Роман Ф.Достоєвського "Злочин і кара"

                                                            

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………….…3

РОЗДІЛ I. Новаторські риси поетики  романів Ф.М.Достоєвського………..6

РОЗДІЛ II. Роман “Злочин і кара”  — діалог і полілог голосів, що аргументують свою життєву позицію………………………………………..13

2.1  Родіон Раскольников — благородний убивця……………………..……15

2.2  Соня Мармеладова і Дуня — цнотлива повія і добровільна жертва…..18

2.3  Ділок-аристократ Лужин та шахрай Свидригайлов………………..…...20

2.4  Морально бездоганний Разуміхін…………………………..……………22

2.5  Пульхерія Олександрівна і Порфирій Петрович — блаженна матір і несподіваний слідчий………………………………….………………………23

ВИСНОВКИ……………………………….……….…...……………………...26

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….…………..28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Творчість Федора Михайловича Достоєвського  належить до вершинних явищ світової літератури. Його романи стали своєрідною художньою лабораторією, в якій досліджувалася боротьба суперечливих начал у людській душі та випробовувалися чільні соціальні, моральні й філософські ідеї, що визначали духовне життя людства протягом останніх півтора століття. Проблема художності творів Ф.Достоєвського досьогодні залишається недостатньо розробленою у зв’язку з теоретичними проблемами літературної науки, які залишаються предметом нескінченних суперечок. У нашій роботі зосереджена увага на проблемі поліфонічності роману «Злочин і кара», пошуках письменника оптимальної форми для втілення своїх ідей, протиріччях у душі автора і його героїв. 

 Актуальність теми дослідження визначається сучасністю героїв письменника нашому дню, що зумовлює інтертекстуальність роману «Злочин і кара». Велике значення має світоглядна позиція автора, для якого головне – Людина, віра в її духовний потенціал і можливість удосконалення.

Суспільне значення передової російської літератури другої половини ХХ століття зумовлено її зацікавленням важливими проблемами життя, високою художньою майстерністю письменників, які піднімали загальнолюдські проблеми. Стрімкий драматизм соціально-філософських романів Ф.Достоєвського простежував шляхом зображення глибин людської душі ключові ідейні й суспільні конфлікти перехідної доби в житті Росії. Кожний новий роман письменника ставав новим кроком у засвоєнні та переосмисленні літературного процесу, відкриттям нового погляду і нових засобів відтворення дійсності. Письменник захоплюється історією світової культури в цілому, вступаючи у полеміку з попередніми художніми ідеями, структурами, системами, методами, руйнуючи звичні уявлення про літературу і художній твір. У романі «Злочин і кара» велику філософську насиченість мають навіть інтер’єри й пейзажі, герої твору виняткові, вони мають фантастичні мрії, реальність, у якій вони існують, подвійна. Коли йдеться про реальність особистості, то ця реальність завжди є умовною, але абсолютна точність обстановки, де діють герої, народжує справжні почуття і вчинки цих героїв. Слід наголосити на прагненні письменника створювати складні психологізовані образи, що досягається шляхом використання діалогізації, беззвучного внутрішнього монологу і розкриває дійсність не лише з точки зору автора, а й через сприйняття персонажа. Ф.Достоєвський часто використовує контексти, у яких спостерігається поступова зміна точок зору на події від одного героя до інших персонажів і завершується узагальненням автора. Композиція роману «Злочин і кара» побудована на прямих та підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами – Разуміхіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою та “двійниками” – Лужиним, Лебєзятніковим, Свідригайловим. “Діалоги” персонажів зумовили поліфонію роману. Саме поліфонія – головна особливість поетики романної творчості Ф.Достоєвського, на що вперше звернув увагу  вчений Михайло Бахтін.

Порівнюючи Ф.Достоєвського з  великим мислителем Л.Толстим, який усе життя бунтував логічно і розсудливо, опираючись на титанічну міць своєї особи і народно-гуманістичного ідеалу, Достоєвський, звичайно, слабкіший як особа, не мав такої опори всередині себе і займав позицію, протилежну  “богоподібності” Толстого, передаючи сум’яття нового світу в сумнівній формі. Значення дослідження полягає у новаторському підході до вивчення творчої індивідуальності письменника, який переносить протиріччя дійсності у свідомість свого героя. Це визначає нову художню цілісність його творів, яка не може бути вмотивована лише матеріальними чинниками.

Об’єктом дослідження є роман Ф.Достоєвського “Злочин і кара”, втілення у ньому особливостей сприйняття та відтворення письменником важливих проблем дійсності, шляхи створення ним неоднозначних образів. Головна увага зосереджена на ключових постаттях роману, які відтворюють душевні шукання автора, руйнуючи звичні уявлення про героя попередньої літератури.

