Школа феминизма

План

 

 

Вступ

1. Фемінізм як поняття.

 

2. Школа фемінізму.

 

 

3. Гендерний аналіз.

Висновок

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Суперечки про роль жінки в суспільстві, що містять феміністську перспективу, прослідковуються від епохи так званого «високого середньовіччя». Соціальні передумови поширення феміністських ідей можна спостерігати в розхитуванні станової організації феодального суспільства в умовах зародження буржуазних стосунків, які спричинили залучення жінок до найманої праці і перетворення їх у власниць своїх робочих рук. У деяких дослідженнях з історії фемінізму витоки феміністської концепції пов'язують з виникненням плеяди жінок-єретичок в країнах Європи, які оголосили наприкінці 13—14 ст. про своє право на особливу інтерпретацію Учення Христа, який розумівся ними як божественна суть, що не мала статі і навіть швидше як жінка, ніж чоловік (Юліана Норіджська, 14 ст.).

   Найпоширеніша точка зору зв'язує витоки фемінізму з культом людини в епоху Відродження. У зв'язку з цим зазвичай називаються імена перших італійських жінок-письменниць — Ізотти Ногаролли, Лаури Черети і, особливо, венеціанки за народженням, яка творила у Франції, Христини Пізанської (1364–1430), авторки твору «Книга про Град Жіночий». У 1405 вона описала в ній ідеальне місто — притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість відносно себе від оточуючих чоловіків і суспільства. На початку 16 ст. серед захисників прав жінок опинився звинувачений в єретицтві філософ Корнеліус Агріппа (1486–1535), автор Декламації про благородство і перевагу жіночої статі над чоловічою, який вважав, що лише «тиранія чоловіків позбавляє жінку свободи, отриманої нею при народженні».

   До яскравих проявів ранньофеміністського протесту відноситься творчість англійських памфлетисток 17 ст. — Афри Бен (1640–1689), Мері Естел (1666–1731), яких часто іменують першими захисницями жіночих прав у Великій Британії. Вони захищали право жінки вважати себе рівною чоловікові і вважатися такою ж вільною і повноправною. До їхніх виступів долучається творчість письменників-чоловіків, насамперед, француза Пулена де ля Бару з його есе 1673 «Про рівність обох статей». У ньому він обгрунтовував тезу про те, що нерівноправне положення жінки є результатом підпорядкування її грубій чоловічій силі, а зовсім не «розпорядження природи». Це була аргументована відповідь на суперечки тодішніх інтелектуалів про положення жінки в суспільстві, її права визначати себе як самостійну особу.

 

 

 

1. Фемінізм як поняття.

  Фемінізм (пат. femina — жінка) — напрям постмодернізму, що набув популярності в другій половині XX століття. Ідеологію фемінізму в Європі обгрунтували Мері Волстонкрафт, у праці "Виправдання прав жінки" (1792 р.), Персі Біші Шеллі, автор "Визволеного Прометея" (1820 р.), Керолайн Нортон у "Природному праві матері на опікування своєю дитиною" (1837 р.), Маргарет Фулер у дослідженні "Жінка в дев'ятнадцятому столітті" (1845 р.), Джон Споарт Мілл у статті "Поневолення жінок" (1861 р.), Сімона де Бовуар у книзі "Друга стать" (1946 р.).

   Початком організованого руху вважається 1848 р., коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з'їзд із захисту прав жінок під гаслом «Усі жінки і чоловіки створені рівними». У 1869 році Джон Стюарт Мілл опублікував свою працю «Підпорядкування жінок», у якій відзначив, що «законодавча підтримка підпорядкування однієї статі іншій — шкідлива і є однією з головних перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення». Народження ліберального фемінізму в Старому Світі пов'язане з іменами Маріон Рейд («Благання за жінку», 1845) і дружини відомого письменника Д. С. Мілля, що зберегла своє прізвище — Гаррієт Тейлор («Виборчі права для жінок», 1851). Одну з найвідоміших своїх книг — «Підлеглість жінки» (1851) — Д. С. Мілль написав під впливом і за участю дружини. Услід за Г. Тейлор, Д. С. Мілль вважав шлюб «єдиним видом рабства, що визнається новітніми законами», оскільки виховання жінки і створення в ній очікуваних «слабкостей», вважав він, обмежують свободу її життєвого вибору і прирікають на роль сексуального об'єкта. Книга формулювала цілі феміністської пропаганди, щоб «жінка могла піднятися з становища прислуги до становища партнера». Соціальну базу ліберального фемінізму середини — другої половини 19 ст. складали представниці привілейованої частини суспільства, освіченої та інтелектуальної частини середнього і вищого класів. З середини 19 ст. вони почали створювати гуртки і групи (особливо успішним був «Комітет жіночої власності» у Лондоні, 1855), надаючи великого значення «респектабельності» своїх дій. З середини 19 ст. бере початок протистояння ліберального європейського та американського руху за права жінок і марксизму. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс не вважали тему пригноблення за ознакою статі важливим аспектом своєї теорії, тому їхні погляди не включали аналізу жіночого соціального досвіду. Їхні послідовники, розгорнувши масштабну пропаганду в середині — другій половині 19 ст., вважали себе представниками інтересів усіх пригноблюваних без розрізнення статі. Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса поклали початок розвинутим пізніше соціалістичному та марксистському напрямам у фемінізмі. У центрі уваги марксистів завжди була тема жіночої праці. Висока оцінка значущості економічного чинника в забезпеченні самостійності і рівноправ'я, історизм (розгляд прав і привілеїв лише в певному історичному контексті) а, отже, розуміння історичності будь-якої ідеології (у тому числі ідеології чоловічої переваги) збагатили фемінізм теоретично і методологічно. Суфражизм — рух за політичне рівноправ'я. Мілітантство.

