Реалізація концепту комічного у романі «Дванадцять обручів»

 

2.3 Концепт комічного в образах  роману «Дванадцять обручів»

      Розглянемо  рецепцію дискурсу «сміховий  образ», що трансформується у  романі Ю.Андруховича «Дванадцять  обручів», а також різновид авторської  іронії,крізь призму якої відбувається  трансформація.

       Основними  ознаками сміхового образу, за  переконанням М.Бахтіна, є амбівалентність, двозначність, невирішеність, готовність змінити свій зміст, містифікуючи карнавальна сутність, «ходіння колесом», наявність багатьох смислових паростків, що виходять поза межі образу. Образи роману «Дванадцять обручів» містять окремі з названих рис, часто яскраво акцентовані й подані з авторської іронічної точки зору. Першу вказівку на наявність дискурсу сміхового образу знаходимо в системі імен персонажів. Як відомо, для імені є характерною неусвідомленість походження, його значення не може відчуватися, оскільки корені імен не належать до живих мов. М. Бахтін, натомість, зазначає, що ім’я може отримати емоційно-смислове забарвлення за схожістю зі звуковими образами мови, а також набути характер прізвиська. Даний перехід надзвичайно важливий, оскільки ім’я є офіційним та глибоко позитивним, на відміну від фамільярного прізвиська, у якому переважає розвінчувальний момент. Тобто вихід імен в іншу сферу мовного життя шляхом набуття характеру прізвиська втягує його до зони контакту для переродження в ній. Серед імен персонажів роману «Дванадцять обручів» знаходимо низку подібних переходів, які здійснюються за допомогою різних прийомів. Подібність прізвища Артура Пепи із звуковим образом «топографічного низу» спричиняє схожість із прізвиськом і, відповідно, щільніше, порівняно з іншими героями роману, втягнення до зони контакту: «жодне бо інше ім’я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище Пепа». Сутність власного імені – благословення  і хвала, але звуковий образ імені Карла-Йозефа Цумбруннена асоціюється з надмірною вишуканістю, «хвалебністю»,що створює ефект гротеску, який підсилюється інформацією про те, що «Карлами-Йозефами звалося взагалі дев’ять десятин усіх чоловіків роду Цимбурнненів». У образі Карла-Йозефа Цумбруннена, «розсіяного до краю чоловіка», «віденського роззяви в чорному циліндрі й напарфумлених рукавичках», «пришелепкуватого фотографа» та «бевзя», трансформується і є акцентованою така складова дискурсу «сміховий образ», як форма «нерозуміння», у даному випадку простодушно-наївно, яке, за М. Бахтіним є організуючим моментом для викриття «дурної умовності»: «Карл-Йозеф…страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомому або напівзнайомому оточені він воліє мовчати… До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти». Але «не розуміє» Карл-Йозеф не якусь умовність чи нещирість стосунків, а події минулого та стан речей у сучасній Україні: «Чому ці міста здебільшого схожі на майже зогнилі смітники?». Форму нерозуміння застосовано в іронічному ключі: зрозуміло, що Цумбруннен, як освічена європейська людина, здатен зрозуміти істину природу речей, що відбуваються. Ця іронія випадковості, хоча незмінною зберігається функція викриття сміхового образу, про яку говорить М. Бахтін.

     Образ Артура  Пепи демонструє яскраві ознаки кар навальності, театральності,змінності, амбівалентності; знаходимо такі вказівки: «клята тахікардія відразу давалася взнаки після особливо довготривалих карнавалів і джмелів із ходіння на голові та перетасуванням безодень»; «відсторонено і зверхньо занурений у власне лицедійське існування»; «І тому воно їй найбільше в ньому подобалось, його втрачання голови». Артур саме існує в карнавальному дусі, це не штучна гра, це гра власне карнавальна, така, яку переживають…

