Роман Ф.Достоєвського "Злочин і кара"

Роман «Злочин і кара» має  безперечне виховне значення, адже, щоб зрозуміти його героїв, потрібно наблизитися до їхнього бачення життєвих проблем, але, перш за все, полюбити людину і проникнутись до неї співчуттям і розумінням, яких так не вистачає в сучасному світі. Не кожна людина може цілком адекватно сприйняти роман ”Злочин і кара”. Особисті негативні враження від роману відчув американський біограф Ендрю Філд: “Я приймаю деякі із сцен Достоєвського; окремі яскраві фарсові описи скандалів забавні. Але його чуттєвих убивць та задушевних повій не можливо витримати” [24, 127]. Достоєвський вчить не тільки глибоко проникати у внутрішній світ людини, але й враховувати ті об’єктивні та суб’єктивні обставини, що стали причиною зміни її поведінки. Зараз ми не можемо не враховувати значення, яке мав полемічний роман «Злочин і кара» щодо виникнення суспільних суперечок. Тут ми можемо говорити про взаємозв’язок роману і читача, що може стати темою окремого дослідження. Багато мислителів і філософів, твори яких визначили духовну атмосферу ХХ ст., перебували під безпосереднім  або опосередкованим впливом Федора Достоєвського. Як на одного із своїх учителів, вказував на нього Ф.Ніцше. Не можна не згадати про ідейний паралелізм Достоєвського і згаданого філософа, який у книзі “Що сказав Заратустра” висунув теорію надлюдини, ці ідеї стали підґрунтям для створення фашистськими нацистами теорії  арійської надраси. Основні філософські теми творів Ф.Достоєвського підхопили й розвинули В.Соловйов, М.Бердяєв, Л.Шестов, М. де Унамуно, А.Камю, Ж.П.Сартр.

Ф.Достоєвський жив в епоху духовної кризи людства, стежив за її розвитком  і намагався застерегти  від згубних наслідків  втрати ціннісних орієнтирів, сенсу життя, віри, посилення егоїстичного начала особистості. У кінці ХХ століття постає проблема рецепції творчості Ф.Достоєвського. Таких праць ще досить мало, серед них статті російських авторів Д.Галковського, Мержинської, статті Т.Мотидзуки, О.А.Красіної, монографія С.Є.Турніна «Рецепція Достоєвського в російській прозі кінця ХХ-початку ХХІ століть, у якій автор досліджує рецепцію Достоєвського в реалістичній, модерністичній та постмодерністичній прозі. Вказані роботи свідчать про актуальність художнього досвіду письменника другої половини ХІХ століття сьогодні, свідчать про необхідність дослідження художнього методу письменника.

РОЗДІЛ II. РОМАН “ЗЛОЧИН  І КАРА” — ДІАЛОГ І ПОЛІЛОГ  ГОЛОСІВ, ЩО АРГУМЕНТУЮТЬ СВОЮ ЖИТТЄВУ ПОЗИЦІЮ

   Федір Достоєвський у романі “Злочин і кара” розгорнув виняткове багатство соціальних характерів і показав зверху донизу ціле суспільсво в його чиновниках, поміщиках, студентах, слідчих, ремісниках, священниках, поліцейських і каторжниках. Це – цілий світ, закономірно вміщений в історію одного ідеологічного вбивства. Історія головного героя Родіона Раскольникова тісно переплітається з двома іншими сюжетними лініями: історією сім'ї Мармеладових і долею сестри Раскольникова — Дуні та їхньої матері Пульхерії Олександрівни, а також пов’язаними з ними історіями Свидригайлова і Лужина. Якщо перші — члени родини Мармеладових і рідні Раскольникова (це соціально-психологічні типи «зневажених та скривджених», що уособлюють найнижчі прошарки тогочасного російського суспільства), то Свидригайлов та Лужин виступають у романі Достоєвського як представники вищих прошарків — тих «господарів життя», які диктують експлуатованим ними суспільним низам свої умови. Та всі «герої Ф.М.Достоєвського багато говорять про любов до себе та особистий інтерес, зміцнення суспільних підвалин за рахунок впорядкування справ окремих осіб та «збереження, так би мовити, цілих капталів» [22, 22]. Сутність характерів персонажів роману «Злочин і кара» визначається тими суспільними обставинами, в яких вони існують, вони мають значеннєві імена, всі їхні думки і дії підпорядковані намаганням влаштувати своє життя.

