Духовне життя суспільства та його структура

 

Зміст

Вступ 3

 

Розділ 1. Сутність і зміст духовного життя суспільства……………………….4 

 

Розділ 2. Основні елементи духовного життя суспільства…………………….7  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення

До найважливіших філософських питань, що стосуються взаємовідносин між Світом і Людиною, відноситься і внутрішнє духовне життя людини, ті основні цінності, які лежать в основі його існування. Людина не тільки пізнає світ як суще, прагнучи розкрити його об'єктивну логіку, а й оцінює дійсність, намагаючись зрозуміти сенс власного існування, переживаючи світ як належне і неналежне, благе і згубне, красиве і потворне, справедливе і несправедливе і пр. 

 Загальнолюдські цінності виступають в якості критеріїв ступеня як духовного розвитку, так і соціального прогресу людства. До цінностей, що забезпечує життя людини, відносяться здоров'я, певний рівень матеріальної забезпеченості, суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особистості і свободу вибору, сім'я, право та ін.. 

Цінності, які традиційно відносять  до рангу духовних - естетичні, моральні, релігійні, правові та загальнокультурні (освітні), - розглядаються звичайно як частини, складові єдине ціле, зване духовною культурою, що і буде предметом нашого подальшого аналізу. 
Розділ 1. Сутність і зміст духовного життя суспільства 

Духовне життя людини і людства - феномен, який, як і культура, відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу. 

 Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння, втрати і набуття, трагізм і величезний потенціал.  Духовність сьогодні - умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє. 

Духовність - складне поняття. Воно використовувалося перш за все в релігії, релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут вона виступала у вигляді самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення долі світу і людини. 

Разом з тим поняття духовності широко використовується в концепціях «духовного відродження», у дослідженнях «духовного виробництва», «духовної культури» і т.д. Однак його визначення як і раніше залишається дискусійним. 

 У культурно-антропологічному контексті поняття духовності вживається при характеристиці внутрішнього, суб'єктивного світу людини, як «духовного світу особистості». Але що входить в цей «мир»? За якими критеріями визначати його наявність, а тим більше розвиток? 

 Очевидно, що поняття духовності не вичерпується розумом, раціональністю, культурою мислення, рівнем і якістю знань. Не формується духовність і виключно за допомогою освіти. Зрозуміло, поза перерахованого духовності немає і не може бути, однак односторонній раціоналізм, особливо позитивистски-сцієнтистського толку, недостатній для визначення духовності. Сфера духовності ширше за обсягом і багатше за змістом того, що відноситься виключно до раціональності. 

 Так само духовність не можна визначити як культуру переживань і чуттєво-вольового освоєння світу людиною, хоча і поза цим духовність як якість людини і характеристика його культури теж не існує. 

Поняття духовності, безсумнівно, необхідно  для визначення утилітарно-прагматичних цінностей, що мотивують поведінку  і внутрішнє життя людини. Однак  ще більше воно важливо при ідентифікації  тих цінностей, на основі яких вирішуються життєві проблеми, зазвичай виражаються для кожної людини в системі «вічних питань» його буття. Складність їх рішення в тому, що, хоча вони мають загальнолюдську основу, щоразу в конкретному історичному часі і просторі кожна людина відкриває і вирішує їх заново для себе і при цьому по-своєму. На цьому шляху здійснюється духовне сходження особистості, набуття духовної культури і зрілості. 

Таким чином, головне тут - не накопичення різноманітних знань, а їх зміст і мета. Духовність є набуття сенсу. Духовність - свідчення певної ієрархії цінностей, цілей та смислів, в ній концентруються проблеми, пов'язані з вищого рівня освоєння світу людиною. Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших вищих цінностей. На цьому шляху визначаються творчі здібності людини не тільки мислити і діяти утилітарно, а й співвідносити свої дії з чим-то «внеособовим», складовими «світ людини». 

