Сонети до Орфея

найсуттєвішій своїй міфічній іпостасі - як поет, співець, що має

надзвичайну силу над усім. Водночас письменник надає  цьому образу й

риси, обумовлені його власною естетикою. Орфей причетний до світу

"речей", він  здатний прозирати їхню сутність, перетворювати їх силою

свого мистецтва. Орфей Рільке - це втілення пісні, яка  розлита у

природі, у світі "речей", і разом з тим  узагальнений символ мистецтва,

його "вічна  метаморфоза", що скеровує рух усього, показуючи напрям

духовного зростання.

 

Орфей змальований  у "Сонетах до Орфея" як Бог, що має справу з процесом

творення, точніше - одухотворення світу. Його мистецтво - втілення

божественної  сутності і божественної сили, перед  якою відступає все

суєтне, тлінне, брутальне, жорстоке і навіть сама смерть.

 

Божественне призначення  співу Орфея, на думку Рільке, полягає  в тому,

щоб вносити  в цей світ гармонію, красу, ясність. Письменник був добре

обізнаний з  роботою Ф. Ніцше "Походження трагедії", з якою він певною

мірою полемізував  у "Сонетах до Орфея". Якщо Ніцше  вимагав від мистецтва

"діонісійського" призначення - сп'яніння та екстазу,  яке звільняє

приховані інстинкти  людини й слугує злиттю особистості  з хаосом життя,

то Рільке утверджував у своєму циклі прямо протилежний тип мистецтва.

Мистецтво, за словами  поета, має орієнтуватися не на Діоніса, а на

Аполлона - бога ясності, чистоти, міри, розуму, тобто  воно повинно

впорядковувати  життя, надавати йому певний смисл, прояснювати  темні

сторони буття, давати існуванню людини й природи етичне пояснення. Мотив

подолання хаосу  засобами гармонії - один із основних мотивів  збірки

"Сонети до  Орфея". Мистецтво, яке утверджує  Рільке з допомогою образу

Орфея, - це втілення начала, що цивілізує цей світ, упорядковує його за

законами краси  й моралі, що невід'ємні одне від  одного (тут варто

згадати, що за античних часів існувало поняття "калагатія", що означало

поєднання "прекрасного" з "добрим"), перетворююча сила, яка  не віддаляє,

а навпаки - долучає  людину до світу, даючи їй вище знання про нього з

позиції досвіду  духовної культури.

 

Мотив сходження  Орфея в царство Аїда більше не цікавить автора, однак

сам факт перебування  співця в обіймах смерті, себто  його знання смерті,

прихованих  основ усього сущого, підкреслюється як таке, що духовно

збагачує героя. Шлях Орфея до царства мертвих, за Рільке, - це шлях до

витоків життя, до коріння. І це запорука його зростання, як дерева,

вгору, бо тільки те дерево може тягнутися вгору, яке  має міцне коріння.

Завдяки пізнанню таїни смерті й життя творчість Орфея отримує особливу

глибину, здатність  бачити у "речах" безкінечне, позачасове.

 

Хто понад тіньми здолав

 

ліру здійняти,

 

найсокровеннішу з слав

 

може співати.

 

Хто від померлих поїв

 

маку, той нині

 

вловить найнижчий з тонів

 

і в безгомінні.

 

Образ пізнай, що майне

 

і пощезає

 

в темних ставках.

 

Лиш на небесне  й земне

 

царства лунає

 

голос в віках.

 

(Сонет 9 (I), пер.  В. Стуса)

 

Пізнавши смерть, Орфей ще сильніше відчуває силу життя  і його красу.

Йому в усій повноті відкриваються всі земні цінності. Те, що він побачив

 

 повноті  відкриваються всі земні цінності. Те, що він побачив

у світі тіней, не зломило його волю, жагу до життя, гостроту почуттів, а

головне - прагнення гармонії, яку він протиставляє невідворотному плину

буття до смерті, хаосу, руйнації. Через досвід смерті йому по-іншому

відкривається кожна "річ" - велика чи мала, яку він славить  своїм

співом.

 

Справжній цей образ потьмити не в силі

 

жоден із тих, що живі чи в  могилі.

 

Славить він застібку, перстень і дзбан.

 

(Сонет 6 (I), пер. В. Стуса)

 

Мистецтво Орфея зображується як спосіб його існування. Без ліри немає

Орфея, без співу він  не уявляє свого життя. Однак і  світ без нього, на

думку Рільке, неповний, бо світ, в якому не лунають пісні, позбавлений

гармонії, він  не має свого "здійснення", "пояснення", "мети". Тому

мистецтво Орфея  належить як світу буденному, земному, реальному у своїй

щоденній коловерті, так і вічному, оскільки мистецтво - то є шлях до

вічності, до того, що непідвладне часові, до глибинної таїни буття:

"Орфей іде,  куди шляхів немає".

