Державна мова – мова професійного спілкування

У граматичній будові мови найвагоміші одиниці — слово і речення. Саме вони відбивають специфіку граматичного ладу мови, становлять ядро, що об'єднує інші одиниці і засоби. Між граматичними одиницями і грамемами (мінім. грамат. значеннями) розташований центр граматичних значень — граматичні категорії. Разом із словом і реченням як основними граматичними одиницями вони конденсують у собі характер граматичної будови певної мови. І слову, і реченню властиві свої граматичної категорії. Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним систем, відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичні і граматичні значення. Сукупність його граматичних значень становлять: значення частини мови як вершинне в граматичної ієрархії, що стосується належності слова до певного лексичного-граматичного класу (ім., прикм., дієсл., присл. та ін.); його загальні і конкретні граматичні значення (напр., в іменника — значення, відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієслівної форм також значення , роду); його словотворне значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні групи слів (напр., іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лексичними і граматичними значеннями лексично-граматичного значення конкретної або абстрактної предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Роль слова в граматичній будові мови трактують лінгвісти по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних грамат. одиниць. У сучас. укр. мовознавстві граматичний опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Другою основною граматичною одиницею мови є речення. Це побудована за відповідним синтаксичним зразком одиниця повідомлення, що існує у мові в різних формах і модифікаціях, реалізується у мовленні з певною комунікативною метою та необхідним інтонаційним оформленням. Прості речення можуть утворювати різні типи складних сполучникових або безсполучникових речень. Різновиди простого або складного речення можуть функціонувати як складники тексту. Граматичній будові мови притаманна відносна стабільність, що відрізняє її від лексичної системи, яка постійно зазнає швидких порівняно з граматичних змін під впливом мовних і позамовних чинників. Проте ця стабільність граматики пов'язується тільки з певним моментом її розвитку, оскільки в процесі постійного й активного функціонування (внаслідок утворення безмежної кількості висловлень) вона розширює свої можливості, шліфуючи засоби вираження думки. Тому граматиці властива й динаміка. Отже, граматична будова мови перебуває у стані динамічної рівноваги і підлягає загальним законам розвитку мови.

Граматика як наука має давні традиції. Початки граматичної думки і термінології є у працях давньоіндійських філологів (найвидатніша з них — «Восьмикнижжя» Паніні, V ст. до н. е.), а пізніше — у працях староданії греків (Арістотель, IV ст. до н. е.; александрійська школа у період її розквіту, II ст. до н. е. — II ст. н. е. та ін.). Давньогрецькі граматичні традиції продовжували і розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). Ідеї та методи антич. мовознавства справили великий вплив на філологів епохи Відродження. В Україні перші граматики побачили світ у кін. XVI — на початку XVII ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка…», 1591; «Грамматіка словенска…» Лаврентія Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнския правилноє Синтаґма» Мелетія Смотрицького, 1619), об'єктом вивчення яких була старослов’янська мова слов'яноукраїнської редакції. Граматичну будову староукраїнської літературної мови описано в праці «Грамматыка словенская…» Івана Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970). Першою граматикою народнорозм. української мови вважається «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818). У дослідження грамат. будови української мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, О. Синявський, Є. Тимченко, Леонід Булаховський та ін. українські вчені. В історії світової граматичної думки визначилися два основні підходи до вивчення граматики: дослідження або форм, організації мови, або значеннєвої структури. У різні періоди домінував той чи той підхід. З-поміж напрямів граматичної науки 2-ї пол. XX ст. також вирізняється протиставлення теорій, пов'язаних із поглибленим вивченням семантики граматичних одиниць, з одного боку, і з переважною увагою до форм, виявів граматичних явищ — з другого. Ці теорії у своїх внутрішніх межах досить помітно розрізняються об'єктом дослідження чи кваліфікацією тих самих одиниць. В останні десятиріччя XX ст. форм, підхід репрезентований синтаксичними студіями, у яких синтаксис розглядається як граматичної мови в цілому і зосереджується увага на форм, перетвореннях синтаксичних конструкцій. До сучасних граматичних форм, спрямування належить передусім генеративна граматика, що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського в 50 — 60-х pp. XX ст. як реакція на амер. дескриптивізм, але за своїм резонансом у світі вийшла поза межі національної лінгвістичної школи. Спочатку генеративісти намагалися змоделювати всю сукупність належних конкретній мові синтаксичних конструкцій у вигляді кількох базових структур в абстрагуванні від мовної семантики і контекстуальних особливостей функціонування речення. Пізніше, в 70-х pp., генеративна граматика зазнає істот, модифікацій, що виявилося у спробах її прибічників поєднати форм, і семантичні аспекти в описі граматичних явищ. На противагу формальним напрямам (семантичні, смислові) характеризуються посиленою увагою до значеннєвого плану граматичних одиниць. Тут продуктивними виявились ідеї про пропозитивну номінацію (праці Н. Арутюнової, П. Адамця та ін.), семантичну організацію граматичних одиниць (напр., студії чес. мовознавців Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, польс. дослідниці А. Вежбицької про семант. структуру речення), відмінкову граматику в інтерпретації американського лінгвіста Ч. Філлмора, прагматичний план висловлень тощо. Розвиток граматики як науки засвідчує різне розуміння об'єкта її вивчення — вузьке і широке. Вузьке пов'язується із залученням до розгляду або формальної, або семантичної сфери мови. Широке розуміння об'єкта граматики передбачає вивчення граматичних законів і правил з урахуванням форм, і семантичних ознак граматичних явищ та складної взаємодії граматичних одиниць і категорій з іншими підсистемами мови. Наприкінці XX ст. зусилля лінгвістів спрямовуються на розв'язання проблем функціональної граматики, в якій об'єктом вивчення є граматичні одиниці і закономірності їх функціонування. Найчастіше під функціональною граматикою розуміють опис, що реалізується у напрямі від функцій до засобів їх вираження. Нерідко граматика цього типу розглядають функції різнорівневих мовних одиниць, об'єднаних на основі спільності їх семантичних функцій. Можливе поєднання підходу від функцій до засобів як основного з елементами підходу від засобів до функцій. Функціональна граматика спирається на розрізнення граматики мовця і граматики слухача як об'єктив, чинника в мовленнєвій діяльності. Тому граматика, яка відбиває діяльність мовця, а не слухача, звуть активною. Функціональній (активній) граматиці протиставляється граматика формальна (пасивна), де опис здійснюється у напрямі від форми до значення (функції). За принципами формальної граматики побудовано майже всі граматики української мови. В них розглянуто сукупність форм, засобів морфології, синтаксису та словотвору і подано закріплені за ними грамат. значення. Одним з головних завдань сучасності українсьго мовознавства є створення різнотипних функц.