Дисбаланс у знаннях про навколишній світ і про саму собі додає суперечливість процесу формування людини як духовної істоти, що володіє можливістю творити за законами істини, добра і краси. У цьому контексті духовність є цілісна якість, що відноситься до сфери життєвих цінностей, що визначають зміст, якість і спрямованість людського буття і «образ людський» в кожному особистість. 

Проблема  духовності - це не тільки визначення вищого рівня освоєння людиною свого світу, ставлення до нього - природі, суспільству, іншим людям, до себе. Це проблема виходу людини за рамки вузько емпіричного буття, подолання себе «вчорашнього» у процесі оновлення та сходження до своїх ідеалів, цінностей та реалізації їх на своєму життєвому шляху. Отже, це проблема «життєтворчості». Внутрішньої основою самовизначення особистості є «совість» - категорія моральності. Моральність ж є визначником духовної культури особистості, що задає міру і якість свободи самореалізації людини. 

Таким чином, духовне життя - важлива  сторона буття та розвитку людини і суспільства, у змісті якої проявляється справді людська сутність. 

Духовне життя  суспільства - область буття, в якій об'єктивна, індивідуальна реальність дана не у вигляді протистоїть людині зовнішньої предметності, а як ідеальна реальність, сукупність змістовних цінностей, присутня в ньому самому і детермінують зміст, якість і спрямованість соціального та індивідуального буття. 

Генетично духовна сторона буття  людини виникає на основі його практичної діяльності як особлива форма відображення об'єктивного світу, як засіб орієнтації в світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального та ідеального. Суть полягає в їх принциповому єдності, збігу основних, «вузлових" моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять, образів, цінностей) має принципової автономністю, розвивається і за своїми власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може, оскільки в кінцевому підсумку це означало б втрату орієнтації людини і суспільства у світі. Результатом такого відриву для людини є вихід у світ ілюзій, психічні хвороби, а для суспільства - його деформація під впливом міфів, утопій, догм, соціальних прожектів. 

 

Розділ 2. Основні елементи духовного життя суспільства 

Структура духовного життя суспільства  дуже складна. Ядром її є громадська та індивідуальна свідомість. 

Елементами духовного життя  суспільства прийнято вважати також: 

- Духовні потреби; 

- Духовна діяльність і виробництво; 

- Духовні цінності; 

- Духовне споживання; 

- Духовні відносини; 

- Прояви міжособистісного духовного спілкування. 

Духовні потреби людини є внутрішні спонукання до творчості, створення духовних цінностей та їх освоєння, до духовного спілкування. На відміну від природних духовні потреби задані не біологічно, а соціально. Потреба індивіда в освоєнні знаково-символічного світу культури є для нього характер об'єктивної необхідності, інакше людиною він не стане і жити в суспільстві не зможе. Однак сама по собі ця потреба не виникає. Вона повинна бути сформована і розвинена соціальним контекстом, оточенням індивіда в складному і тривалому процесі її виховання та освіти. 

При цьому спочатку суспільство формує у людини лише самі елементарні духовні потреби, щоб забезпечити його соціалізацію. Духовні потреби більш високого порядку - освоєння багатств світової культури, участь в їх створенні і т.д. - Суспільство може формувати лише побічно, через систему духовних цінностей, службовців орієнтирами в духовному саморозвитку індивідів. 

Духовні потреби мають принципово необмежений характер. Меж зростання потреб духу не існує. Природними обмежувачами такого зростання можуть виступати лише обсяги вже накопичених людством духовних багатств, можливості і сила бажання людини брати участь у їх виробництві. 

Духовна діяльність є основа духовного  життя суспільства. Духовна діяльність - форма активного ставлення людської свідомості до навколишнього світу, результатом якого є: а) нові ідеї, образи, уявлення, цінності, що втілюються у філософських системах, наукових теоріях, творах мистецтва, моральних, релігійних, правових та інших поглядах, б) духовні суспільні зв'язки індивідів; в) сама людина. 