         Артур Пепа, літератор зі Львова, з’являється в романі як читач абсурдно-безглуздих газет, це, очевидно, іронічне зображення обивателя, яке викриває обмеженість і навіювання. Але його наступна поява із ґрунтовним переліком творчих досягнень створює яскравий контраст із першим враженням, що підтверджує двозначність образу. Використовуючи функцію викриття, він акцентує увагу на проблемах особистості в сучасних умовах: складність самореалізації, зокрема, митця: «він хворобливо потребував захоплення і визнання. Без них … позбувався легкості. Він переставав подобатися самому собі,й це відбивалося на написаному … відчув, що він не любить писати, що насправді він просто ненавидів це заняття, що письмовий стіл неухильно перетворюється для нього на місце жахних психічних тортур і пекучого сорому з приводу всього, що остаточно лишалося на папері»; чоловіча криза середнього віку(«все це з ним відбувається саме через втрату любові. Або … через дедалі відчутніше збайдужіння до колись коханої жінки. Або – і цього Пепа боявся найбільше – через втрачену здатність до любові взагалі»). А оскільки до духовного,  надтвариного, вільного начала(там, де людина не співвідноситься сама з собою, із своїм «бути») відноситься любов, то образ Артура в серйозному ключі піднімає проблему втрати людської свободи.

          Образ Роми Воронич також двозначний і побудований на антитезі краса – незграбність: «Її з дитинства переконували в тому, що незграба. Цікаво, хто перший вигадав цю несинітницю?». При побудові образу «Пані Незграби» застосовується іронія випадковості: можливо,Рома – колишня дружина коломийського мольфара, який, можливо, і досі являється їй; можливо, це коханка австрійського фотографа, можливо, віддана дружина Артура Пепи.

          Динамічний, живий образ Ярчика Волшебника є  творчим переосмисленням бахтінського гротескового образу. Але тілесність у сміховій культурі має важливі задачі показати всю незвичайну складність і глибину людського тіла, його життя, розкрити нове місце тілесності в реальному просторово-часовому світі, людське тіло стає вимірювачем світу, його цінності для людини, навколо тілесної людини будується картина світу, у зоні фізичного контакту з нею. Тілесність образу Ярчика розкривається з допомогою детального опису одягу героя: «А все ж яке чудо ці мальтійські штани – скільки всього можна винести у кишенях! Тепер ще раз: тотальна перевірка. На лівій штанці чотири кишені. Перша з них – бічна і глибока – містила у собі складений увосьмеро і запаяний у поліетилен оригінал угоди з обапільними підписами; тонший конверт – з усіма необхідними візами і гербовою печаткою Фонду «Карпатська ініціатива»; грубший конверт – з гонораром. Крім того – канапка номер один, тобто найбільша канапка, чотириярусна майонезна…», детальний опис продовжується протягом двох сторінок.

          У цілому комічний, але неоднозначний  образ антоничезнавця професора Доктора демонструє застосування іронії редукції. Образ Антонича в романі найщільніше підходить до смислового поля «сміховий образ»: «Цей дивний місячний коханець …, цей таємний незнайомець у плащі є безумовно архетипом, постійно присутнім на межі несвідомого та свідомого у фантазійному світі кожної напіврозквітлої жіночністю дівчинки, що саме опинилась у стадії свого індивідуального  трепетного очікування».

           Отже, художнє переосмислення складових  дискурсу сміхового образу здійснюється  Ю. Андруховичем шляхом застосування авторської іронії: наявні випадки залучення як іронії випадковості, так і іронії редукції, що дає підстави припускати, що роман Ю.Андруховича «Дванадцять обручів» демонструє світоглядну настанову, що знаходиться у стані зміни від типово постмодерної до більш ідеологічної, «метафізичної» [13с.101-106].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

     Актуалізація  та переосмислення концепції  сміхової культури в її дискурсах, таких, як карнавальність, амбівалентність, сміховий образ, маска, карнавальне свято-дійство, серйозно-сміхове, іронія, пародія в українській літературі 1980-1990-х років спиралися на національну традицію комічного мистецтва і на сатирично-гумористичну літературу, яка має багатовікову іронію [13 с.3].

     Дослідження  творчості Юрія Андруховича є вкрай цікавою та повчальним. Ю. Андрухович манить тим, що є нашим сучасником, досить популярним і оригінальним автором. Романи постмодерніста стали одними з найцікавіших і найвизначніших явищ сучасної української літератури. Наскрізним у творах письменника є мотив подорожі, мотив, який здавна присутній в свідомості й літературі як репрезентант поглядів на цілісність світу та його розвиток у різних епохах.