Предмет дослідження — новаторство Ф.Достоєвського в жанрі реалістичного роману, створення ним полемічного поліфонічного роману як синтезу cкладних духовних процесів  російської дійсності другої половини ХІХ ст. на прикладі роману «Злорчин і кара».

Метою роботи є аналіз поетики романів Ф.М.Достоєвського, зокрема їх поліфонічності дослідниками кінця ХІХ століття та сучасними літераторами; визначення поліфонії як найвищого зразку художньої майстерності письменника. Для досягнення мети необхідно вирішити такі основні завдання :

- проаналізувати праці, присвячені вивченю поетики Ф.Достоєвського;

- дослідити основні новаторські риси поетики роману Ф.Достоєвського “Злочин і кара”;

- детально вирізнити діалог і полілог голосів героїв роману “Злочин і кара” на прикладі образів Родіона Раскольникова, Соні Мармеладової, Дуні, Лужина, Свидригайлова, Разуміхіна, Мармеладових, Пульхерії Олександрівни та  Порфирія Петровича;

- зробити висновок про особливості поетики роману Ф.Достоєвського “Злочин і кара” та актуальність художнього досвіду письменника у наш час.

Наукова новизна дослідження полягає у модерному аналізі ключових образів роману «Злочин і кара», визначенні їхньої естетичної цінності сьогодні, вивченні новаторських прийомів Ф.Достоєвського у створенні яскравих полемічних персонажів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. НОВАТОРСЬКІ  РИСИ ПОЕТИКИ РОМАНУ

«ЗЛОЧИН І КАРА»

 

Проблемі вивчення поетики Ф.Достоєвського присвячена чимала кількість зарубіжних та вітчизняних досліджень. Честь у відкритті світу Достоєвського належить срібному століттю, саме тоді виявилась новизна художнього мислення письменника. Д.С.Мережковський у 1893 році в книзі «Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури» намітив такі шляхи прочитання «Злочину і кари», коли усвідомлення Раскольниковим самого себе відбувається як усвідомлення Соні, Свідригайлова, Дуні. Перед героєм постала можливість знайти аналогію власної душі в душах інших персонажів. Про вміння Достоєвського зазирнути надзвичайно глибоко в навколишнє життя говорили М.А.Бердяєв, В’яч.Іванов. Російській філософії межі століть близькою була думка про те, що тільки шляхом глибинного, внутрішнього, духовного можливе пізнання зовнішнього світу. На відкриття срібного століття орієнтувався М.М.Бахтін, створюючи свою теорію поліфонічного роману. Стосункам у романах Достоєвського автора і його героя, героя і дійових осіб присвячена книга Я.Аллена «Ф.М. Достоєський. Поетика. Світовідчуття. Богошукання». Дослідник вважає, що «центральний герой, головна дійова особа, віддзеркалює своє світло на інших дійових осіб, які тяжіють до нього, не відмовляючись при цьому від своєї внутрішньої автономії» [1, 9]. Я.Аллен вступає у полеміку з Бахтіним щодо теорії поліфонічності романістики Достоєвського як головної її якості. «І які б голоси не звучали в творах Достоєвського, в них є очевидним одним й важливим – «всеіснування» автора» [1, 9]. Подібні суперечки стали причиною того, що проблема художності творів великого письменника до сьогодні залишається недостаньо розробленою. Ставлення до Достоєвського в ХІХ і на початку ХХ століття в основному «зводяться до того, що Достоєвський великий тільки як гуманіст (чи містик, чи пророк), але не як художник» [24, 127]. Але, як правильно помітив дослідник творчості письменника Р.Г.Назіров, значення Достоєвського в тому, що він зруйнував встановлені естетичні канони і переступив навіть за межі мистецтва.

На сьогодні викликають зацікавлення праці таких дослідників творчості письменника, як В.Б.Александров, Н.Ф.Бєльчіков, В.В.Виноградов,  Л.П.Гроссман, А.С.Долинін, І.Євнін, Б.С.Емельянов, В.В.Єрмілов, В.Я.Кирпотін, В.Л.Комарович, Г.М.Фридлендер, А.Г.Цейтлін, та ін. Українськими дослідниками творчості Федора Достоєвського були С.Ю.Дітькова, В.О.Мухін, В.Н.Назарець, І.М.Рада, М.А.Тищенко, Л.А.Чечетіна, Н.Л.Шалай, Л.Б.Швець та ін. Хочеться звернути увагу на книгу латвійської емігрантки Зої Муріної, яка дає нове визначення художності творчості Достоєвського у розділі «Безформність як форма». Із мистецтвом бароко зближує манеру Достоєвського іспанський філософ Ортега-і-Гассет у відомій книзі «Дегуманізація мистецтва». До такої ж думки приходить російський дослідник А.В.Чичерін.