 Ідеальні утворення як продукт духовної діяльності і виробництва мають загальним характером їх споживання. Будь-яка духовна цінність, на відміну від матеріальної, в ідеалі може бути надбанням всіх. Від споживання вони не убувають, як матеріальні, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більша ймовірність їх збільшення. 

Духовна діяльність як загальний праця відбувається в кооперації не тільки з сучасниками, а й з усіма попередниками, коли-небудь зверталися до тієї чи іншої проблеми. Духовна діяльність, яка не спирається на досвід попередників, приречена на дилетантизм і вихолощення власного змісту. 

Зусилля окремих  особистостей, які продукують духовні  цінності, здатні збагатити все людство (ідеї Конфуція, Будди, Сократа, Платона, Аристотеля, Христа, Леонардо да Вінчі, Коперника, Шекспіра, Маркса, Л. Толстого, Достоєвського, Ейнштейна та ін.) Отже, ефективність духовного праці набагато вища ефективності праці матеріального. Власне, в цьому полягає одна з причин того, що осіб, зайнятих духовною діяльністю, менше, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Інші причини - природні обмежені можливості суспільства утримувати таких людей, а також ступінь їх таланту і здібностей. 

Духовний працю, залишаючись загальним за змістом, по суті і формі своєї є індивідуальним, персоніфікованим - навіть у сучасних умовах, при високій ступені свого поділу. Прориви в духовному житті здійснюються переважно зусиллями одинаків або невеликих груп людей на чолі з яскраво вираженим лідером, відкривають нові напрямки діяльності для постійно зростаючої армії працівників розумової праці. Ймовірно, саме тому Нобелівські премії не присуджуються колективам авторів. У той же час існує безліч наукових або художніх колективів, робота яких за відсутності визнаних лідерів носить відверто неефективний характер. 

Особливістю духовної діяльності є принципова неможливість відокремити застосовувані в ній «засоби праці» (ідеї, образи, теорії, цінності) в силу їх ідеального характеру від безпосереднього виробника. Тому відчуження у звичайному розумінні, характерне для матеріального виробництва, тут неможливо. До того ж основний засіб духовної діяльності з моменту її зародження залишається, на відміну від матеріального виробництва, практично незмінним - інтелект окремої особистості. Тому в духовній діяльності все замикається на творчу індивідуальність. Власне, в цьому і виявляється основне протиріччя духовного виробництва: засоби духовної праці, будучи загальними за змістом, можуть застосовуватися тільки індивідуально. 

Духовна діяльність має величезну внутрішньої привабливою  силою. Вчені, письменники, художники, пророки можуть творити, не звертаючи уваги на визнання або його відсутність, оскільки сам процес творчості доставляє їм сильне задоволення. Духовна діяльність багато в чому нагадує гру, коли задоволення приносить сам процес. Природа цього задоволення має пояснення - в духовній діяльності продуктивно-творчий початок домінує над репродуктивно-ремісничим. 

Отже, духовна  діяльність самоцінна, володіє нерідко  значимістю безвідносно до результату, що практично неможливо в матеріальному виробництві, де виробництво заради виробництва - безглуздість. Крім того, якщо у сфері матеріальних благ історично більше цінувався і цінується їх володар, ніж виробник, то у сфері духовної цікавий виробник цінностей, ідей, творів, а не їх власник. 

Діалектика духовної діяльності істотно відрізняється від діалектики матеріального виробництва. У матеріальному виробництві виробнику благ нав'язується сама праця, а його результати в основному відчужуються від працівника, він позбавлений можливості їх споживати. У духовній сфері виробництвом займаються деякі, більшості ж нав'язуються продукти - ідеї, теорії, цінності, образи, сам процес їх створення залишається недоступним для більшості. У першому випадку завдання полягає в тому, щоб збільшити можливості споживання, у другому - виробництва.