     Сміхові ситуації, побудовані на доброму сміхові  з відтінком кепкування, знаходять  свій об’єкт у романах Ю. Андруховича серед кумедних спільнот чи спільнот із кумедною поведінкою, постатей автора чи читача. [13,с.143]

      Стилізація  є одним з найяскравіших прийомів  творення мовної оригінальності  прозових робіт Ю. Андруховича. Автор іронічно моделює різні стилі, які органічно вписуються до естетики постмодернізму. Сміховий ефект забезпечується контрастуванням стилю та не відповідної йому лексики, стилю оповіді та зображуваної ситуації, стилізацією мовною невправності, введенням до оповіді застарілих лексичних одиниць та граматичних конструкцій,перевантаженням оповіді тропами, не притаманними її стилю [13 с.44].

         Оглянувши рецепції прози Ю. Андруховича спостерігаємо в його доробку точку зору концепції сміхової культури. Переглядаючи функціонування елементів сміхової культури в прозових творах сміливо наголошуємо на той «принцип зчеплення», який являється специфічним типом авторської іронії, що застосовується автором.

          Отже, у творчості Ю. Андруховича, зокрема у романі «Дванадцять обручів», наявна сміхова культура, яка виражена через призму комічного.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Баліна К. Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича [Текст] // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. - №11. – С.    14 – 18.
2. Бербенець Л. Текст-пастиш у творчості Юрія Андруховича [Текст] // Слово і час. – 2007. - №2. – С. 40 – 59.
3. Будін Пер-Арне. Кінець імперії [Текст] : роман Юрія Андруховича «Московіада» // Слово і час. – 2007. – №5. – С. 62-66
4. Голобородько Я. Нова естетика Юрія Андруховича [Текст] : рефлексія над збіркою «Пісні для мертвого півня» // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 9 –10.   – С. 112-122.
5. Данильчук О. Юрій Андрухович [Текст] : матеріали до уроків // Українська мова та література. – 2008. – № 13 – 16. – С. 88 – 94.
6. Андрухович Ю. Дванадцять обручів [Текст] / Ю. Андрухович – К., 2003. – 317.
7. Андрухович Ю. Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» [Текст]: колекція віршів / Ю. Андрухович. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – 112 с.
8. Андрухович Ю. Таємниця: замість роману [Текст] / Ю. Андрухович. – Х.: Фоліо, 2007. – 478 с.
9. Гаврилюк Н. Поліметричний вірш періоду постмодерну («Індія» Юрія Андруховича) [Текст] // Слово і час. – 2007. – № 11. – С. 42-48.
10. День смерті Пані День [Текст] : американська поезія 1930 – 60-х років у перекладах Юрія Андруховича. – Х. : Фоліо, 2006. – 207 с.
11. Харчук Р. Юрій Андрухович не для дітей? [Текст] // Дивосвіт. – 2006. – №12. – С. 27 – 30.
12. Хомеча Н. Діалог епох: українське бароко і постмодернізм («Екзотичні птахи і рослини» Ю. Андруховича) [Текст] // Слово і час. – 2003. – №11. – С. 59-64.
13. Якубовська М. Відчути на дотик епоху [Текст] : (Літературний портрет Юрія Андруховича) // Якубовська М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. – Львів: Каменяр, 2005. – С. 308 – 318.
14. Печерських Л. Концептуальні дискурси сміхової культури в українській прозі 90-х років XX століття (творчість Юрія Андруховича): Монографія. – Харків: Майдан, 2008. – 160 с.
15. Печерських Л. Дискурс маски: «Орфей» у романі Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» [Текст] // Вітчизна. – 2005. – №9 – 10.
16. http://referatus.com.ua/rizne-referati-i-kursovi-z-riznih-napryamkiv/pismennik-ivano-frankivshini-yuriy-andruhovich-ref/?page=3
17. http://uk.wikipedia.org/wiki/Постмодернізм
18. http://disser.com.ua/content/341851.html
19. http://ferike.livejournal.com/146924.html
20. http://www.livelib.ru/book/1000323492/quotes