Достоєвський не випадково підбирав імена своїм героям, бажаючи тонко  донести своє бачення їхніх образів. У письменника був календар з «Алфавітним списком святих» із вказівкою дат вшановування їхньої пам’яті та значення імен у перекладі на російську мову. Імена та прізвища у Достоєвського завжди наповнені найглибшим змістом. Так, прізвище головного героя роману означає «розкол». А. Л. Бем звернув увагу на можливість подвійного тлумачення прізвища Раскольникова: «Одне — походить із тлумачення семантичної частини, як розкол – роздвоєння, інше – показує зв’язок кореня з розколом – розкольництвом, одержимістю однією думкою, фанатизмом і впертістю» [4, 54]. Ім’я персонажа вказує на сутність його вдачі й на ті історичні обставини, які уможливили формування свідомості героя. Прізвище шахрая Свидригайлова відображає дивну, наповнену внутрішніх вивертів особистість. Погоджуючись із таким поясненням семантики цього прізвища Н. Жернакова додає: «В основу характера Свидригайлова покладено принцип непередбачуваності і невизначеності, який згодом з’явиться у модерністів» [4, 81]. Прізвище героя містить його психологічну характеристику, що сприяє глибшому розумінню вмотивованості його вчинків.

  Особливе місце в творах Достоєвського належить «сумирним» жінкам. В романі «Злочин і кара» такою жінкою є Соня (Софія — мудрість (грец.). Соня Мармеладова несе хрест, що випав на її долю, але вірить у кінцеву перемогу добра. «І якщо «Софія», взагалі, означає мудрість, — зазначає М. С. Альтман, — то у Достоєвского мудрість його Софії – найпокірливіша….» [4, 67]. Дещо іншої семантики в романі цьому образу надає «солоденьке» прізвище Мармеладова. А от ім’я Катерини Мармеладової в перекладі із грецької означає “завжди чиста”. Дійсно, Катерина Іванівна пишається своєю освітою, вихованням, своєю “чистотою”: “…дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалась і на випуску із шаллю танцювала губернаторові <… >, за що золоту медаль і похвальний лист отримала” [10, 16] — ділиться думками зі студентом Раскольниковим Мармеладов. Пульхерія Олександрівна у вищезгаданому календарі святих означає “прекрасна” (лат.), а Олександр (ім’я по батькові Пульхерії) —  “захисник людей”. Тут не можливо не погодитися з мудрим письменником у влучному виборі імені матері головного героя роману. Важкий тягар страждань впав на її плечі зі скоєним злочином її сина, але “прекрасна захисниця людей” витримує всі негаразди.

Письменник  у романі «Злочин і кара» використовує засоби значеннєвості імен, які сприяють глибокому розумінню його персонажів, що спонукає до детального аналізу їхніх образів і визначення особливостей  та ролі створених Ф.Достоєвським типів у суспільному житті другої половни ХІХ століття.

2.1. РОДІОН РАСКОЛЬНИКОВ — БЛАГОРОДНИЙ УБИВЦЯ

Родіон  Раскольников мав літературних попередників. Поєднання пристрасного протесту проти несправедливості суспільства із підвищеним почуттям особистості та гордовитою недовірою до “звичайних” людей було притаманне байронівським героям-бунтівникам (Корсар, Ларе, Манфред), героєві Стендаля із роману “Червоне і чорне” Жульєну Сорелю, який захоплювався наполеонівськими ідеями. Через відсутність матеріальної підтримки, талановитий, але пихатий Сорель пробиває собі дорогу в житті лицемірством та обманом, протягом роману його кумиром залишається Наполеон, тому у фіналі на героя чекає смерть. Раскольников відрізняється від Жюльєна Сореля, в першу чергу, бажанням зробити багато добрих справ. Після скоєння вбивства він переосмислює колишнє захоплення ідеями наполеонізму, відбувається його духовне відродження. Роман «Злочин і кара» сповнений надією письменника на духовне відродження людства, надією на майбутнє, в чому виявляється гуманістична позиція Ф.Достоєвського.

