Трансформація мотиву сну у поезії періоду «Трьох літ»

  Реалістичний метод допускає відтворення реальної дійсності не тільки в формах самого життя, а й у формах умовних - сатиричних, гротескних. Саме це бачимо в поемі Шевченка.

  Шевченко створює поему («комедію») епохального значення «Сон» («У всякого своя доля.,.»). Головна ідея твору підкреслена в епіграфі з євангелія: «Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его» (I, 239). Буржуазні шевченкознавці намагались коментувати епіграф і вступ до поеми в «євангельському» дусі, мовляв, поет осуджував тут «гріхи» проти «християнської етики». Нема потреби заперечувати цю абсурдну думку. Атеїстичні настрої Шевченка виразно виявлені у вступі:

...немає

 Господа на  небі!

 А ви в  ярмі падаєте 

Та якогось  раю

На тім світі  благаєте.

Немає! немає!

Шкода й праці. [19;с.195]

Епіграф, як і весь твір у цілому, позбавлені релігійного  забарвлення.

Такою ж фальсифікацією було твердження буржуазних шевченкознавців  про те, ніби у вступі осуджуються  «індивідуальні гріхи» людей. Коли в  ранній творчості Шевченко критикував окремі пороки тодішнього суспільства, то в поемі «Сон» він викриває порочність усієї кріпосницько-самодержавної  системи. Починаючи свій вступ словами:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий...

                                 

  Поет мав на увазі не індивідууми, а соціальні верстви, категорії людей, визискувачів трудящих. В сатиричних образах Шевченко показував, що у пануючих класів нема справжньої любові до батьківщини, справжнього патріотизму. Під «братією», яка «мовчить собі, витріщивши очі», «як ягнята», він, можливо, мав на увазі передусім освічені верстви, інтелігенцію, яка мирилась з існуючим феодально-кріпосницьким ладом. В суспільстві, різко поділеному на. стани, класи, гнобителів і гноблених, Шевченко відстоював повну рівність людей - «і царят», «і старчат».

  Для основної оповідальної частини поеми обрано форму сну, як найбільш підходящу для надзвичайно сміливої критики самодержавства і кріпосництва, критики, що виходила з ряду звичних уявлень. Сон складається з трьох картин, в яких зображені Україна, Сибір та Петербург. Усі три картини об'єднані спільною революційно-демократичною, патріотичною ідеєю боротьби проти самодержавства й кріпосництва, ідеєю палкої, синовньої любові поета до матері України, її пригнобленого трудящого народу, Ідея ця втілена передусім в образі вдови. Поет звертається до матері України з словами «безталанна вдово», «удово небого». Він вірить у те, що її «діти» (народ) піднімуться зрештою на боротьбу проти кріпосництва й самодержавства -

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

  Форма сну, в якому поет слідом за совою піднімається над землею й, летячи, оглядає її безмежні простори, зв'язана з визначенням жанру цілого твору як «комедії». Звичайно цей підзаголовок пояснюється як вказівка на сатиричний характер «Сну». Безперечно, сатира відіграє дуже велику роль у творі, але не виключена також можливість зв'язку підзаголовка «комедія» з «Божественною комедією» Данте, зокрема її першою частиною «Пекло». Картини, зображені поетом у «Сні», дещо нагадують подорож по пеклу. Незадовго перед тим, у 1842 p., вийшла в окремому виданні в російському перекладі перша частина «комедії» Данте. Нема сумніву, що Шевченко прочитав її, а окремі місця добре запам'ятав, бо в одному листі до Бодянського з заслання писав: «... Покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горьшего горя, как в несчастье вспоминать о прошлом счастии» .

  Епізод, в якому зображено Україну, починається чудовим широковідомим пейзажем — «Дивлюся, аж світає...» Україна з її надзвичайно красивою природою справді здавалася земним раєм, але душа поета, який милується красою, сповнена не радості, а глибокого смутку: «Хіба ти не бачиш, хіба ти не чуєш людського плачу?» Картини життя трудящих людей у цьому «раю» були разючим контрастом до краси природи. У не менш широковідомому уривку «Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш...» Шевченко дав глибоко реалістичне, типове відображення кріпосницької дійсності. Тут слід нагадати про деякі твори російської літератури. Радіщева («Путешествие из Петербурга в Москву»), Пушкіна («Деревня»). До речі, при цьому можна відзначити й певну спільність у композиції епізода, присвяченого Україні, і Пушкінського вірша — у першій частині розгорнуто мирний сільський, майже ідилічний, пейзаж,  в  другій-подані картини дикого рабства й пригнічення.[ 10. C. 159]

  Але на новому етапі розвитку революційно-визвольного руху в Росії і на Україні, коли оформляється ідеологія демократів-різночинців, захисників інтересів покріпаченого селянства» Шевченко йде значно далі Радіщева і Пушкіна. Не розраховуючи на друкування поеми в умовах царської цензури, він глибше викриває найістотніші, найпотворніші сторони кріпосницької дійсності. Перш за все він показує нелюдську жорстокість кріпосницького визиску селянства:

