Українська поезія кінці ХІХ – початку ХХ століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з української  літератури

за темою  «  Українська поезія кінці ХІХ  – початку ХХ століття»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Українська література кінця XIX і початку XX ст.

 

Розвиток літератури невід'ємний  від розвитку суспільства. Література на межі XIX — XX століть була тісно  пов'язана з усіма перипетіями  свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного  процесу.

Літературний процес наприкінці XIX – на початку XX ст. припадає на період Інтенсивного розгортання визвольного  руху в Російській імперії. Це визначило  характерні тенденції розвитку літератури не тільки в Наддніпрянщині, але  Й в Галичині та Буковині, які  перебували в межах Австро-Угорської  імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують зростання соціальної й  національної свідомості людини.

Відомо, що словесна творчість в  усіх її проявах визначається культурно-історичною ситуацією, в якій вона твориться. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася в умовах бездержавності, нищення національних цінностей на тлі загальноєвропейського краху духовності та політичної нестабільності (світова війна та революції в Росії, війни в Україні позначилися на українській історичній ситуації). Катаклізми похитнули усталені засади творчості. Це значно посилювало ірраціональний тип світобачення, скептицизм, песимізм. Відповідно, український модернізм формувався в несприятливих умовах, за яких письменники передусім мусили дбати про виживання в ситуації некструктурованої національної культури. Модернізм пройшов чотири етапи еволюції: початок XX ст., 20-ті, 60-ті, 80-ті XX ст. Окремі стильові тенденції у різних художніх вимірах можуть тлумачитись із різних позицій. Так, імпресіонізм у європейському письменстві (мистецтві) сприймають як перехідний етап (сецесія) від реалізму до модернізму, а в українському — як одне зі стильових відгалужень модернізму. Рух української літератури до модернізму і право митця на достеменне мистецтво одним із перших проголосив М. Вороний: "хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою". На підставі звернення поета долітературної громадськості з'явився альманах "З-над хмар і з долин" (1903), який став спробою наближення "до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських". З аналогічною метою М. Коцюбинський та М.Чернявський видали аналогічний альманах "З потоку життя" (1905). Модернізм став основою літературної творчості Лесі Українки, М.Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, представників "Молодої музи" й "Української хати", його трактували як один із можливих шляхів переходу письменства у нову якість.

 

Особливості любовної лірики

Процес оновлення української  літератури відбувався не тільки завдяки  проникненню впливів із західного  світу, а й унаслідок рішучого повороту від старих зразків, від  наслідування до творчості оригінальне, яка мала свої аналогії у західноєвропейській і польській літературах. „Нова українська література,— писав 1. Франко,— по приміру всіх новоєвропейських літератур основана на принципі індивідуальності, вважає поетичну творчість за один із найвийщих і найкращих проявів людської індивідуальності і власне з того принципу черпає свою силу, різнорідність і оригінальність”.

Тема кохання — одна з найдавніших  у творчості кожного народу. Хвилюючими творами про кохання, сповненими найщиріших людських почуттів, славиться  український фольклор. Кохання у  народній поезії сильніше родинних стосунків, сильніше смерті.

Уже кілька століть привертає увагу  українських письменників народна  пісня про кохання «Балада  про Гриця», котру приписують легендарній  поетесі Марусі Чурай. Художня інтерпретація  пісні належить багатьом письменникам-романтикам XIX століття (Йосипу Бодянському, Віктору  Забілі та ін.), саме вона стала поштовхом  до написання драми М. Старицького  та Л. Старицької-Черняхівської «Ой  не ходи, Грицю». В основу повісті  покладена одна із сюжетних ліній  народної пісні — кохання Гриця  до двох дівчат, його трагічна смерть, зумовлена роздвоєністю натури. Широковідомий  сьогодні і роман Лиш Костенко «Маруся Чурай», героїня якого  щиро покохала Гриця Бобренка. Але  любов Марусі «чолом сягала неба, а  Гриць ходив ногами по землі».  Особливо трепетно тема кохання звучить  в українській поезії. Любов пристрасна, любов зраджена, врешті, любов материнська  є однією із основних тем шевченківської творчості, могутньо звучить у його віршах та поемах («Тополя», «Утоплена», «Наймичка», «Катерина», «Лілея», «Ликері» та багато інших).  Готовність до самопожертви в ім'я кохання, прагнення справедливості, нестерпні муки чекання, зумовлені  соціальними обставинами — все  це знаходить своє відображення у  творчості Г. Ф. Квітку-Основ'яненка («Маруся», «Щира любов»), І. П. Котляревського («Наталка-Полтавка»), І. Кропивницького («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), І. Франка, зокрема в його наукових дослідженнях («Жіноча неволя в руських  піснях народних») та неповторній поетичній  збірці «Зів'яле листя». Поет мріяв  про велике кохання, про щиру і  вірну подругу-однодум-ця на все  життя. Тому так пристрасно звучать  рядки поезій про палке, ніжне, але  в основному нещасливе кохання:

Чого  являєшся мені

У сні?

В життю  ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала.

Із  нього визвала одні

Оті ридання  голосні —

Пісні.

Яскравим прикладом високої  любові є драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» — поетичний і  водночас трагічний твір про красу  кохання, про високу мрію людини та її одвічний потяг до прекрасного, до гармонії з природою. Автор безсмертної  «Лісової пісні», страждаючи через  своє приховане кохання до померлого  С. Мержинського, з останніх сил знаходить  мужні слова, котрі розкривають  непереможну силу української жінки, здатної будити до життя інших.

 В історії української літератури XX століття найяскравішим пам'ятником  кохання стала поезія Володимира Сосюри:

 Так  ніхто не кохав. Через тисячі  літ  

Лиш приходить  подібне кохання.

  В  день такий розцвітає весна  на землі  

І земля  убирається зрання. 

Ніжність і задушевність, динаміка та нестримна сила почуттів притаманні інтимній ліриці П. Тичини, М Рильського, А. Малишка, Д Павличка, І. Драча, В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, у поезії якого кохання. пахне всеосяжністю і водночас українським степом:

  Йди  ж, моя любове, доки твоя воля.

 Коли  навіть пройдеш і саму себе...

 Зупинилась  тиша й тихий вітер з поля. 

Голубі  пожежі голубих небес…

  Любов рухає світом, живить  філософію життя. Тому не дивно,  що ця тема залишається невичерпною.  Енергія серця, енергія мелодії  кохання притаманна багатьом  творам українських письменників. Характерно, що однією з особливих  ознак таких творів є наявність  в них елементів пейзажної  лірики з притаманним для неї  відтворенням явищ природи, які  своєю цілющою силою живлять  душу закоханої людини.  Краса  природи вселяє бажання жити, любити, породжує відчуття радості,  викликає мрії. Так, у вірші  Лесі Українки «Стояла я і  слухала весну» відчуття любові  зливається з відчуттям гармонії  і краси, які передаються слуховими  засобами, що створюють картину  весняної чарівної ночі: 

Вона  мені співала про любов.

  Про  молодощі, радощі, надії, 

 Вона  мені переспівала знов 

 Те, що давно мені співали мрії.

За допомогою зорових та слухових вражень передає глибину інтимного  світу людини Олександр Олесь, у  творчості якого багато прекрасних віршів про чисту і вірну людську  любов. Максимальна увага на музичність, що вражає новизною та естетичністю, відчутна в інтимній ліриці Миколи Вороного. Вона забирає нас в полон міцним чаром своїх емоцій, даючи відчуття гармонії, яке дарує людині природа. Нерідко в інтимній ліриці поети  використовують народнопісенні елементи.

«Невесело на світі жить, коли нема кого любить», — писав Тарас Шеченко у своїй поемі «Княжна». Зовсім по-іншому, з притаманним тільки їй відчуттям всесвіту передає свої почуття Ліна Костенко: «Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни».

Неповторно і своєрідно сказано  про це надзвичайно сильне людське  почуття в творчості фактично кожного українського письменника, про що свідчать прекрасні літературні  шедеври, створені їхнім талантом.

 

 

 

Риси пейзажної лірики

Філософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного  героя.