Письменник у чернетках до роману ототожнює Раскольникова із героєм однойменного роману Ш. Нодьє Жаном Сбогаром — романтичним розбійником і бунтарем-індивідуалістом. Зазначимо, що всі попередники Раскольникова були незадоволені оточенням, намагалися із нього видертися, не погоджувалися зі звичайною панівною мораллю. Вони переступали межу, навіть коїли злочини, так, як це робить герой «Злочину і кари». Достоєвський по-новаторськи розкриває образ головного героя. Раскольников “був напрочуд гарний з себе, із прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього” [10, 4]. Інтригуючим є зауваження “до речі”, за яке автор ніби вибачається перед читачем за те, що ледь не забув дати портрет героя. Отож, у світлі ідей Достоєвського портрет не грає вагомої ролі, але він ніколи не буває випадковим, завжди слугує для розкриття головної ідеї твору.

Раскольников є мрійником, романтиком, який виношує брудну думку про  вбивство і крадіжку. Злочин героя, гидкий і низький, різко контрастує з його благородною зовнішністю, і в цьому, можливо, запорука його воскресіння. Він — незвичайний убивця, адже вбивство лихварки Альони Іванівни здійснює під впливом створеної філософської теорії, розглядаючи його як перевірку вірності теоретичних висновків і розрахунків. І.М. Рада висловлює таку думку щодо образу Раскольникова: “Достоєвський мовби опрацьовує типовий для російської літератури 60-х років образ нігіліста <…>, він довів у романі “Злочин і кара” російський нігілізм до крайнощів” [22, 23]. Матеріальні потреби стали домінуючими у житті людей і цілих спільнот. Мотиви нігілізму згадуються в романі у словах помічника квартального наглядача, Іллі Петровича Пороха, який розмірковує про нігілістів і саркастично висловлюється про їхніх представників “стрижених дівок”, які “лізуть” в академію та вчаться анатомії. Нігілізм Раскольникова базується насамперед на атеїзмі, на обожнені індивідуальної людини, яка керується тільки власними критеріями, встановлюючи межі добра і зла. “Родіон Романович Раскольников філософ-прикладник. Створивши теорію, він вирішив, однак, перевірити не власне теорію, а самого себе. <…>… Вбивство було перевіркою: хто він, власне, такий — Наполеон чи воша” [22, 24]. Наполеонівська теорія Раскольникова полягає в тому, що люди, за законом природи, поділяються на дві категорії: на звичайних людей, і тих, які мають дар або талант сказати в своєму середовищі нове слово. Останні оминають закон і є руйнівниками. Коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, то вона може це зробити,  залежно від мети та масштабів. Ці ідеї перегукуються з ідеями німецького філософа Ф.Ніцше, який захоплювався Ф.Достоєвським. За Ф.Ніцше, “нова людина” — носій нової “інтелектуальної совісті”; свобода дає змогу людині самій визначити своє добро та зло і затвердити для себе власну волю як закон. Ніцше цілком заперечує саму можливість моральних оцінок вчинку, незважаючи на те, гарний він чи поганий. Люди не можуть складати враження про чужу совість за вчинками, вважає він. Таким чином можна виправдати будь-яке беззаконня, будь-яку жорстокість, будь-який злочин [6]. Ідея примусила Раскольникова пролити кров, переступити межу людського. Логічним підсумком теорії Раскольникова є те, що заради щастя усього людства люди вбивають одне одного. Першопричиною таких думок і вчинків є убозтво, несправедливість та приниження студента. Достоєвський майже на двадцять років раніше від Ніцше передбачив той момент, коли у відповідь на суспільну несправедливість зухвалий мислитель скаже, що небеса порожні. В образах роману «Злочин і кара» і, в пешу чергу, в образі Раскольникова втілені болісті пошуки автором Бога, який зник за матеріальним, але необхідний для воскресіння людини. Адже перед нами справжня трагедія Фаустової угоди з дияволом. Раскольников — «фаустівська людина» — відмовляється від спасіння душі, відрікається від Бога, віддає душу дияволові в заставу задля того, щоб оволодіти грошима, а через них здобути… владу. Тут доречно нагадати, що, як і доктор Фауст, Раскольников «самотній мислитель», «келійний філософ» (його кімната — малюсінька комірчина з низенькою стелею, без вікон — нагадує шафу або келію). Родіон Раскольников, як вічно невпокоєна «фаустівська людина», ніколи не задовольниться щойно знайденим, тому, щоб герой зумів зробити остаточний вибір, йому потрібно пройти через жахливі випробування. Раскольников завжди відповідає добром на всесвітнє зло: і поховати Мармеладова допоміг, і про бідного сухотного товариша та його батька піклувався, і двох маленьких діток під час пожежі виніс... Герой скоїв злочин — і постраждав за нього. Добром, стражданнями, любов'ю, мабуть, він і врятувався, в християнському сенсі цього слова.

