Державна мова – мова професійного спілкування

Вступ

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних  засобах масової інформації тощо.

Ст. 10 Конституції України  встановила, що державною в Україні  є українська мова. Це означає, що:

Держава забезпечує всебічний  розвиток і функціонування української  мови в усіх сферах суспільного життя  на всій території України.

Акти найвищих органів  державної влади та управління України  приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова. Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.

У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі).

Окремі статті Конституції  містять вимоги про обов'язкове володіння  державною мовою Президентом  України, професійними суддями, суддями  Конституційного Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України.

Держава гарантує вільний  розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.

Частково мовне питання  регулюється також законом "Про  національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла  на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів  та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство

України в той же час  гарантує використання і розвиток мов  усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися  своєю національною або будь-якою іншою мовою.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

 

Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення  української або інших мов  в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття національної та літературної мови.

Українська мова –  слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: 
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; 
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях. 
Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. 
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. 
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. 
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. 
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. 
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники. 
В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: 
-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; 
-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. 
Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Протее, ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді). 
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Найістотніші ознаки літературної мови. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. 
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. 
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. 
Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. 
Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Найістотніші ознаки літературної мови. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

Мова є однією з  найістотніших ознак нації і  реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).

Українська мова - єдина  національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах  державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики"1.

На ґрунті української  національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними  і соціальними), просторіччям, мовою  фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма  існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери  суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню  літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

• унормованістю;
• уніфікованістю (стандартністю);
• наддіалекгністю;
• поліфункціональністю;
• стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою  літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає  в тому, що літературна мова, на відміну  від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну  форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має  різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному  мовленні, їм властиві основні загальномовні  норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і  культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна  мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі  діалектні риси інших наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською моврю ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна  мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для  всіх літературних норм.

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Мовні норми.  

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації совної системи, які закріплюються у процесі спілкування.

Різновиди мовної норми: орфоепічні, орфографічні, граматичні, пунктуаційні, акцентолопічні.

Орфоепія — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Правопис — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Граматика — 1. Будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотворних одиниць і способів словотворення. 2. Розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови. Граматика, як будова мови — складна організація, сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, пов'язані з системою форм слів, їхніми абстрактним граматичним значеннями, морфологічними категоріями і лексично-граматичеими розрядами слів. У морфологічній підсистемі мови наявні також морфеми, тобто мінімальні значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюються слова або словоформи.

Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному відношенні предмета до дії, стану, з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а граматична категорія числа — на загально- кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини. Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми (морфологія) і синтаксичні зв'язки та відношення слів і речень (синтаксис). Граматична форма стосується зовнішньої організації граматичних одиниць, тоді як граматичне значення відбиває їхню внутрішню організацію. Граматика разом з фонетикою і лексичною-фразеологією системами мови організовує мову в цілому, відрізняючись від останніх двох систем тим, що вона приводить їх у дію. До граматики належить усе, що перебуває поза власне звуковою і власне лексичною структурою мови. Граматична будова тісно пов'язана із звуковою і лексичною системами мови. За допомогою звуків утворюються граматичні одиниці мови. До звукових засобів належать і наголос та інтонація. Зв'язок граматики з лексикою складом мови реалізується у закономірностях значеннєвого наповнення граматичних одиниць, структури їхніх лексично-граматичних груп тощо. Семантика слів, що заповнюють відповідні позиції у синтаксичних одиницях-конструкціях — реченні і словосполученні, впливає на побудову цих конструкцій, а то й визначає формування семантично-синтаксичних відношень між компонентами речення і словосполучення.