Реалізм ХIХ ст. виробив певну систему художньої образності роману, зокрема, він потребував точної локалізації дій і розгорнутого опису місця, будинку, одягу, але в міру канонізації прийому, стаючи все більш обов’язковим, такі описи втрачали зображувальну силу. Достоєвський замінив традиційний опис місця сполученням центральної деталі з психологічною атмосферою. Подробиці, які письменник використовує при описах житла, допомагають дослідити характери і почуття персонажів. «Визначеність оточуючого середовища, його точність … поєднується у Достоєвського з багатозначністю вчинків, характерів, ідей його героїв» [32, 118]. Письменник робить спроби пояснити причини внутрішньої суперечності своїх персонажів, виникнення у них певних психічних станів і рефлексій. У радянському літературознавстві «трактувати зображену Достоєвським дійсність як елемент самосвідомості було не дуже популярним, тим паче, якщо при цьому вийти за межі дослідження художньої форми…і подивитись, як зазначене новаторство форми появляється у змісті» [6, 8]. Достоєвський створює філософський морально-психологічний роман, його художні образи втілюють протиріччя свого часу і особистий досвід письменника, все це вимагає використання нових художніх засобів. У романі «Злочин і кара» новаторство письменника виявляється у складній  архітектоніці твору та у його полемічному змісті.

Цікавою видається стаття А.В. Корольової «Функції імпліцитних засобів в творчості Ф.М.Достоєвського», де автор характерною рисою художньої прози Ф.Достоєвського називає імпліцитну діалогізацію. Дослідниця зазначає, що фрагменти мовлення персонажів мають інтимізоване забарвлення «через ідентичну оцінку подій автором і героєм у авторському мовленні» [15, 86]. Таким чином оцінка персонажа у художній прозі Ф.Достоєвського дуже часто не зливається з авторською розповіддю. Можна помітити й контексти, у яких спостерігається поступова зміна точок зору на події від одного героя до інших персонажів і завершується узагальненням автора. Засоби інтимізації письменник використовує з метою створення складних психологізованих образів. Крім того, авантюрна фабула роману захоплює читача і тримає його в напрузі до останніх сторінок. Детективний сюжет поєднується з витонченим псхологізмом і глибиною філософського сенсу. Духовний світ героїв розкривається через такі категорії, як зло, добро, свобода, доброчесність, необхідність, Бог, безсмертя, сумління. Ідейна боротьба, суперечки, диспути, пояснення, декларація різних поглядів, обговорення філософських, моральних і політичних питань відбуваються на тлі драматичних подій, коли герої поставлені в умови екзистенційного вибору. На сторінках роману зображено більше 90 дійових осіб, із них близько десяти — першочергових, із різко окресленими характерами, що відіграють важливу роль у розвитку сюжету. Це Раскольников, Мармеладов, Катерина Іванівна, Соня, Разуміхін, Порфирій Петрович, Дуня, Лужин, Свидригайлов, Лебезятников. Герої письменника  — цільні особистості, вони втілюють певний світогляд та комплекс моральних і духовних цінностей, які вступають у конфлікт з існуючими соціальними обставинами. Це призводить до виникнення протиріч спочатку у свідомості особистості, які переростають у конфлікт особистості із самим суспільством. Також є такі дійові особи, без яких  не було б роману: Альона Іванівна, Лизавета, Пульхерія, Миколка, Зосімов, Зарніцина, Замєтов, Порох, Марфа Петрівна, діти Катерини Іванівни, Амалія, і, нарешті, десятки епізодичних дійових осіб:  городові і шарманщики, писарі і сміттярі, міщани і чиновники, лакеї і священники, фурмани і студенти, господарі будинків розпусти та різних забігайлівок. Навіть, якщо не всі, то більшість цих дійових осіб хоча б на мить, привертають увагу головного героя. Їхні дії, розмови, рухи час від часу згадуються Раскольниковим або миттєво діють на його роздуми, змушуючи його перечити самому собі, або, навпаки, ще більше запевняти себе у своїх точках зору і намірах.