У душі Раскольникова постійно відбувається боротьба — він заперечує світ, у якому людині «нікуди більше йти», не приймає таке життя, але в той же час готовий його виправдати, «погодитись» і прийняти цей світ. Так свідомість героя роздвоюється: він постійно сперечається сам із собою. Звідси і своєрідність внутрішнього монологу героя Достоєвського — його діалогічність. Думки героя і вчинки, на перший погляд,  суперечливі, у них відсутня поступовість, логічність у переходах, але встановити логіку слів і вчинків героя допомагають використані письменником художні засоби: символічні деталі, жести, поліфонічність роману, графічність зображення.

2.2. СОНЯ МАРМЕЛАДОВА ТА ДУНЯ — ЦНОТЛИВА ПОВІЯ І ДОБРОВІЛЬНА ЖЕРТВА

На Родіоні зосереджена головна  увага автора, але поряд із ним  на сторінках твору діє значна кількість й інших персонажів, що входять до найближчого оточення головного героя. Не меншу увагу автор приділяє Соні Мармеладовій, яка докладає найбільше зусиль для порятунку загубленої душі Раскольникова. Ця дівчина змушена принести себе в жертву заради власної сім'ї, стати повією, але в романі вона духовно протиставлена головному герою: якщо Раскольников переступив через інших для себе, то Соня переступила через себе для інших. Душа Соні залишається чистою і нерозбещеною, в якій Родіон знаходить любов і співчуття, а також готовність разом із ним спокутувати його злочин. Вона чітко усвідомлює межу між добром і злом, і ці поняття у неї не змішуються, як у Раскольникова. У душі Соні живе міцна, непорушна опора — віра в Бога. Через кохання до Соні і через її кохання до нього Раскольников, на думку Ф.Достоєвського, воскресає для нового життя. У кінці роману Родіон повністю відрікається від своєї ідеї і починає поділяти почуття та переконання Соні. У романі подається портрет героїні: “Соня була малого зросту, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька білявка, з чудовими блакитними очима” [10, 175]. Здається, в автора було саме таке бачення ангела у людській подобі із відчуттям “страждання” (за тлумачним словником, - це фізичний або моральний біль, муки). Шляхом страждання людина очищується, стає кращою. Софія вказує Раскольникову шлях, який приведе його до очищення, вщент розбиває його безглузді впевнення самозахисту себе як людини незвичайної. Але чи здатна на таке повія? Адже саме нею є цей світлий ангел на імя Соня. Відвертий опис проституції в романі помічає Сергій Белов — коментатор роману “Злочин і кара”: “Уперше в російський літературі Достоєвський так широко і глибоко поставив питання про страшне породження капіталістичного міста — проституцію. Тема проституції була однією із найзлободенніших у сучасній Достоєвському публіцистиці” [4, 12]. На жаль, ця тема є актуальною сьогодні. «Зло» й «добро» письменник не тільки не розрізняє, а й змішує самим незвичайним способом. Його герої буквально зіткані із протиріч, які зумовлені їх суспільним становищем і які, на думку письменника, можна вирішити зверненням до благословенних ідей християнства. Мотив народження прекрасного поза брудним зустрінемо в творчості Анни Ахматової чи Патріка Зюскінда.

