Сонети до Орфея

нового звучання, а й поставлений автором у зовсім інший контекст - не

античний, а  сучасний, у контекст духовної атмосфери XX століття, що

 

 о

викликала в  письменника глибоку тривогу. Однак  Орфей, тобто мистецтво,

на думку  поета, здатне повернути цьому світові  гуманістичний зміст. І

навіть смерть митця не може спинити чарівний вплив  його творчості, що,

як світло далекої  зірки, яка вже давно згасла, ще довго лине у просторі

й часі. Такий  вплив має і спадщина самого Рільке, котра вже понад

століття надихає  людство і повертає його до духовних витоків буття.

 

Особливості жанру

 

У циклі "Сонети до Орфея" Рільке розвиває жанр сонета, надаючи йому

надзвичайної  гнучкості й пластичності. Його сонети звучать то трагічно,

то пристрасно, то піднесено, то викривально. Їхня ритмомелодика

змінюється  відповідно до тем і мотивів. Поет пристосовує жанрову

структуру сонета для вираження своїх філософських ідей. Сонети Рільке -

це приклади інтелектуальних сонетів, де думка  переважає над почуттям,

ідея - над образністю. Однак письменникові вдається поєднати

інтелектуальне  з чуттєвим, емоційним. Хоча найбільше  його цікавить сонет

як "засіб  втілення міркування" (Г. Кочур), у  сонетах Рільке створені

яскраві художні  образи, що набувають багатозначності  і за рахунок цього

слугують вираженню  цілого комплексу ідей (сам образ Орфея, образи дерев,

квітів, храму, ліри, плодів тощо). За спостереженнями  В. Стуса, котрий

перекладав "Сонети до Орфея" у радянських концтаборах, Рільке є

неперевершеним  майстром версифікації, рими в нього  ніколи не

повторюються, а розмір постійно змінюється, надаючи віршам різного

експресивного забарвлення. Ритм, за словами В. Стуса, то прискорюється,

то уповільнюється, то нагадує "вітровій", то втілює "тихе й непомітне

зростання дерева", то звучить "шелестом трав і квітів". "Через нього,

співця, рури всесвіту... Це спів - вітер, саморушійна сила всесвіту,

саморух - спів - усесвіт", - писав український  поет в одному зі своїх

листів. Художнім втіленням цих "рурів" всесвіту і є сонетна організація

циклу Рільке. Не можна також забувати й про те, що в "Сонетах до

Орфея"провідне місце посідає образ співу, що уособлює саме мистецтво,

всевладне й  безсмертне. Утвердженню думки про  силу мистецтва, про його

здатність вносити  у світ гармонію допомагає музичність сонетів Рільке,

що досягається різними засобами (алітераціями, асонансами, внутрішніми

римами, ритмом, повторами, переносами тощо). Увесь  цикл "Сонети до

Орфея" сприймається як пісня, що звучить на різні лади, а призначення

будь-якої ліричної пісні - висловлювати приховані думки  й почуття

особистості, її емоційне ставлення до світу. Сонети Рільке пройняті

глибокими роздумами  про Людину, Мистецтво, Життя, Смерть, Землю,

Всесвіт. Вони сповнені гуманістичним змістом, вірою у  можливості

особистості одухотворити дійсність силою мистецтва.

 

Грані сонетів  Рільке

 

Сонет 1 (I)

 

Ось піднялося  дерево. О ріст який!

 

О, Орфей співає! І співу повне вухо!

 

Мовчало все. Але  ж у мовчанні

 

Є новий початок, знак і зміна.

 

Звірі з тиші вийшли ясної,

 

покинувши ліс, барлогу і гніздо,

 

так трапилося, що вони не з хитрощів

 

і не зі страху такими тихими були,

 

а з слухання. Рев, крик, рик

 

 лухання.  Рев, крик, рик

 

здаються малими в їхніх серцях. І де тільки

 

ледве хижа була, це слухати,

 

притулок із найтемніших потреб

 

із входом, де стовпи хитались,

 

там створив ти їм храм на слуху.

 

(Дослівний переклад  Ю. Бардакової)

 

Устало дерево. О гінке зростання!

 

Орфей співа. О  вгору вольний гон!

 

І вмовкло все. І з того от мовчання

 

Постав новий  зачин, новий закон.

 

Із лісу, що у  лагоді світлішав,

 

Ринули звірі  з меж своїх і гнізд;

 

Не лють їх гнала  і не хижий хист;

 

Не ляк їх упокорив і утішив,

 

а слухання, вчування. Рев і рик

 

Змалів їм у  серцях. І де допіру

 

Хіба яка  хібарочка у чащах

 

Хилялась до первісних слухащих,

 

Де темна  хіть чаїлась потай миру -

 

Їм храм воздвиг співливий чарівник.

 

(Пер. М. Лукаша)

 

Ось дерево звелось. О виростання!

 

О спів Орфея! Співу  повен слух.

 

І змовкло все, та суне крізь мовчання

 

новий зачаток, новий знак і рух.