Справжнiм майстром пейзажного малюнка  поетеса проявила себе уже в ранньому, але мистецьки довершеному циклi "Подорож до моря" (1888). У цих вiршах все вiдбиває внутрiшнi переживання Лесi Українки: опис весни чи осенi, бурхливого чи спокiйно-лагiдного моря, величних мальовничих гiр чи зоряного неба, картини розгнiваної стихiї... Коли читаєш цю поезiю, вiдчуваєш найтонкiшi порухи душi письменницi, її болi i радощi, тугу i надiї:

 

За  кожним тим сплеском яскравим

 

Серце кидалось, розпачем билось,

 

Замирало  в тяжкiй боротьбi.

 

Вiдкiля ж цей сум i розпач?

 

I це зрозумiло: у великих майстрiв  виключно пейзажної лiрики не буває; у нiй обов'язково присутня людина, її доля, її настрiй i почуття. Глибоким смутком, драматизмом i красою сповнена iнтимна лiрика Лесi Українки. Цi поезiї схвилювали мене своєю щирiстю, нiжнiстю,

зворушливою чистотою. Складається  враження, що поетеса довiряє тобi свою бентежну душу, розраховуючи на розумiння й спiвчуття:

 

Нiчка  тиха i темна була,

 

Я стояла, мiй друже, з тобою;

 

Я дивилась на тебе з журбою,

 

Нiчка  тиха i темна була...

 

На мою думку, важко видiлити суто iнтимну лiрику Лесi Українки серед iнших численних її поезiй, бо кожний лiричний вiрш мiстить у собi риси громадського звучання, якi тiльки виразнiше розкривають душевний свiт i стан поетеси. Так вiрш "Contra spem spero!" належить до "лiрики чуття" i є художнiм вираженням "крику душi", прагненням молодої жiнки житии повноцiнним життям, тодi як умови (суспiльнi й особистi) постали нездоланими перешкодами до цього. Та оптимiз мом, утвердженням життя як дiяння звучить кредо незломленої важкими обставинами людини:

 

Так! Я  буду крiзь сльози смiятись,

 

Серед лиха спiвати пiснi,

 

Без надiї  таки сподiватись,

 

Буду  жити! Геть думи сумнi!

 

Сила духу Лесi Українки вражає кожну  щиру людську душу, робить її сильнiшою. Бо, маючи за приклад її життєлюбнiсть, непохитнiсть, оптимiзм, соромно скорятися власним негараздам, вiдступаючи у важких ситуацiях, коли перед тобою велика й чиста мета. Емоцiйне, потужне слово поетеси не старiє, воно долає час i нинi проникає в душi.

«Intermezzo» — один із найяскравіших зразків новелістичного новаторства М. Коцюбинського щодо стилю й жанру. Хоч і прийнято називати цей твір новелою, проте і зміст, і проблематика, і жанрові особливості вказують на те, що «Intermezzo» — твір поліфонічний, багатоплановий. Це водночас і соціально-психологічна, політична новела, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. Об'єднуючим началом, організуючим стрижнем твору є манера викладу, яку літературознавці називають «потоком свідомості». Це заглиблення у психологію героя, відображення найтонших порухів його думок та емоцій. 

Новела «Intermezzo » є наче своєрідною стенограмою психологічних  станів ліричного героя, його почувань і настроїв. У лірико-драматичному ключі у ній розповідається про  людину, яку втомило місто з  усією складністю і багатогранністю  його проблем і яка прагне заспокоєння, усамітнення в кононівських полях: «Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться  оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть ; разом із сміттям  і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій».  
Пейзаж в «Intermezzo» виразно ліричний і разом з тим психологічний. Він відображає не лише красу навколишньої природи, а й складний внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почувань. Це своєрідна лірична сповідь, виняткової художньої краси пейзажна лірика, у якій, як сказав І. Франко, «якнайбільше живої крові і нервів» самого автора.  
Майстерно використані системи метафоричних образів і персоніфікацій: «ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба»; «киплять... срібноволосі вівса»; «пливе блакитними річками льон»; «біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл»; «вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось водну могутню хвилю». Ця неземна краса, освітлена сонцем, створює погідний, сонячний настрій, торкає в душі найпотаємніші струни, що звучать, як «співуча арфа», і водночас відроджує в ній те, що було притлумлене людським горем і неспокоєм: «Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»

 

Соціальна тематика

 

У другій половині XIX ст. романтизм  у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне  відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування  дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в  інших європейських літературах, в  українській літературі зародки  реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а  також із давньою літературою.