умовах болючої проблеми кризи читання у письменників постмодерністів в арсеналі гри зі здобутками попередніх культур широка палітра засобів: ігри з часом і простором, гра з текстовими структурами та філософськими ідеями. Для української літератури постмодернізм – це передовсім «посттоталітаризм», а не «неомодернізм», він не витворює «спільного континууму з тим, що йому передує» (Д. Наливайко). Фаза, яка безпосередньо повинна була передувати постмодернізму, залишилася як на «маргінесах вітчизняного наукового дискурсу» (Є. Волощук): на пальцях можна перелічити монографічні дослідження творчості засновників модерністської прози, українські роботи з розробками теоретичних проблем західноєвропейського модернізму, а також перекладами окремих зарубіжних філософських, культурологічних інтерпретацій творчості  модерністських митців, так і вітчизняної історії: диктатурами, етнічними чистками, світовими війнами, попелом «було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм – будь-який: віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла після модерністська пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю…» (Ю. Андрухович). Недарма критики назвали Ю.Андруховича «дефлоратором зашкарублої національної свідомості», адже для багатьох інтелектуалів в ті «смутні» часи перебудови мистецтво «Бу-Ба-Бу» стало синонімом свободи. Авангард 80-х  обрав для себе «сміховий полюс» карнавальної культури, перетворивши творчий досвід І.Котляревського та семіотичну теорію карнавалу М.Бахтіна в революційних замах. [1 с.16-18]

     Для постмодерністів  подібна література стає основним  предметом пародіювання, а її  читач – об’єктом глузування, оскільки неприйнятим є все, що видається, – тобто те, що викликає стандартну реакцію. Поет-постмодерніст, на відміну від митця доби бароко, переслідує іншу мету, ніж ідея основної непорушної вічності. Культурний досвід свого народу поетом-постмодерністом піддано глобальній ревізії. Своєрідна реставрація національного минулого здійснена завдяки прийому колажування, що використовувався митцями бароко як один із способів створення незабутнього враження. У постмодерніста цей стилістичний прийом унаочнює матричний принцип побудови світу сьогодення. Ю.Андрухович витворює образ хаотичного, переплавленого космосу, великого культурного смітника історії. В пострадянському просторі 80-90-х актуальним є повернення (відсилання) до стилістичних знахідок доби бароко, що репрезентує ступінь мистецької свободи. Оновлені стилістичні засоби бароко набувають новітнього характеру через свою історичну віддаленість і трансформований потенціал мистецьких форм, які забезпечують, передусім, «відкритість» тексту – налагодження естетичного діалогу між читачем і автором [11 с.60-64].

      У мистецтві та  літературі постмодерної особливої  уваги набула практика пастишу (з фр. pastiche – від італ. рasticciо – стилізована опера-попурі – «метод організації тексту як програмно електричної конституції…семантично, жанрово-стилістично та аксіологічно різнорідних фрагментів, співвідношення між якими (з огляду на оціночні орієнтири) не можуть бути однозначно задані»). Романи Ю.Андруховича «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Первезія» (1993), «Дванадцять обручів» (2003) складені з безлічі цитат, «позичених» у класиків та сучасних авторів, із біблійних алюзій та міфологічних символів. Продемонструємо на матеріалі романів Ю.Андруховича, у яких площинах (окрім інтертекстуальної) виявляє себе пастиш, що дозволить уточнити його ознаки та природу в літературі постмодернізму. Письменник часто використовує характерний для постмодерністських текстів жанр «переліку», у його творах неодноразово зустрічаються варіації переліків з «Енеїди». Переліки у творах Ю.Андруховича виконують своєрідну функцію «економії мовних засобів» – наборів певних концептів, а не відображень реально існуючих речей. Таким чином, постмодерністські тексти – це гібриди, для яких характерні не лише фрагментарність та інтертекстуальність, а й контамінація літературних жанрів, з одного боку, та різних видів мистецтва та мультимедійних засобів, здругого.  Мультимедійність увіходить до текстів «Московіади» (оперний спів персонажів), «Рекреації» (події в романі ретельно сплановані режисером «Свята Воскресаючого Духу» П. Мацапурою), «Перверзії» (подача диктофонного запису та відеозаписів, опера «Орфей у Венеції»), «Дванадцяти обручах» (перегляд кліпу «Старий Антонич»; сценарії та зйомки рекламного ролика про «Бальзам Варцабича»). Сценічні постановки його романів – це своєрідний перехід літературних текстів у мультимедійний вимір.

          Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших. Герой літератури постмодернізму – людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій – телебаченню, відеотехніці, інформатші комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю – відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами [16].