Граматика як наука втілюється у різних типах опису. У граматичні традиції усталився поділ граматики на наукову, описову і нормативну.

Пунктуація — це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Пунктуація, нормована  правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування  тексту відповідно до його значенневологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися  на грец. лад: кома, крапка, чотири- й трикрапка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17 ст. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділювати звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділювати цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (павзи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки зживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення олова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17 ст. друковано ще прийменники разом з ім’ям.

Акцент(запозичено з лат. accentus «наголос, інтонація, підвищення голосу» через фр. accent, з поправкою на латинську вимову;

Маловживаний  синонім наголосу.

Графічні знаки, якими  позначають наголос (напр., у грецькій мові) і деякі особливості голосних звуків, напр., у французькій мові значком accent aigu (é) позначають більш закриту вимову звука, значком accent grave (è) — більш відкриту, значком accent circonflèxe (ê) — відкриту довгу вимову звука «e».

Мимовільне спотворювання  звуків нерідної мови людиною, зумовлене артикуляційною базою своєї рідної мови.

В музиці — виділення  окремого звука або акорду шляхом його посилення (позначається: >, sf та ін.) чи ритмічного подовження, зміни  гармонії, тембру, напряму мелодичного  руху і т. п.

Стилі мови і  комунікативні якості культури мови.

В українській літературі мові звичайно виділяють п’ять функціональних стилів:

• науковий;
• офіційно-діловий;
• публіцистичний;
• стиль побутового мовлення;
• художній.

Кожний зі стилів має  свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні  риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має  характеризуватися такими найважливішими ознаками:

правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

послідовністю, тобто  логічністю та лаконічністю думок;

багатством, що передбачає використання різноманітних засобів  вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

точністю, яка великою  мірою залежить від глибини знань  та ерудиції особистості, а також  від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця  свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко  людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення —  це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Функціонування української  літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.

Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою  певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення  демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної  мовної політики.

Концепція державної  мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.

Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і  розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для  здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного  Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під  державною (офіційною) мовою розуміється  мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для  надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної  надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд  України робить вмотивований, обгрунтований  висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".