Діалектична логіка як філософський метод пізнання

План

 

    Вступ

1. Поняття метод, методика  та методологія;

2. Діалектична логіка  як філософський метод пізнання;

3. Загальнонаукові методи  пізнання;

4. Спеціальні наукові  методи пізнання.

    Висновки

    Список використаної  літератури

 

 

Вступ

 

"Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості - велика журба. Хто додає знання, додає страждання".

(Біблія, Проп., І, 17-18)

 

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання - це процес взаємодії  об’єкта і суб’єкта, сутністю якого  є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою - досягнення істини.

Із самого початку  усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало запитання: якщо ми сприймаємо дійсність через  певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання істини у пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об’єкти" ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" в фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. В процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо  його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Більш того, теоретичне пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з’ясувати  суттєві особливості наукового пізнання, адже немає сумніву, що саме наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим.

Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто як знання про те, як продукувати, та поліпшувати знання.

Дуже суттєвим, можна сказати, - генетичним складником науки постає метод. Саме поняттям метод, методика та методологія присвячений перший розділ даної роботи.

Другий розділ розглядає  науку про загальні закони і форми  руху мислення, тобто діалектичну  логіку.

В третьому і четвертому розділах відповідно розглядаються загальні та спеціальні наукові методи пізнання.

Для підготовки реферату були використані матеріали із праць Богомолова А.Н., Петрушенко В. Л, Рузавіна Г. І., Бабітова Р. А., Сілаєвої Т. О., Шинкарука В. І. та ін.

 

 

Розділ 1. Поняття  метод, методика та методологія

 

Метод (грец. μέθοδος – шлях дослідження чи пізнання) – в найбільш загальному значенні – це спосіб досягнення цілі, певним чином впорядкована діяльність. В літературі зустрічаються наступні визначення терміну «метод». «Метод – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об’єкта» [7,С.370]. «Метод – свідомо відфіксований шлях досягнення бажаних результатів у різних сферах людської діяльності» [3,С.330] тощо.

За Р. Декартом, метод - це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обґрунтовують  та цілеспрямовано застосовують [3].

В науковому методі поєднуються  в історично визначеній формі  об’єктивні і суб’єктивні моменти  людської діяльності. Об’єктивний бік методу становлять пізнані закономірності реального світу, відтворені в найбільш повному і систематизованому вигляді в наукових теоріях. Практичне оволодіння предметом історично передує теорії. Тому з суб’єктивного боку метод постає як сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. спроби абсолютизації суб’єктивних або об’єктивних моментів методу ведуть до інтерпретації методу у дусі суб’єктивного ідеалізму (метод як сума довільно встановлених людським розумом правил), об’єктивного ідеалізму (зведення закономірностей об’єктивного світу до закономірностей пізнання) чи метафізичного матеріалізму (розуміння людської діяльності лише як слідування законам природи і відповідно до цього метод розглядається як спосіб пасивного копіювання у пізнанні природних процесів, явищ тощо). Тільки поєднання в методі пізнаних, теоретично узагальнених об’єктивних закономірностей з людською цілеспрямованістю робить метод могутнім засобом пізнання й перетворення дійсності.

Методи наукового пізнання - способи наукового пізнання, що застосовуються свідомо, цілеспрямовано, на основі знання універсальних законів природи, суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих специфічних законів наукового пізнання. Наука як певне знання предмета є також знанням про те, якими засобами, прийомами, формами дослідження це знання було одержане, і разом з тим більш-менш чіткою сукупністю рекомендацій щодо використання, застосування цих форм як принципів, методів дальшого дослідження, що є суттєвою умовою розвитку науки [7].

Метод економічної  теорії - засіб пізнання як певна сукупність або комплекс прийомів і операцій з метою теоретичного відтворення економічної системи, її законів і суперечностей [2, С.330]. Комплекс таких прийомів і операцій не є довільним, а узгоджується з об’єктивними законами розвитку дійсності, з найновішими досягненнями діалектики.

Головні структурні елементи методу економічної теорії:

1) філософські та загальнонаукові  принципи (філософські — принципи  матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності та ін.; загальнонаукові - принципи системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо);

2) закони діалектики (закон  єдності і боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін, закон заперечення заперечення);

3) категорії філософії  (кількість і якість, сутність  і явище, зміст і форма та  ін.);

4) закони і категорії  економічної теорії;

5) раціональні засоби  й методи економічного аналізу, що використовуються західною економічною наукою.

Три перші групи структурних  елементів діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються у методі економічної теорії (як окремої науки), набуваючи специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у поєднанні з категоріями економічної науки та раціональними засобами і методами економічного аналізу, що використовуються західними науковцями, утворюють систему інструментів і методів пізнання економічних відносин.

З розвитком науки  і практики відбувається розвиток і  диференціація методів, що приводить  до виникнення вчення про методи - методології. Конкретизація ж методу у формі певних інструкцій, правил дій, чіткого опису способів існування тощо називається методикою [2, С.352] (методики іноді виділяють як окрему групу методів, на рівні із загальнонауковими та спеціально науковими[8]).

Термін методологія (від метод і грец. λογοσ - вчення) можна розглядати в двох аспектах [7]:

1) Вчення про методи  пізнання та перетворення дійсності.

