Роман Ф.Достоєвського "Злочин і кара"

Одним із найзагадковіших у романі є образ Аркадія Івановича  Свидригайлова, який також виступає своєрідним двійником Раскольникова і якого також можна віднести до одного із центральних героїв роману. Образ Свидригайлова складний і суперечливий. Перші відомості про нього в романі характеризують його як злодія, розпусника, підлого негідника. Але впродовж усього роману Свидригайлов виявляє доброчинність. Він урятував Дуню від ганьби, він прагне допомогти їй позбавитися Лужина (Свидригайлов просить у Раскольникова дозволу запропонувати Дуні десять тисяч карбованців, щоб прискорити розлучення з Лужиним), взяв на себе облаштування долі родини Мармеладових. До останньої хвилини він безкорисливо добрий до людей. Свидригайлов, як і головний герой, вважає, що усе дозволено. Незрозуміла сила притягує Раскольникова до Свидригайлова, він відчуває, що обидва вони злочинці. “Свидригайлов приворожив юнака (Раскольникова) своєю таємницею, таємницею збереження  “спокійного сумління” у злочині,” – вважає Юрій Карякін після піднятих рідкісних архівів, записок та малюнків у чернетках Ф.Достоєвського [11, 37], і, певно, має рацію. Здатний на доброту і самопожертву, але відвертий злочинець, Свидригайлов давно живе принципом задоволення себе. “Широке, вилицювате обличчя його було досить приємним, і колір обличчя був свіжий, не петербурзький. Волосся його, досить ще густе, було зовсім біляве і ледь-ледь з сивиною, а широка густа борода <…> була ще світлішою за головне волосся. Очі його були блакитними і дивились холодно, пильно і вдумливо; губи яскраво-червоні” [10, 231]. Коментуючи вигляд Свидригайлова, Ф.І.Євнін пише: “Цей портрет – маска не тільки за яскравістю і однотонністю фарб: оманливий благообраз прикриває, маскує в ньому приховані від поверхневого зору незмінні інстинкти і пристрасті. Дещо в цьому зображені (особливі очі) прямо нагадує звіра, тигра”[5, 148]. На перший погляд, Свидригайлова і Раскольникова зближує бажання допомогти іншим, але вдивившись у портрет Свидригайлова, розуміємо, що, насправді, це зла, жорстока людина, яка своєю внутрішньою сутністю протиставлена головному герою. Символічною є смерть Свидригайлова – це своєрідне попередження Раскольникову, що жодна добра справа не варта навіть «сльози дитини».

Образи Лужина та Свидригайлова  демонструють Родіону Раскольникову, до яких наслідків на практиці можуть привести його ідеї про право “обранців” та “вседозволеність”, які ганебні вчинки можуть бути виправдані теорією про поділ всього людства на два типи. Чи не вбачаємо ми разом із головним героєм роману в сучасних «лужиних» та «свидригайлових» їх ганебні риси?