 

Емоційне забарвлення  співу Орфея у циклі змінюється порівняно з віршем

"Орфей. Еврідіка. Гермес". Якщо у згаданому вірші  весь світ був

заповнений  лише скорботою, плачем, і сама пісня  Орфея мислилася як плач,

то у "Сонетах  до Орфея" його спів звучить на повну  силу, він має

життєстверджуючий характер. Хоча спів Орфея і не позбавлений  трагічних

тонів, все ж  таки пісня митця тут уже змальовується  як хвала всьому

сущому, визнання цінності буття, вираження любові до землі, природи,

людей. Спів Орфея  життєдайний і дзвінкий, він призначений  для людства,

щоб вдихнути в  нього нові сили до життя.

 

Славлення! Той, кого ти вподобило,

 

вийшов, мов  мідь із руди, мовчазний.

 

Серце його, це зужите чавило,

 

людям неспинно цідило напій.

 

Тлін над  тим голосом буде не владний,

 

скоро він волю Господню явив...

 

(Сонет 7 (I), пер.  В. Стуса)

 

Світ, у який спускається Орфей, на думку Рільке, це не тільки світ

смерті. Якщо врахувати  цілість сонетного циклу, то можна  зрозуміти

надзвичайну широту даного образу, що відзначається всеосяжністю й

різноплановістю. У поняття "світ", де блукав Орфей, входить не тільки

царство мертвих, а й царство живих, все розмаїття  людського життя.

Водночас "світ тіней" - це ще й віковічна духовна  культура, в якій

знайшов утілення досвід тих, хто пішов, а мистецтво  Орфея "оживлює" цей

досвід, його мистецтво  стає ланкою між різними шарами культури. Разом з

тим "світ" у розумінні Рільке вміщує й увесь  світ "речей", справжню

сутність яких здатне виявити тільки мистецтво.

 

Мистецтво Орфея  мислиться автором циклу як таке, що не тільки пізнає

оточуючий світ, а й відкриває те самобутнє  в ньому, що походить від

людини. У художньому світі "Сонетів до Орфея" "речі" невід'ємні від

людської душі, вони наповнені глибоким гуманістичним змістом. А якщо

"речі" втрачають  свою "людську сутність", це  викликає у автора глибоку

тривогу.

 

Спів Орфея  відкриває неповторне й приховане  в самих людях. Людина як

найвища цінність, як непересічна особистість, наділена здатністю

 

 ю

"оживлювати" все довкола, перетворювати "речі" у свій духовний досвід,

стає головним об'єктом похвальної пісні Орфея. Проте людина тут не

ідеалізується, письменник убачає в ній різні  боки - як світлі, так і

темні, однак  мистецтво Орфея здатне долати недосконалість людської

природи, допомагати людині перемагати самотність і жах  буття і

усвідомлювати свою вищу, нерозкриту вповні сутність: "І тільки пісня

одна благословляє".

 

На думку  Рільке, через мистецтво людство  знаходить себе і своє справжнє

буття. Воно знаходить шлях до єдності зі світом, духовний зміст усіх

"речей". Мистецтво  Орфея зображується у збірці  як гуманістичне, людяне,

бо воно слугує гармонізації життя людей. А образ  Орфея стає символом

культури, у  центрі якої стоїть людина, котра здатна одухотворювати

навколишній світ, наповнювати його теплом свого естетичного  почуття,

відкривати  в ньому вищий смисл.

 

Образ Орфея  також втілює думку про вічність мистецтва, про його

непідвладність  ні часові, ні тліні. Співець, згідно з  міфом, помирає,

але його спів розливається у світі, він переходить в інші "речі" -

людей, рослини, тварин, він звучить у самому повітрі, у порухах землі.

Смерть Орфея  зображується як чарівна метаморфоза  його мистецтва. Його

пісні трансформуються  в одухотворені образи, плоди природи  й людських

рук. А порівняння Орфея з Богом також підкреслює думку про те, що

справжнє мистецтво  не вмирає ніколи. Воно живе й після  смерті і у такий

спосіб перемагає  її.

 

Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш,

 

хоч опав тебе глум знавіснілих менад.

 

З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш

 

глушить гамори дикі чудовий твій лад.

 

Ні голови, ні ліри твоєї не вразять вони.

 

Скільки б гострим  камінням у серце твоє не жбурляли -

 

з нападом кожним лише ніжніші ставали,

 

слух їм відкрило дрижання твоєї струни.