   З середини 19 ст і в Старому, і в Новому Світі освічені жінки привілейованого класу почали активніше включатися в суспільне життя, вимагаючи політичного рівноправ'я. Основні центри боротьби за нього опинилися у другій половині 19 ст. в Великій Британії і США, тому англійський термін «суфражизм» (англ. suffrage), що означає виборче право взагалі, увійшов до історії як визначення політичного направлення у фемінізмі.

   Після Другої світової війни однією з важливих завдань жіночого руху стає боротьба за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні. Під час протестних виступів 60-70-х рр. в США і Європі феміністський рух стає масовим явищем («друга хвиля»). Основоположницею і теоретиком «другої хвилі» стала Сімона де Бовуар — французька філософіня-екзістенциалістка, авторка книги «Друга стать» (1949). Вона не вважала себе феміністкою. Але саме вона розвіяла постулат про природність сексуального розподілу праці, поставила проблему історичності існуючого стереотипу, що співвідносить «природне» (жіноче) з «культурним» (чоловічим), показавши, що це проблема не взаємодоповнення (природного — культурним, жіночого — чоловічим), а ієрархії та влади (чоловічого над жіночим). Конфлікт між здатністю бути суб'єктом і нав'язаною роллю об'єктові (права, політики, чужої влади) визначає, згідно з її теорією, значення поняття «жіноча суть» і особливості «жіночої долі».

   На початку 60-х пробудження соціальної жіночої самосвідомості було пов'язане з підйомом ліворадикальних рухів (студентською революцією 1968) і формуванням нових соціальних теорій. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, але увійти самим у владні структури. Під час підйому «другої хвилі» різні напрямки у фемінізмі остаточно розділилися, після чого феміністки поставили питання про визнання плюральності самого поняття («фемінізми»), яке почало уживатися замість терміну «напрямки у фемінізмі».

   Фемінізми розрізняються географічно (американський, європейський, третього світу, пострадянський і постсоціалістичний), етнічно (фемінізм «білих», «чорних»…), конфесійно (християнський, ісламський), за методами й спрямованістю дій (екофемінізм, пафіцистський, сепаратистський), за ідеологією (ліберальний, соціалістичний і марксистський, радикальний), за приналежністю до направлень у філософії і психології (модерністський, заснований на концепції соціального конструювання; постмодерністський і постструктуралістський, психоаналітичний). На рубежі 20-21 ст. у США можна було знайти представників майже всіх течій, в Британії і Австралії поширеніший соціалістичний фемінізм, у Франції — постмодерністський.

1. Школа фемінізму.

   Праця Сімони де Бовуар завершила першу хвилю фемінізму і, можна сказати, розпочала другу. Сімона де Бовуар поставила мету поглянути на художній твір очима жінки, звернувши увагу на жіночі образи і ті функції, які відводили своїм героїням автори, творили таким чином цілу міфологію про жіночу роль і призначення.

   Феміністична критика представлена трьома школами: французькою, психоаналітичною за своїм змістом, американською, по суті текстологічною, і англійською, по суті марксистською.

   Основоположником французької феміністичної теорії і критики є Юлія Кристєва — авторка праць "Влада жаху", "Есе про приниження", "Чужинці щодо себе", "Спочатку була любов: психоаналіз і віра". У своїх дослідженнях вона розглядає питання "жіночої ідентичності", процес приниження жінки у суспільстві, переглядає міфічні уявлення про любов. В есе "Stabat Mater" Ю. Кристєва відзначає: "Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати, ким вона є (без ризику посягнути на її своєрідність), то чи не інакше буде з матір'ю, оскільки материнство — це тільки функція "другої статі", якій чітко можна приписати існування? Але тут ми зразу наштовхуємося на парадокс. По-перше, ми живемо у цивілізації, в якій освячене (релігійне чи світське) уявлення про жіночність поглинає материнство. Однак, коли приглянутись ближче, то це материнство виявиться фантазією втраченої території, фантазією, яку виношують дорослі, чоловіки чи жінки; і що більше, воно менше викликає ідеалізований архаїчний образ матері, ніж ідеалізацію стосунків, які пов'язують нас із нею, ідеалізацію, яку не можна злокалізувати — ідеалізацію первинного нарцисизму. Тепер, коли фемінізм домагається нового трактування жіночності, тобто ідентифікації материнства із цим ідеалізованим непорозумінням, і відкидає цей образ та надуживання ним, він обминає правдивий досвід, який ця фантазія приховує. І який результат? Деякі авангардні феміністичні групи заперечують і відкидають материнство. Або схвалення — свідоме чи ні — традиційних уявлень про нього багатьма жінками і чоловіками".