2.4. МОРАЛЬНО БЕЗДОГАННИЙ РАЗУМІХІН

Університетський товариш Раскольникова — “…гарячий, відвертий, простуватий, чесний, сильний, як богатир…” [10, 193]. Це добра, весела, безкорислива і розумна людина, готова жити заради інших, доглядати хворих, піклуватися, не вимагаючи за це винагороди. Раскольников цінує Разуміхіна за простоту, енергійність і, головне, щиросердечність. До нього він йде відразу після вбивства, аби попросити знайти йому уроки для заробітку, а насправді шукає живу душу, яка здатна відгукнутися на його страждання, розділити його муку. Знаючи підозри Порфирія Петровича щодо причетності Раскольникова до вбивства лихварки та її сестри, Разуміхін намагається виправдати його, щиросердно пояснюючи усі його вчинки хворобою. Він бере під свою опіку матір і сестру Раскольникова, закохується в Дуню і пізніше одружується з нею. Але така бездоганна людина в романі залишається поза прихильністю Достоєвського. ”Чому вбивця Раскольников ближчий письменнику, ніж морально бездоганний Разуміхін? Експеримент Раскольникова нелюдський. Він — убивця. Але в нього болить душа, коли він бачить несправедливість. А Разуміхін ніби принижується перед життям. Так, він чесний, працелюбний, правильний, порядний, але сумніви не для нього. Разуміхін у полоні в життя. А прояв справжньої людяності Достоєвський бачить у стражданнях, в милосерді” [29, 14]. Дмитро Прокофійович Разуміхін, колишній студент, дворянин, університетський товариш Родіона, є ідейним антиподом Раскольникова. Теорії Раскольникова Разуміхін не може сприйняти, тому що висуває егоїстичний девіз: “Працювати, але не боротись”. Цьому, на перший погляд, бездоганному героєві, вдається жити у злагоді зі своєю совістю, він свідомо відмовляється від спроби якимось чином змінити існуючі протиріччя і, власне, є свого роду пристосуванцем. «Обман є єдиним людським привілеєм перед свіма організмами. Обманеш — до правди дійдеш» [10, 190], — говорить він Дуні. Недарма Раскольников помічає спільні риси між сестрою і своїм товаришем.

Можна помітити, що цьому образу не властива динаміка — протягом роману Разуміхін залишається самим собою. Тому провідну рису вдачі Разуміхіна вбачаємо у семантиці його прізвища. Це тип логіка, який пояснє метод, за допомогою якого Раскольніков вивів свою теорію. Ми вже переконалися, що за допомогою логічних роздумів можна виправдати буквально все. Проти такого ставлення до життя виступає своїм романом великий письменник. Достоєвський вважав неможливим вирішення соціальних протиріч на раціональній основі, для нього головне — духовна сутність людини. Саме розум — причина багатьох протиріч людської особистості. Загальнолюдське значення роману «Злочин і кара» в тому, що Ф. Достоєвський проповідує християнську ідею про моральну відповідальність окремої людини не тільки за власні вчинки, але й все скоєне зло взагалі. Тому людина, що живе тільки за законами логіки, не може бути позитивним ідеалом.

2.5.  ПУЛЬХЕРІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА І ПОРФИРІЙ ПЕТРОВИЧ — БЛАЖЕННА МАТІР І НЕСПОДІВАНИЙ СЛІДЧИЙ

 Не випадково люди похилого віку — матір Раскольникова Пульхерія Олександрівна та слідчий Порфирій Петрович — відіграють важливу роль у розумінні головним героєм хибності вибраного шляху, ганебності скоєного вбивства. Мудрістю, набутою роками, більшою чи меншою мірою, вони допомагають Родіону Раскольникову. Пульхерії Олександрівні “було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало в собі залишки минулої краси, і до того ж вона виявилась молодшою за свій вік <…>. Волосся її вже починало сивіти і рідшати, маленькі променисті зморшки вже давно з’явились навколо очей, щоки впали і висохли від піклування і горя, і все-таки це обличчя було прекрасне” [10, 193]. Перед нами портрет духовно гарної людини, внутрішня сила якої не дає виглядати старою, навіть її зморшки «променисті». І справді, “Пульхерія Олександрівна була чуттєвою, <…>, поступливою, <…> вона могла поступитися в багатьох випадках, погодитися на різне, навіть на те, що заперечує її переконанням, але завжди була така риса чесності, <…>, за котру ніякі обставини не могли змусити її переступити” [10, 194]. Недарма Пульхерія Олександрівна викликала пошану до себе, саме тому Раскольников не зміг бути поруч із нею після скоєння вбивства. У цей момент ми бачимо Раскольникова очима матері, Дуні, які чомусь бояться його, і це пояснюється не лише хворобою” очима лікаря-початківця Зосімова, який уважно вивчає пацієнта: «Зосімов... із здивуванням помітив у ньому із приходом рідних, змість радощів ніби важку приховану вимушеність витерпіти годину-другу тортур, яких уже не можна позбутися» [10, 210]. В той же час чуємо голос самого Раскольнікова, який спочатку розуміє підсвідомо своє становище брудного вбивці, вибудовуючи прірву між собою і рідними та всіма іншими людьми взагалі. Це типовий приклад поліфонічності роману «Злочин і кара», коли читач має змогу побачити певні події під різним кутом зору. Тільки набагато пізніше Раскольников прийде до розуміння хибності створеної ним теорії, але у цей час він уже психологічно буде готовий прийняти кару.