2) Сукупність прийомів  дослідження, що застосовуються  в якійсь науці.

Історично методологія  виникла у зв’язку із необхідністю філософського осмислення світу під кутом зору критичного дослідження методів пізнання. Необхідність систематизації та пояснення нагромадженого наукою емпіричного матеріалу зробила проблему пошуку універсального, філософськи обґрунтованого методу одержання істинного знання центром філософських досліджень ХVI-XVII ст.

Значний вклад у розробку наукової методології внесли Ф. Бекон (йому належить, зокрема, обґрунтування методу індукції), Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц, які розвивали дедуктивний метод. І. Кант висунув ідею „трансцидентальної методології”, завдання якої полягає у відкритті формальних умов „чистого розуму”, завдяки чому, на його думку, тільки і можлива наука.

Методологія науки - вчення про методи досягнення істини в науковому пізнанні та зведення знань в єдину систему [7]. Предметом методології науки є застосовані наукою методи. Значення методу набуває кожен конкретний результат наукового пізнання, оскільки він стає знаряддям досягнення нових істин.

Проблеми методології науки набувають особливої актуальності у зв’язку з сучасним станом її розвитку в умовах науково-технічної революції, характерною рисою якої є ускладнення зв’язку між досвідною основою пізнання й теоретичними узагальненнями. Аналіз методологічної основи науки виявляє її багаторівневу структуру, в якій доцільно виділити філософські та спеціальні наукові рівні, що відповідно представлені філософськими та спеціальні науковими засобами осягнення дійсності.

Методологія економічної  теорії – наука про метод та шляхи досягнення істини (втіленої у науковій теорії, ідеях та ін.), основою якої є система найбільш загальних принципів, методів і способів пізнання економічних систем. Методологія економічної теорії синтезує специфічні методи та способи пізнання майже з 50 економічних дисциплін, є їх базою [2, С. 353].

Два найважливіші елементи методології економічної теорії – діалектика та логіка (діалектична  логіка детальніше розглядається в  другому розділі даного реферату). Основу цих дисциплін заклали давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель.

 Сократ вважав, що пізнання істини досягається в процесі зіставлення різних понять, уявлень, розчленування цілого та визначення окремих його сторін тощо, а істинним є лише знання, доступне доцільній діяльності. За твердженням Платона, з метою пізнання сутності речей думка ученого повинна прямувати за логікою об'єкта, що досліджується. Це положення стосовно методу економічної теорії означає, що система прийомів та засобів дослідження економічних явищ і процесів не може бути довільною, а має узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку самої дійсності.

Аристотель розробив вчення про категорії та їх діалектику, заклав основу логіки — принципи побудови суджень, правила доведень та отримання наукових висновків.

Вихідними положеннями в теорії пізнання французького філософа Р.Декарта є аксіоми, з яких методом дедукції виводиться нове знання.

 Раціональною є  думка І. Канта про те, що критичне ставлення до наявного знання є методологічною основою діалектичного підходу, а отже, подолання метафізичності й догматизму.

Найповніше у філософії діалектика (як система законів та категорій у їх взаємозв’язку) як методологія була розроблена Гегелем. Згодом вона була переосмислена і доповнена класиками марксизму-ленінізму.

Залежно від специфіки  конкретної економічної дисципліни методологія економічної теорії у цілому набуває специфічних форм свого вияву, а крім визначальних принципів, способів пізнання конкретної дійсності, кожна наука використовує окремі важливі для неї засоби. Так, для історії народного господарства надзвичайно важливим є принцип історизму, для економічної статистики – метод індукції та ін.

Раціональний синтез методології економічної теорії і конкретних методів пізнання в  окремих економічних дисциплінах  здійснюється певною мірою за допомогою  таких загальнонаукових дисциплін, як системний підхід, теоретична кібернетика, математика, синергетика та ін.

Значною мірою розв’язання  поставленої проблеми було б можливе  завдяки розробці такої «стикової» наукової дисципліни, як економічна філософія (або філософія економіки), яка дала б змогу подолати незнання переважною більшістю економістів методології економічної теорії, а філософам — незнання основ економічної теорії. Як зазначав Й. Шумпетер щодо використання економістами однієї з основ методології економічної теорії, "вони уникали логічних помилок головним чином тому, що, загалом, не використовували логіку".

Важливим завданням  філософії економіки є інтеграція фундаментальних (політичної економії, історії економічної думки), функціональних (фінанси, кредит, статистика та ін.), галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва), регіональних (регіономіка, економіка окремих регіонів), системно-конкретних (менеджменту, маркетингу) наук. В економічній теорії, передусім у політичній економії, розглядаються проблеми, що стосуються усіх конкретних економічних дисциплін, зачіпають інтереси всіх людей. Важливу роль у методології економічного дослідження відіграє чітке розуміння самого поняття "теорія", яке відображає найвищий рівень наукових знань і охоплює комплекс концепцій, ідей, вчень поглядів, за допомогою яких дається всебічне пояснення певного явища або процесу у формі обґрунтованих законів, закономірностей, істотних (у т.ч. причинно-наслідкових та ін.) зв'язків і рис, за одиничним та частковим з'ясовується загальне, за випадковим — закономірне.