 

Вилазять звірі  з лісової тиші,

 

покинувши кубельця чи барліг;

 

вони, либонь, зробилися тихіші

 

не з остраху, не з хитрощів своїх,

 

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

 

змаліли їм в  серцях. Їм за пристанок

 

недавно ще була маленька хижа,

 

де крилася  жадливість їхня хижа

 

і де при вході  аж хитався ганок, -

 

там ти воздвиг  в їх прислуханні храм.

 

(Пер. М. Бажана)

 

О дерево звелось! О надвисання!

 

О крон нагірний гук - Орфеїв спів!

 

І змовкло все. Та вже в самім мовчанні

 

новий початок, знак і порух зрів.

 

Із кубл і  лігов звірі вирушали

 

в прояснений і  виріджений ліс,

 

і видалось: не страх їм горла стис,

 

і не від хитрощів вони змовкали,

 

а з надслухань. Пощухли їм в серцях

 

трубіж і  рев, і крики. Де не скоро

 

з'явилася б  і хижка на вслухання,

 

в яскині найтьмянішого  бажання

 

із брамою, де аж двигтять підпори,

 

собори спорудив ти їм в ушах!

 

(Пер. В.Стуса)

 

Питання і завдання для учнів до сонета 1 (I)

 

Визначте міфологічну  основу твору. Чи всю сюжетну основу міфу про Орфея

використовує  Рільке у цьому вірші? Поясніть свою думку.

 

Як зображується спів Орфея? Якого значення надає  йому автор?

 

Розкажіть про вплив, який справляє спів Орфея на світ.

 

к ви розумієте  образ храму, що з'являється в  кінці твору?

 

Поясніть метафоричний образ дерева у вірші.

 

Визначте особливості  кожного із запропонованих перекладів даного твору

Рільке. Хто  з українських перекладачів найбільш точно передав зміст

вірша? Що характерно для творчої манери кожного з  перекладачів?

 

У першому ж  сонеті, що відкриває цикл "Сонети до Орфея", Рільке створює

образ античного  співця Орфея, що стає узагальненим символом мистецтва.

Автор використовує тут не всю сюжетну канву міфу, а лише тільки його

частину, підкреслюючи, що спів Орфея міг зачаровувати звірів, рослини,

тварин. У такий  спосіб письменник утверджує думку  про те, що мистецтво

здатне духовно  перетворювати світ, надавати йому новий зміст. Мистецтво,

на думку  Рільке, - рушійна сила світу. Тому у  першій строфі автор пише

про "новий  початок, знак і зміну".

 

Образ дерева, що з'являється на початку твору, не є випадковим. Це

метафора духовної еволюції світу, зростання вгору, до Бога. Увесь вірш

 

 ь вірш

сприймається  як опис процесу цього зростання ("о ріст який!"), а в кінці

з'являється  образ храму, закономірний результат  духовного руху. До речі,

дерево у  сонеті є ще втіленням синтезу  земного і небесного, життя і

смерті, що є  характерним для естетики Рільке.

 

У вірші йдеться  про процес духовної зміни світу. Орфей співає, а його

спів зменшує  рев і крик, долає лють і темряву. Сонет являє низку

алегорій, характерних  для естетики символізму: темний ліс, повний хижих

звірів, - це людство, що втратило духовні цінності; темрява - втрата

ідеалу; храм - піднесення душі, усвідомлення високої, божественної

мудрості. Проте  Рільке ніколи не вважав себе "чистим" символістом,

оскільки протиставлення грішного, буденного і вічного  не заперечує

їхньої єдності, яку може забезпечити чарівна сила - мистецтво.

 

Емоційною кульмінацією вірша є момент "слухання", "вчування", коли світ

і душа людини відкриваються  назустріч прекрасному і - з'являється

прекрасний  храм, створений мистецтвом Орфея. У  вірші виявляється так

званий орфізм, притаманний поезії Рільке, особливо пізнього періоду.

Мистецтво одухотворює  кожну річ, людину і навіть звіра. Воно має чарівну

силу, що є і  в Бога, - здатність перетворювати  світ. Така думка

утверджується у сонеті.

 

Сонет 2 (I)

 

І майже дівчина була і вийшла

 

з цього спільного  щастя співу і ліри,

 

і заблищала  ясно крізь свою вуаль весни,

 

і зробила собі ліжко у моєму вусі.

 

І заснула там. І все був її сон.

 

Квітка, якою я  милувався, ці

 

близькі простори й близькі поля,

 

і подив, який мене самого охопив.

 

Їй снився світ. Як ти співучий бог,

 

як ти створив  її, що вона не хотіла

 

спочатку прокинутись? Поглянь, вона воскресла і спала.

 

Де її смерть? Ти цей мотив

 

ще знайдеш, перш ніж твоя пісня переведеться.

 

Де вона поділась?.. майже дівчина...

 

(Дослівний переклад  Ю. Бардакової)

 

І появилась  дівчинка мала

 

як ліра й  спів злились в однім гучанні.