Слідчий, який веде справу Раскольникова, Порфирій Петрович, по-своєму допомагає молодій людині обрати правильний для себе шлях — спокуту через каяття. Він такий же чесний, як і мати Раскольникова. Обов'язок, як і сумління Порфирія Петровича закликають шанувати закони. Раскольников через надзвичайну вразливість, заперечує їх, але все-таки свою теорію вибудовує на основі відомих історичних фактів та закономірностей. У цьому криється причина його душевної хвороби, коли одна частина свідомості Героя не може примиритися з іншою. Таким чином Порфирій Петрович є своєрідним інтелектуальним відображенням Раскольникова. У романі між ними відбувається справжній інтелектуальний поєдинок. Розумний і витончений психолог, Порфирій насправді цікавиться Раскольниковим. “Слідчий Порфирій Петрович знається не лише на карних справах, а й на психології людини. Він бачить у концепції героя падіння моралі та небезпеку для суспільства: “дозвіл на злочин” — спокуса для дурненької та марнославної молоді. Слідчий глузує із зухвальця, здогадуючись про його провину” [22, 23]. Зауважимо, що тонкий психолог Достоєвський наділяє своїх героїв надзвичайною спостережливістю, що спонукає читача уважно ставитись до найтонших порухів свідомості його героїв, розуміти людини у будь-які моменти її життя. Це пояснює популярність роману «Злочин і кара» у читачів, незважаючи на складну поетику твору.

Ставлення Порфирія Петровича до Раскольникова подвійне: з одного боку, той для нього вбивця, злочинець, з іншого, — слідчий відчуває до нього повагу як до особистості, що здатна заглянути «за межі», на собі випробувати хоча й хибну ідею. Цей персонаж, як і інші герої Достоєвського, вражає своєю парадоксальністю й складністю. Його голос приєднується до голосів решти героїв і відіграє в полілозі роману важливу роль. Божевільні ідеї Раскольникова бизькі слідчому, але він, як досвічена людина, розуміє неправомірнність злочину, тому Порфирій Петрович обстоює щиру думку самого Достоєвського — гріхи людини спокутуються її стражданням.

ВИСНОВКИ

Творчість Федора Михайловича Достоєвського, як і його особистість, викликала зацікавлення сучасників письменника насамперед глибиною розробки проблем загальнолюдського значення і новаторством у царині реалістичного роману. Головною особливістю поетики романної творчості письменника стала поліфонія, яка виявляється на різних рівнях: від складного синтаксису і семантики до побудови художнього образу та своєрідності композиції, що дало плідне підґрунтя для різноманітних досліджень, суперечок, диспутів. Сьгодні стало очевидним, що творчість Ф.Достоєвського мала надзвичайно великий вплив на подальший розвиток не лише російської, але й світової літератури. Досвід письменника був безцінним для представників російського срібного століття, класиків модернізму, представників постмодернізму (згадаймо хоча б про паралель романів «Злочин і кара» та «Парфумер» П.Зюскінда).

Дослідження антропології роману «Злочин і кара» викликане необхідністю засвоєння досвіду письменника-гуманіста, чиї твори сповнені надзвичайної уваги до людини, бажанні допомогти їй у вирішенні важливих питань, віри у можливість її вдосконалення. Вирішенню цих завдань підпорядкована архітектоніка твору. Складні психологізовані образи роману діють на фоні детективного сюжету. Всі діалоги, монологи, полілоги твору мають глибокий філософський сенс. Головний герой, власне, потрапляє в екзистанційні умови, коли змушений зробити вирішальний крок, тому він часто потрапляє у надчасову реальність.