 

Латану свитину  з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

 Княжат недорослих...  [19;с.198 ]

                                                 

  Узагальнюючи й синтезуючи свої враження від подорожі по Україні з позицій найбільш передової суспільної думки, Шевченко в своїй творчості періоду «трьох літ» і зокрема в поемі «Сон» став урівень з найбільшими мислителями тих часів у Росії, з Бєлінським і Герценом, а в критиці самодержавно-кріпосницької дійсності пішов ще далі. Шевченко викриває в поемі «Сон» ще одне потворне явище кріпосницької дійсності - подушний податок - «...а он розпинають вдову за подушне.» Оподаткуванню підлягали всі «душі» чоловічої статі, занесені в ревізькі списки, від нього звільнялись дворяни, духовні особи, чиновники, почесні громадини тощо. Подушний податок ще більше погіршував становище покріпаченого селянства. Поет підкреслював цей непосильний тягар характерною деталлю - подушне стягають з удови, за померлого чоловіка. Узагальнюючи в цілій картині найбільш характерні явища кріпосницької дійсності, поет ще раз нагадує про рекрутчину, від якої найбільше терпіла біднота:

 

...а сина кують,

 Єдиного сина, єдину дитину,

 Єдину надію! в військо оддають!  [19;с.198]

                                            

Внаслідок безмежного й безконтрольного  визиску селянство, яке виробляло  хліб, - голодує! Цей разючий контраст підкреслений також характерними деталями - дитина вмирає від голоду в той  час, як мати збирає хліб для пана:

 

...а онде під  тином

 Опухла дитина, голоднеє мре,

 А мати пшеницю  на панщині жне!

 

             Уже у вступі ми бачимо сатиричне викриття хижацького, експлуататорського єства панівних верств феодал феодально-кріпосницького суспільства. Ось, приміром, як Шевченко зриває маску з псевдопатріотів:

 

Та отечество  так любить.       

Так із його, сердешного,

Так за ним бідкує,

 Кров, як воду, точить!..  [19;с.202]

 

   Сатиричне висміювання квасного «патріотизму» тут полягає в суперечності між словами й ділами псевдопатріотів.

   У першому й другому епізодах поеми (Україна, Сибір) виявлені благородний пафос, гнів поета, спрямовані проти гнобителів народу й глибоке співчуття, ліризм із відтінком елегії, по відношенню до гноблених, переслідуваних царизмом.

  Тавруючи царів, як душителів народу, Шевченко дає образ білої пташки, яка літає над пам'ятником Петру І і звертається до нього з обвинуваченням. Біла пташка - збірний образ українських козаків, які загинули на будівництві Петербурга. Образ цей створений під впливом «Истории русов», у якій Шевченко прочитав: «Полки малоросійські, продовжуючи роботи ліній і каналів, поділені були на великі команди, або корпуси... Вони осушували непрохідні болота і копали канали для проходу водних суден до Санкт-Петербурга, міста новозбудованого государем на своє ім'я в найпівнічніших болотах, при гирлі ріки Неви; яке зведене майже на палях і насипах, воно було могилою численного люду, який загинув од вогкості, втоми і холоднечі» .Цей момент зображено в «Истории русов» і в Шевченка дещо тенденційно. Відомо, що в будівництві Петербурга брали участь і інші народи Росії. Так само під впливом «Истории русов», де була вміщена велика патріотична промова наказного гетьмана, чернігівського полковника Павла Полуботка, Шевченко створив дещо ідеалізований образ Полуботка. Як відомо,Павло Полуботок був представником козацької старшини. В кінні свого життя, ставши після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом, він очолив виступ проти Петра І частини старшинської верхівки й домагався відновлення всіх колишніх привілеїв старшини, права українських феодалів на монопольний визиск народу. Через деякий час Шевченко переглянув своє ставлення до гетьманів, до козацької старшини («І мертвим, і живим...»).

   Створюючи ці образи, Шевченко виступає проти національного гноблення українського народу. Він бачить конкретних носіїв зла в царизмі, в самодержавстві. Всю силу свого гніву й пафосу він втілює в сатиричних образах Петра І й Катерини II. В літературі вже відзначались спільні моменти в цьому місці поеми «Сон» з поемою А. Міцкєвича «Dziady» («Pomnik Piotra pierwszego»). Спільність між названими творами не в окремих словесних, образних подібностях, а в подібному критичному ставленні до самодержавства .

  В оцінці історичної ролі Катерини II Шевченко мав цілковиту рацію; що ж до Петра І, то він узяв лише одну сторону його діяльності, недооцінивши її прогресивне значення в цілому.