 

Уся проміння, в  весняному вбранні,

 

в моєму слуху  спати прилягла,

 

там і заснула. Сон її пойняв

 

дерева, що мене зачарували,

 

і луки, що відчутні й чуйні стали,

 

і кожен подив, що мене опав.

 

І снила світ. Ділам твоїм хвала,

 

співучий Боже, раз вона й не хоче

 

збудитися. Дивись - явленна спить!

 

Де ж смерть її? Ти зміг би поновить

 

мотив, як виспів з'їсть її, урочий.

 

Де вийде  з мене? Дівчина ж мала.

 

(Пер. В. Стуса)

 

Питання і завдання для учнів до сонета 2 (I)

 

Пригадайте  історію створення "Сонетів до Орфея" і з'ясуйте, про яку

дівчинку йде  мова у творі?

 

Як розуміє  автор мистецтво у цьому вірші?

 

Чому Орфей  називається "співучий Бог"?

 

У цьому сонеті згадується дівчинка Віра Оукама-Кнооп, смерть якої дала

поштовх до створення "Сонетів до Орфея". Рільке підкреслює думку про те,

що мистецтво  здатне подолати смерть. Хоча дівчинка мертва, однак в уяві

митця вона постає як жива: "і вийшла з цього спільного щастя співу і

ліри". Як Орфей, що спустився до Аїду й пізнав смерть, ліричний герой

вірша пізнав реальну  смерть у своєму житті. Однак його мистецтво дає

йому снагу  жити й перемагати трагедію. Бог  може надихати всі речі на

 

 г може  надихати всі речі на

життя. Так і  у пісні Орфея дівчинка воскресла, вона лише спить... Зовсім

не випадково  Орфей у даному сонеті називається "співучий Бог", бо його

мистецтво має  божественне призначення - надихати все в цьому світі й

творити життя  попри смерть.

 

Сонет 3 (I)

 

Господь це зміг, але чи пройде тут людина

 

через вузьку ліру, як Бог?

 

Думка неясна. На перехресті двох сердець

 

не будують  Аполлону храм.

 

І пісня та, яку  ти вчиш, не є бажанням,

 

не є спонуканням  дійти ще до вершин.

 

Спів - це пожива Бога. Спів - це єство.

 

Що ж ми, якщо він зверне

 

на нашу дорогу й землю й зорі?

 

Тобі не буде, юначе, добре,

 

якщо пісня  тобі розірве рота, - ти не згадуй,

 

що співав. Луна зникне з часом.

 

Справжня пісня  інша.

 

Вона не подув  у порожнечу. Подих у Богові. Вітер.

 

(Дослівний переклад Ю. Бардакової)

 

Госполь спромігся. Але як же нам

 

пройти в  той слід крізь струн вузенькі грати?

 

Там, де розхрестям серця дух розп'ято,

 

вже не стоїть для  Аполлона храм.

 

Спів - не жадання, вчив ти повсякчас.

 

Шлях досягань - то не його дорога.

 

Спів - то буття, таке легке для Бога.

 

Коли ж ми є? Коли вже і до нас

 

він зволить  землю й зорі навернути?

 

Юначе, це не те, що ти хотів,

 

як криком рвав уста. Зумій забути

 

все, що співав. Був марний порив твій.

 

Бо іншим  духом повен справжній спів.

 

Це дух в ніщо. Дух в Бозі. Вітровій.

 

(Пер. В. Стуса)

 

Питання і завдання для учнів до сонета 3 (I)

 

Які думки й  почуття викликав у вас цей  сонет?

 

Як розуміє  автор спів?

 

Чому образ  пісні поєднаний з образом  Бога?

 

Як ви розумієте  рядок: "Справжня пісня інша"? Яка ж вона, "справжня

пісня", на думку  Рільке?

 

Яке значення має  образ вітру, що з'являється у  фіналі вірша?

 

У цьому сонеті Рільке порушує філософські питання: людина і мистецтво,

людина і  життя. Він визнає лише одне-єдине  справжнє існування для людини

- це духовне життя, що виявляється у мистецтві, адже "спів - це єство

(суть)". Не  всяка творчість є справді  мистецтвом, лише ту пісню можна,

на думку  Рільке, назвати справжнім співом, яка йде від Бога, від того

вічного начала, що присутнє майже у всіх творах письменника. Звідси

метафора: "Спів - це пожива Бога". Цю думку містить  й початок твору:

"Господь  це зміг, але чи пройде тут  людина через вузьку ліру як  Бог?"

Орієнтація  на Бога, подібність до нього (звісно, не в релігійному,

ортодоксальному плані) закладена у структурі вірша і знаходить свій

логічний розвиток у фіналі сонета, де йдеться про  справжню пісню: "Вона

не подув  у порожнечу. Подих у Богові". Василь Стус писав щодо цього

сонета: "Це повів  у Бозі, суб'єкта якоїсь Уседуші, тобто  сам Бог і є ця