Ще Бахтін дав характеристику художнього мислення Ф.Достоєвського, назвавши його поліфонічним. Дотримуючись такого погляду на поетику роману «Злочин і кара», ми проаналізували його ключові образи. Зорема, було зясоване велике значення семантики імені та прізвища для розкриття художнього образу. Так, прізвище Раскольников звертає увагу на сутність вдачі головного героя і ті історичні обставини, які уможливили формування його свідомості, ім’я його матері — Пульхерія Олександрівна — свідчить про високі моральні якості цього персонажу, ім’я Соня (Софія) налаштовує на серйозне сприйняття дівчини. Якщо уважно придивитись до портрету Соні, створенного письменником, то можна побачити страждаючого ангела у людській подобі — так портрет героїні доповнює семантику її імені. Опис зовнішності сестри Раскольникова Дуні, навпаки, свідчить, що їй властиві певні суперечності.

У роботі ми звернули увагу на те, що всі герої роману «Злочин і кара» мають між собою особливі зв’язки: так чи інакше вони впливають один на одного, доповнюють або глибше розкривають певну життєву позицію, або, навпаки, виступають антиподами, викликаючи гострі суперечки та дискусії. У першу чергу,  це стосується «двійників» Раскольникова — Лужина та Свидригайлова, які розкривають вульгарний бік створеної головним героєм теорії. Тому смерть Свидригайлова набуває в романі символічного значення.

Ф.Достоєвський докладає багато зусиль, щоб якомога повніше розкрити створені ним образи. У критичні хвилини життя Раскольникова ми чуємо не тільки його голос, але й бачимо очима матері, сестри, лікаря-початківця Зосімова, що дає змогу оцінити поведінку героя під різним кутом зору. Глибоко занурившись у духовний світ персонажів Достоєвського, ми майже не помічаємо складного синтаксису твору, тому не погоджуємось із думками про відсутність художності в творах письменника. Натомість відзначаємо таку особливість художньої прози письменника, як інтимізоване забарвлення мовлення персонажів, що відіграє свою роль в оцінці зображуваних подій і свідчить про високу майстерність Ф.Достоєвського-художника.