Полемічним є образ сестри Раскольникова Дуні. “Авдотья Романівна була досить привабливою — висока, напрочуд струнка, сильна, самовпевнена, …її навіть можна було назвати красунею” [10, 192-193]. Але чому навіть? Що у цій жінці суперечить прекрасному ідеалу? Дуня видається досить розумною жінкою, логіка та математичний розрахунок змушують її, як і Раскольнікова, чинити всупереч духовним пориванням: Дуня продає душу не за гроші, а за світле майбутнє брата та добробут своєї сім’ї. У характеристиці автором образу Дуні уже на лексичному рівні бачимо невпевненість автора у духовних якостях дівчини. І справді, сповнена благородних поривань, вона готова повторити трагедію Соні. Паралель між двома героїнями-страждальницями відчутна вже в першій частині: Соня і Дуня зближуються, стягуються в свідомості Раскольникова в єдиний вузол соціальних і моральних проблем. Але жертва Дуні набуває для Раскольникова символічного значення не тільки як узагальнення страшної долі жінки, якій загрожує шлюб з розрахунку із нелюбим чоловіком, що було досить злободенним явищем. Долю Соні Раскольников зближує з долею своєю, в її поведінці та її ставленні до життя він починає шукати вирішення особистих життєвих питань. Завдяки цьому в романі встановлюється паралелізм не тільки між Сонею і Дунею, але й між Сонею та самим героєм, між Раскольниковим і Мармеладовим, Лужиним, Свидригайловим, між Сонею, Лизаветою і маляром Миколкою. Так внутрішній світ головного героя автор розкриває шляхом його взаємодії з іншими персонажами, зокрема його стосунки із Сонею свідчать про прагнення до внутрішнього вдосконалення, спокутування злочину, звернення до божественних істин.

2.3. ДІЛОК-АРИСТОКРАТ ЛУЖИН ТА ШАХРАЙ СВИДРИГАЙЛОВ

   Першим із героїв, який підтримав Раскольникову ідею «надлюдини», є Петро Петрович Лужин — тип ділка і капіталіста. У нього своя мета — відкрити в Петербурзі адвокатську контору, а задля цього він готовий подолати будь-які перепони. У розмові з Лужиним Раскольніков із жахом починає усвідомлювати практичний бік принципу «все дозволено». Питання моральності злочину з особливою силою Ф.Достоєвський порушив у романі «Брати Карамазови». Дослідник творчості письменника І.Волгін у книзі «Останній рік Достоєвського», цитуючи Достоєвського, говорить, що моральним є лише те, що відповідає вашому почуттю краси, і є іделом, у якому ви її втілюєте. Лужин діє дуже неестетично навіть у плані почуттів до дівчини: вражений красою і освіченістю Дуні Раскольникової, він пропонує їй руку та серце, сподіваючись, що після страждань, які пережила дівчина, вона буде повністю покірна йому. Крім того, навіть з стосунків із бідною дівчиною можна мати матеріальну вигоду. Лужин розраховує, що чарівна привабливість доброчесної жінки допоможе його кар’єрі. Ображений Раскольниковим, Лужин здійснює наступну підлість: він намагається посварити з Раскольниковим його матір та сестру. Щодо ставлення до оточуючих, образи Лужина і Раскольникова протиставлені один одному. Егоїзм Лужина породжує байдужість, роз’єднує людей, змушує їх відсторонюватися один від одного, відкидає дружбу між ними, виправдовує підлість, жорстокість. “На противагу Раскольникову Лужин — егоїстичний ділок-набуватель буржуазної складки. Вийшовши із небагатого середовища і нагрівши капітал, він хоче одружитися на бідній дівчині, щоб отримати право володіти нею і цим морально винагородити себе за попередні приниження» [27, 185-186]. Типовий комплекс неповноцінної особистості влучно помічає Достоєвський, що ніяк не може виправдати Лужина у боротьбі за місце у суспільному житті. Зустріч Раскольникова з Лужиним розкриває вульгарну сторону його теорії і водночас акцентує на естетичній невідповідності намірів головного героя і шляхів їх реалізації.