Не можна погодитися з думками про відсутність художності та невпорядкованість стилю Достоєвського. “Достоєвський збільшив ступінь невпорядкованості, стихійності роману, підкреслюючи неочікуваність зображуваних подій для самого оповідача [24, 140]. Над цими подіями знаходиться позиція Достоєвського-гуманіста. Роль автора в романі «Злочин і кара» вбачаємо у  намаганні письменника відкрити героям і читачам християнські істини, дати надію у можливість вдосконалення існуючого устрою, така позиція автора спричинить появу антигероя в сучасній літературі. Герой Достоєвського має вдосконалити самого себе, відшукати відповіді на складні питання, перевірити на власному досвіді правильністьучинків, навіть якщо йому доведеться пройти через злочин або смерть. Георгій Фридлендер, який плідно досліджував творчість Достоєвського, відзначив: ”Характерною рисою Достоєвського-художника є намагання при постановці величезної суспільної і моральної проблеми показати різнобіччя можливих людських поглядів і психологічних позицій по відношеню до неї” [27, 193].  Додамо, що Достоєвський намагається створити екзистенційну концепцію особистості, адже, як помітили багато дослідників, герої Достоєвського вирізняються ексцентричністю, вони перебувають у стані надзвичайного нервового збудження, їхні характери мінливі, а соціальні ролі й статуси — невизначені. До поліфонії Достоєвського додається ще така стильова риса, як фантастичність реалізму — поєднання в тканині оповіді несумісних ознак: детективу і сенсаційного роману з філософією та метафізикою, євангельських текстів і вульгарних анекдотів, комічного і трагічного, сентиментального й жахливого, натуралістично-побутового й містичного. “Фантастичним” є сам спосіб використання детективу. “Злочин і кара” по суті — “антидетектив” у тому розумінні, що ім'я злочинця відоме на початку. Такий композиційний прийом підпорядкований головному завданню автора — перенести увагу читача з зовнішніх подій кримінальної історії на внутрішній стан героя. “Фантастичними” є також час і простір роману. Час  настільки насичений подіями, що в читача складається враження, наче дія твору триває принаймні кілька років, тоді як насправді — протягом двох тижнів. Герої, зокрема Раскольников, під час кошмарних видінь переходять у надчасову реальність. Простір роману - вузький, камерний, обмежений, але в нього втиснуті герої, які ведуть розмови на теми всесвітнього, загальнолюдського значення (наприклад, сцена читання Євангелія Раскольниковим і Сонею). Персонажі романіста філософствують на межі життя і смерті — це специфічний психологізм, який у поєднанні з поліфонією та “фантастичним реалізмом” створюють провокуючу атмосферу, в якій непримиренний конфлікт думок та світоглядів дедалі більше загострюється.

Отже, Ф. Достоєвський створив зовсім новий жанр роману - поліфонічний, тому його творчість не підпорядковується ні одній із тих історико-літературних схем, які звикли вважати явищем європейського роману. Про письменника і явище поліфонії відгукувався російський літературознавець М.Бахтін у монографії “Проблеми поетики Достоєвського”, у якій він дав характеристику особливого типу художнього мислення, що відрізняється від традиційного “монологічного”, прибічником якого є Л.Аллєн. Сьогодні термін “поліфонія” широко вживається для опису найрізноманітніших явищ літератури та мистецтва. Михайло Бахтін підкреслював, що під “поліфонією” слід розуміти такий підхід письменника до зображення персонажа, який дає можливість кожному бути втіленням самостійної ідеї: “Розмаїття самостійних і несумісних голосів і свідомостей, справжня поліфонія повноцінних голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвського. <…> Головні герої Достоєвського дійсно в творчій задумці художника не тільки об’єкти авторського слова, але й суб’єкти власного, безпосереднього значущого слова”  [3, 7-8]. Весь “поліфонічний” роман — нескінченний, принципово незавершений діалог рівноправних голосів, які однаково переконливо аргументують свою позицію. Авторський голос — лише один із багатьох. У читача залишається право з ним не погоджуватися. Бахтін навчав сприймати Достоєвського не як послідовний перебіг подій, а як єдине зосередження героїв роману, їхніх вчинків, пристрастей, сумнівів і задумів. У результаті виникає симфонічна цілісність, де головним героєм стає велика ідея, яка об’єднує у великого героя всі обличчя роману.

Сьогодні звичним є порівняння творів Ф.Достоєвського з творами  живопису й графіки. «Є межа, яку письменник розхитує, розпорошує своєю творчістю – це межа між літературою та іншими видами мистецтва» [3, 159]. У романі «Злочин і кара» зустрічаємо нескінченні варіювання тем, мотивів, ситуацій, що радше характерно для музичного твору. Дослідник творчості письменника А.В.Чичерін вказував на присутність у мові романів Достоєвського «змійовидної стрічки», яка дозволяє порівнювати роман «Злочин і кара» із сюїтою Д.-Б. Піранезі «Темниця». Безформність, хаос, розлад, дисгармонія, які панують на графічних полотнах Піранезі, набувають внутрішнього символічного змісту. Достоєвський робить ще один крок на шляху до модерністичного роману – це насиченість твору символікою (згадаймо «сокиру» Раскольникова). Графічність «Злочину і кари» зумовлюється й тим, що однією з головних дійових осіб стає Петербург. Місце дії багато в чому зумовлює психічний стан персонажів, стає причиною тих чи інших вчинків, стає і жахливою реальністю й символом злочинності.