  Основна частина третього епізоду (в Петербурзі) присвячена сатиричному викриттю монархії Миколи І. Тут розкривається головна суперечність між самодержавним ладом і народом. Сатиричні засоби поета різноманітні - гнівна іронія, разючий, бичуючий сарказм. Образи царя, цариці, царської камарильї Шевченко всіляко знижує шляхом порівнянь і епітетів із тваринного й рослинного світу. Він з іронією говорить про обожнювання царськими блюдолизами самодержців: «Так оце та богиня...», «За богами-панства, панства...», «Богиня» - цариця- «мов опеньок засушений», «мов та чапля між птахами», цар — «ведмідь», «ведмедик», «мов кошеня». Цар і цариця — «мов сичі надуті». Придворний почет — «блюдолизи», «мов кабани годовані», «мов індики». Придворні поети - «тупорилі віршомази». Царські солдати - «мов журавлі». Зниження образів провадиться й іншими засобами мови. Чиновник-землячок - «мерзенний  каламар». Плазування царських блюдолизів перед самодержцем передається в такому образі: «Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пів-дулі, аби тільки під самую пику». Сцену, яку Франко назвав «картиною генерального мордобитія», Шевченко зображує засобами, близькими до бурлеску -«облизався неборака; та меншого в пузо...»

  У певних перебільшеннях, навіть елементах фантастики, немає жодного порушення принципів реалізму. В деяких жанрах сатири зберігаються реальні обриси зображуваних явищ, а в деяких певні риси явищ різко збільшуються, порушуються звичайні реальні форми, замінюються гротеском, фантастикою. Цими, до певної міри, алогізмами Шевченко підкреслював протиприродність царизму, ворожість його інтересам народу. Але навіть у гротескних образах, у деталях поет лишався вірним принципам реалізму. Ось, наприклад, він дає такі типові деталі портрета цариці Олександри Федорівни:

...обок його 

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.  [19;с. 203]

Поет відобразив основні, найістотніші риси в портреті імператриці. Мемуарист, який не раз бачив Олександру Федорівну, вказавши на її «чрезмерную  худобу», продовжував: «Під час урочистого виходу в церкву імператриця була схвильована і здавалась мені майже вмираючою. Нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, змушуючи навіть трясти головою... Імператриця  передчасно зістарилась... Вона така недолуга, що здається зовсім позбавленою життєвих сил».

   Типовість деталей відтворюється за допомогою образної, мовної системи. Лексика поеми «Сон» суто народна: панство, цар і цариця порівнюються з «кабанами», «індиками», «чаплями», «сичами», «кошеням», «зміями», «медведем, «звіром», «швайкою». Цариця сидить не на троні, а на «дзиґлику». Цар і чиновники «цвенькають». Царі - «людоїди», пани - «пузаті». Шевченко не раз вживає образ «людської крові»: «я свою п'ю, а не кров людськую», «хори... политі кровію людською», «країна, не полита сльозами, кров'ю», «отут кров! пролито людської - І без ножа». Один сучасник Шевченка звернув увагу на своєрідний вираз у лексиці українських селян 40-х років-«людська кров»: «Г. близько ознайомився з побутом селян у Малоросії. Одного разу стара жінка, розбалакавшись з ним, вжила вираз людська крові з розпитувань виявилося, що дими двома словами селяни позначають звичайно все - майно поміщика: його будинок, худобу, господарське обладнання тощо».

  Відомо, що поема «Сон» стала основним доказом при обвинуваченні Шевченка в III відділі в писанні віршів «найпідбурливішого змісту», в яких він «з надзвичайною зухвалістю виливав наклепи та жовч на осіб імператорського дому». Текст поеми в альбомі «Три літа» був майже весь підкреслений або обкреслений жандармським олівцем. Зміст поеми «Сон» був докладно переказаний у доповідній записці Миколі І. В основному саме за цю поему Шевченко був засланий у солдати з забороною писати й малювати.

  Поема «Сон» поширювалась у списках. Один із цих списків потрапив за кордон. 1865 року поема була надрукована у Львові окремим виданням письменником Ксеофонтом Климковичем. У нас поема поширювалась нелегально й надрукована була тільки після першої російської революції 1905 року.

  В оцінці поеми «Сон» виразно виявлялись різні класові позиції представників  різних   соціальних   груп. Українські реакціонери так само, як і царські жандарми, ставились різко негативно до цього революційного твору. Згаданий уже нами поміщик П. Лукашевич пропонував «віддати спаленню і вічному прокляттю цей мерзений пасквіль несамовитого поета». Ліберали й націоналісти намагались спотворювати твір, заперечувати ідею революції. Так, І. Копач писав: «Яку ж раду дає Шевченко на ті рани, котрі сам розкрив! Коли не помиляюсь: одну лише - криваву революцію». І далі цей лакей буржуазії повторював вигадки її ідеологів про непорушність капіталістичного ладу, про те, що революція нібито вже себе пережила, неможлива й непотрібна.[10. C .170-171]