Художні знахідки письменника та його філософські відкриття мали значний  вплив на подальший розвиток російського  та світового літературного процесу. Сьогодні, на початку ХХІ століття, постає проблема рецепції творчості Ф.Достоєвського сучасною постмодерністською прозою, що свідчить про актуальність поставлених у творчості письменника філософських та моральних проблем і розробку новаторських засобів їхнього вирішення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аллєн Л. Ф. М. Достоевский. Поетика. Мироощущение. Богоискательство. — СПб: Изд. Logos, 1996 . — 176 с.
2. Бахтин М. М. Эпос и роман. — СПб.: Азбука, 2000. — 304 с.
3. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. — М.: Изд-во “Художественная литература”, 1972.— 470 с.
4. Белов С. В. Роман Ф. М. Достоевского ”Преступление и наказание”: Коммент. Кн. для учителя / Под ред. Д. С. Лихачова. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Просвещение, 1984. — 240 с.
5. Белов С. В. Роман Ф. М.Достоевского ”Преступление и наказание”. — М.: Просвещение, 1990. — 207 с.
6. Волгин И. Последний год Достоевского. Исторические записки. — М.: Сов. писатель, 1986. — 576 с.
7. Внукова Ж. М. “Час збирати каміння…”. Утвердження християнських цінностей в романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара” // Всесвітня література та культура , — 2006. — №10. — С. 38-40.
8. Гриб О. Н. Проблема власти в творческом наследии Ф. М. Достоевского // Сучасна інтерпретація художніх творів Ф.М.Достоєвського: Міжвузівський збірник наук. праць. — К. — Бердянск, 1998. — С. 13-16.
9. Гудзь П.В., Гудзь М.В. Социально-экономические отношения в российском обществе 70-80-х гг. ХIХ ст. и герои Ф.М.Достоевского // Сучасна інтерпретація художніх творів Ф.М.Достоєвського: Міжвузівський збірник наук. праць. — К. — Бердянск, 1998. — С. 9-12.
10. Достоевский Ф.М. Преступление и наказание: Роман в шести частях с эпилогом. —  М.: Худож.  лит.,  1983. — 527 с.
11. Карякин Ю.Ф. Достоевский и канун ХХI века. — М.: Советский писатель, 1989. — 656 с.
12. Карякин Ю. Ф. Самообман Родиона Раскольникова. М.: Худ. лит., 1979. — 158 с.
13. Кирпотин В.Я. Мир Достоевского. — М.: Сов. писатель, 1980. — 376 с.
14. Кирпотін В. Я. Розчарування і загибель Родіона Раскольникова. — М.: Худ. літ., 1986. — 414 с.
15. Корольова А. В. Функції імпліцитних засобів інтимізації в творчості Ф.М.Достоєвського // Сучасна інтерпретація художніх творів Ф. М. Достоєвського: Міжвузівський збірник наук. праць. — К. — Бердянск, 1998. — С. 85-87.
16. Курляндская Г.Б. Нравственный идеал героев Л. Н. Толстого и Ф. М. Достоевского: Кн. для учителя. — М.: Просвещение,  1988. — 256 с.
17. Морца А. Мистецтво життя: Зб. упоряд., вступ ст., приміт., ім. покажчик і перекл. із франц. І. М. Овруцької. — К.: Мистецтво, 1990. — 360 с.
18. Мухін В. О. Методичні кроки до розуміння Богородичного комплексу твору // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2001. — №6(254). — С.11-17.
19. Назарець В. Н., Васильєв Є. М., Пелех Ю. В. Роман Федора Достоєвського “Злочин і кара” // Зарубіжна література. — 2005. — №9. — С. 6-10.
20. Папанова В. А. Время упущених возможностей // Сучасна інтерпретація художніх творів Ф.М.Достоєвського: Міжвузівський збірник наук. праць. — К. — Бердянск, 1998. — С. 6-8.
21. Поддубная Р. Н. Федор Достоевский. — Харьков: Веста: Ранок, 2002. — 80 с.
22. Рада І. М. Трагедія “келійного філософа”, який став заручником власної теорії. Підсумковий урок за романом Ф.Достоєвського ”Злочин і кара” // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2000. — №11. — С. 20-25.
23. Сараскина Л. И. Бесы: Роман - Предупреждение. — М.: Сов. писатель, 1990. — 480 с.
24. Творчество Ф. М. Достоевского: Искуство синтеза (Под ред. Г. К. Шенникова, Р. Г. Назирова). — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1991. — 288 с.
25. Теплинський М. В. Історія російської літератури ХIХ століття. — К.: Вища школа, 1991. — 518 с.
26. Тищенко М. А.  Роман Достоєвського ”Злочин і кара” // Всесвітня література. — 2004. —  №30. — С.12-15.
27. Фридлендер Г. М. Реализм Достоевского. Академия наук СССР. — М.: Наука. — 1964. — 404 с.
28. Фридлендер Г. М.  Достоевский и мировая литература. — М.: Худож.лит., 1979. — 423 с.
29. Халимончик Т. Преступление и наказание Родиона Раскольникова // Зарубіжна література. — 2003. — №38 (343). — С. 13-15.
30. Шалай Н. Л. ”Злочин і кара” Достоєвського // Всесвітня література. — 2004. — №4. — С. 32.
31. Швець Л. Б. ”Злочин і кара”- сповідь Раскольникова // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001. — №2.— С. 23;  №11. — С. 42.
32. Яворская Е. Л. Роль топографической точності в романах Ф.М.Достоевского (в плане изучения Романов Достоевского в школе и вузе) // Сучасна інтерпретація художніх творів Ф. М. Достоєвського: Міжвузівський збірник наук. праць. — К. — Бердянск, 1998. — С. 115-118.