   Неофройлистки Люсі Ірігерей ("Хірургічне люстро, про жінку", 1974 р.; "Ця стать, що не одна", 1977 р.), Сара Кофман ("Загадка жінки: жінка у текстах Фройда", 1980 р.) заперечували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, акцентували на перевагах природи жінки.

   Відома американська дослідниця, професор англійської літератури у Прінстонському університеті Елейн Шовалтер (1941 р.) увела в літературний обіг категорію "гінокритика". На думку Шовалтер, феміністична критика зосереджує увагу на жінці як читачеві текстів письменників-чоловіків, вона має обмежені можливості, бо розглядає жінку в історичному та суспільному контексті. Гінокритика зосереджується на жінці-письменниці, шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. У статті "Феміністична критика у пущі" (1981 р.) авторка розглядає чотири моделі гінокритики: біологічний, лінгвістичний, психоаналітичний і культурний. Для характеристики жіночої культури як маргінесу чоловічої Шовалтер використовує термінологію англійських антропологів "дика зона". За її словами, жіноча культура є "німою" на тлі пануючої чоловічої, феміністична критика повинна розкрити історію жіночої літератури, нагальні проблеми феміністичної критики, обґрунтувати необхідність освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів і деканонізації канонів. Що ж є предметом феміністичних студій? Це всі твори, зокрема:

1) тексти, написані письменниками-чоловіками (фантазії чоловіків про жіночі  ролі, які втілюють глибинні психологічні  структури);

2) література, створена письменницями,  яка, за визначенням Вірджинії Вулф, показує "відмінність погляду", "відмінність стандарту";

3) особливості читання  літератури жінками.

 

3.   Гендерний аналіз.

   Ґендерний аналіз, зміщуючи акценти на індивідуально-психологічну проблематику, враховуючи часто не визнані суспільством чи панівною патріархальною ідеологією погляди, дає змогу відчитувати різні рівні художнього тексту, враховувати різні ціннісні орієнтації. Сучасні інтерпретаційні підходи базуються на засадах і теоретичному апараті постструктуралістських концепцій Жака Лакана, Жака Деріди, Мішеля Фуко. Основними проблемами тут постають проблеми влади, політики, мови, сексуальності/тілесності.   

   Особливість філософської методології, зокрема, в тому, що через аналіз проявів феноменів “жіночого” та “фемінного”, “чоловічого” й “маскулінного” в культурі вона маніфестує тезу про розвиток сучасної культури не лише під знаком логіки й свідомості, але й чуттєвості, тілесного досвіду. Це суголосне з реалізацією постструктуралістської установки на плюралістичність мислення, культури, на рівноцінність різних культурних практик і типів мислення. Коли говорити про методики феміністичного прочитання тексту, про наближення до, так би мовити, феміністичної поетики, то найцікавішими видаються американська й французька школи. Слід згадати насамперед роботи Елейн Шовалтер (як-от “До феміністичної поетики”, “Феміністична критика в пущі”, “Їхня власна література: британські жінки-прозаїки від Бронте до Лес-сінг”), Аннет Колодни (“Танцюючи по мінному полю”), Юлії Крістевої (“Історії любові”, “Stabat Mater”), Люсі Іригерей (“Ця стать, яка не одна”), Гелен Сіксу (“Сміх Медузи”) тощо.

    Зрозуміло, що філософія фемінізму існувала, спершу, радше, в формі ідеології, котра, до того ж, обслуговувала й спрямовувала практику жіночого руху. І ця ідеологія будувалася через аналіз форм примусу й гноблення в культурі. За фасадом узвичаєних норм культурної реальності виявляються якісь неявні, неартикульовані, недискурсивні явища, що впливають на культуру загалом. Тому фемінізм часто обговорює межі традиційного розуміння, розкриває неявні, неусвідомлені складники культури, до яких ми звикли ставитися як до очевидних. Нині ці методологічні установки все більше спираються на свій теоретичний апарат і власну дослідницьку мову. Феміністська теорія взаємодіє з тими стратегіями сучасного мислення, які здійснюють функцію критицизму щодо установок традиційної культури.