 

Нарешті вони тебе вбили в помсті сліпій,

 

але відлуння твоє і в левах і в скелях чути,

 

птаство і крона  дерев слухають відгомін твій

 

О Боже загублений! - слід нескінченний в імлі,

 

а що роздерла тебе ворожнеча  прелюта -

 

то придбали ми слуху й  стали устами землі.

 

(Сонет 26 (I), пер. В. Стуса)

 

я, даже собственная одежда были бесконечно важнее и бесконечно ближе;

почти каждая вещь - сосуд, в  котором они обнаруживали человеческое и

сберегали его. Теперь из Америки  наступают на нас пустые равнодушные

вещи, вещи мнимые, безжизненная бутафория. В американском представлении

дом, яблоко или виноградная  лоза не имеют ничего общего с домом, плодом

или гроздью, в которые  вошли надежды и размышления  наших предков...

Обжитые и пережитые, посвященные в наши тайны вещи приходят в упадок, и

ничто не может  заменить их. Возможно, мы последние  из тех, кто такие

вещи еще  знает. На нас лежит ответственность  сохранить не только память

о них (это было бы слишком мало и ненадежно), но их гуманистическую

ценность..."

 

Рільке турбував і внутрішній стан людини, яка не чує "розлиті в світі

пісні" і надає  перевагу двигтінню машин, техніки. Людина, за словами

митця, перестає бути собою, втрачає свою справжню сутність. Про

 

 жню сутність. Про

нівелювання людської особистості автор писав у романі "Мальте Лаурідс

Брігге": "Желание  умереть собственной смертью  становится все реже. Еще

немного, и оно  будет таким же редким, как и  собственная жизнь. О

Господи, как  все просто! Человек приходит и  находит готовую жизнь,

остается только надеть ее на себя..." У "Сонетах до Орфея" знаходимо

сумні роздуми  митця про атмосферу XX століття:

 

іБоже, новий  це час?

 

Гамір, дрижання -

 

чуєш? Вони для  нас -

 

як віщування.

 

(Боже, йде час  новий?

 

Гамір, дрижання,

 

двигіт, грім горовий -

 

як віщування).

 

Цей знавіснілий плин

 

все поглинає,

 

кожна бо із машин

 

слави бажає.

 

Бачиш - навально

 

мчить той двигун повсякчас,

 

геть він  спотворив нас,

 

силу людську  пожер,

 

ось і жене тепер

 

й служить безжально.

 

(Сонет 18 (I), пер.  В. Стуса)

 

У наступі техніки, машинного світу "речей" письменник убачає знак

невідворотної трагедії. Цей "гамір" - "віщування" самознищення

цивілізації, бо всяка цивілізація, на думку митця, має смисл тільки

тоді, коли вона сповнена високого духовного змісту, коли вона слугує

внутрішньому розвитку людини, а не її нівелюванню. Поет протиставляє

"новому часові" позачасове, вічне, "дрижанню машин" - спів Орфея, силі

двигуна - "силу людську". Рільке протестує проти  підкорення людської

особистості цьому "новому часові", "бездумній" техніці. З тривогою

вдивляючись у  життя свого покоління, він утверджує  думку про повернення

не тільки забутого обличчя "речей", а й про повернення особистості до

своєї сутності, до самої себе - людяної, унікальної, індивідуально

неповторної. Спів Орфея, тобто мистецтво, як уважає Рільке, повинно

навернути людину на правильний шлях, надати цивілізації  не руйнівного, а

гуманістичного  змісту.

 

Як відзначають  дослідники, на творчість Рільке значний  вплив справила

філософія С. К'єркегора, у якій письменника приваблювало визнання

цінності суб'єктивного, особистісного начала в людині, загострене

відчуття власної  індивідуальності. Головним завданням  людини, на думку

С. К'єркегора, є  становлення особистості, пошуки "екзистенційної

істини", що робить людину самою собою, особистістю у повній мірі. У

"Сонетах  до Орфея" теж відчувається  прагнення автора повернути людині

світ своїх "внутрішніх речей", тобто спроба спонукати  людство до

усвідомлення  самоцінності особистісного життя, яке і є справжнім життям.

Однак якщо у  К'єркегора людина досягає істини лише у зверненні до глибин

свого "я", то у Рільке пізнання власного "я" невід'ємне від пізнання і

возз'єднання  зі світом. Здобуття гармонії, на думку  митця, неможливе

тільки у  внутрішньому світі, вона буде повною тільки тоді, коли людина

відчує себе органічною часткою всього всесвіту. Прикладом цієї бажаної

гармонії є  образ Орфея, що відчуває спорідненість  з кожною стеблиною і

твариною, з  усім живим, із землею.

 

Отже, міфічний образ Орфея у сонетному циклі  Рільке набуває не тільки