Духовне життя суспільства

Міністерство аграрної політики та продовольства України

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВЕТЕРИНАРНОЇ

МЕДИЦИНИ ТА БІОТЕХНОЛОГІЙ ІМЕНІ С.З. ҐЖИЦЬКОГО

 

 

 

Кафедра економічної теорії та 

соціально-гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

 

”ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО СТРУКТУРА”

 

 

 

 

 

 

Виконала:

аспірантка кафедри технології

виробництва продукції

дрібних тварин

Фіялович Л.М.

Перевірив:

професор Мельник В.П. 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЬВІВ-2013

 

ПЛАН

         С.

ВСТУП.................................................................................................................3

1. Поняття, сутність і зміст духовного життя суспільства……………………5

2. Основні тенденції духовного життя суспільства…………............................9

3.  Основні елементи духовного  життя суспільства…………………………..13

4.  Діалектика духовного життя  суспільства………………………………….21

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….23

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………24

 

ВСТУП  

 Суперечливий процес розвитку  суспільних відносин, зростання  ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості зумовлює необхідність  пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства.

Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження проблеми духовного життя суспільства набуває у наш час.

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому.

До найважливіших філософських питань, що стосуються взаємовідносин між світом і людиною, відноситься і внутрішнє духовне життя людини, ті основні цінності, які лежать в основі його існування.  Людина не тільки пізнає світ як суще, прагнучи розкрити його об'єктивну логіку, а й оцінює дійсність, намагаючись зрозуміти сенс власного існування, переживаючи світ як належне і неналежне, благе і згубне, красиве і потворне, справедливе і несправедливе.

 Загальнолюдські цінності виступають  в якості критеріїв ступеня  як духовного розвитку, так і  соціального прогресу людства. До цінностей, що забезпечують життя людини, відносяться здоров'я, певний рівень матеріальної забезпеченості, суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особистості і свободу вибору, сім'я, право та ін.

 Цінності, які традиційно відносять до рангу духовних – естетичні, моральні, релігійні, правові та загальнокультурні (освітні), – розглядаються      звичайно як частини, складові, єдине ціле, зване духовною культурою, що і буде предметом нашого подальшого аналізу.

 

1. Поняття, сутність і зміст духовного життя суспільства

Духовне життя людини і людства – феномен, який, як і культура, відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде процес пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу. [2]

Для того, щоб жити і діяти, бути щасливою, людина повинна не тільки мати сенс життя, а й глибоко вірити в нього і в свої сили, тим самим досягати згоди з дійсністю і з самою собою, займатись не тільки “самовідтворенням”, а й впливати на суспільство, брати активну участь у житті суспільства і самоутверджуватись у своєму покликанні. А. Ейнштейн говорив: “Людина може знайти сенс у житті – такому короткому і повному небезпек, – тільки присвятивши себе суспільству”. [7:297]

Узгодженість свого життя з суспільством – ледве не головна умова життєдіяльності особистості, тому часто більше, ніж матеріальні негаразди, невиліковні хвороби, нещасне кохання, її примушує страждати розрив зв’язків  з оточенням, його нерозуміння, відсутність емоційних контактів і психологічної підтримки. [7:297]

Духовність сьогодні – умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє. [3]

Очевидно, що поняття духовності не вичерпується розумом, раціональністю, культурою мислення, рівнем і якістю знань. Не формується духовність і виключно за допомогою освіти.

   Таким чином, духовне життя – важлива сторона буття та розвитку людини і суспільства, у змісті якої проявляється справді людська сутність.[5]

Духовність – це та частина людської сутності, що зумовлює ставлення людини до буття, яке базується на моральних засадах та визначає родові, специфічно людські ознаки та цінності пріоритетними стосовно інтересів, потягів та зваб індивіда. Будучи підсистемою людської психіки, духовність складається з кількох виявів духовного світу, що самі собою являють підсистеми. Тому аналіз духовності доцільно розпочати з ознайомлення з її загальною структурою. [1:163]

Спочатку йтиметься про базу, на якій ґрунтується духовність. Духовність – явище ідеальне, а тому в її основі мусить бути певна сума ідей. У міру того як формувалась свідомість людини у вигляді знань, створювалась інформаційна база духовності. Для формування ставлення до будь-чого спочатку необхідно знати, що ж собою являє об’єкт ставлення, чим він є.  Що більший обсяг знань у свідомості окремих людей і суспільства як системи, то більше можливостей сформувати певну позицію, певне ставлення до всіх виявів навколишнього світу. Знання ще не визначає напряму його використання, його можна спрямувати і на «добро», і на «зло». Знання індиферентне щодо людини та людської долі, без нього духовність неможлива, але саме знання не є духовністю, воно об’єктивне. У знанні, в істині немає ні ставлення до пізнаного об’єкта, ні людського інтересу. [1:163]

Для того щоб сформувалась духовність людини, до знань необхідно додати ще Віру, Надію, Любов, Мораль, Самозречення, Волю, Естетичне чуття, і це, мабуть, ще не все. Коли знання упорядковуються та цементуються переліченими та не переліченими властивостями психіки, тоді ми маємо людську духовність. [1:97]

Давайте собі уявимо, якою буде людина, яка не буде мати хоча б однієї складової духовності. Без розуму – дурень, без віри – чистий скептик, що тупцюється на одному місці, без моралі – соціально небезпечне створіння, без волі – ганчірка в руках обставин чи інших людей ( тваринний  варіант поведінки). [1:97]

З появою  «віри» як ставлення до інформації та до знання виникає механізм духовності. Адже «віра», «сумнів» і «зневіра» - це вже  ставлення, позиція, відношення, але не до реальних предметів, явищ, а до інформації про них. Віра ще не є духовністю, а лише соціально – психологічним механізмом, який робить духовність можливою.  Віра – це вже позиція, ставлення, відношення, але повірити можна і в істинні знання, і в оману, і в добро, і у зло. Наявність віри ще не забезпечує спрямованості духу людини. Свідомість і віра є величезним надбанням ідеального світу, вони є тією ідеальною основою, базою, на якій формується духовність, проте ці складові психіки, хоч і виявляються як першооснова ідеального, не є духовністю людини, бо самі по собі вони позбавлені змістовної сторони людського буття.

Основним елементом духовності є мораль. Саме вона в системі людських відносин і спрямовує певним чином використання знань та сприяє включенню в людську діяльність механізмів «віри» чи «сумніву». [1:164]

Ще складнішим виявом духовності є релігійність. Зауважимо, що дане поняття ми вживаємо не в загальноприйнятому побутовому значенні як віру в Бога, а як вищий вияв моральності стосовно суспільства як системи. Віра в Бога  належить до релігійності як її елемент, частина.

Мораль і релігійність є соціальною складовою духовності. Вони виникли в процесі розвитку суспільства і спрямовані на орієнтацію людини в ставленні до суспільства та до інших індивідів як рівноправних  у своїх природних правах членів суспільства. Окрім соціальної  спрямованості, суспільної значимості, духовність у своїх виявах має і суто індивідуальні складові, до них ми відносимо любов, надію, співпереживання (співпричетність). [1:164]

Конкретна «наповненість» духовності є реальним змістом через систему цінностей, які вивчає аксіологія.

Та перелічити складові духовності в певному порядку, коротко охарактеризувавши функції кожної з них, недостатньо, аби  з’ясувати структурну організацію духовності.  Річ у тому, що духовність має дві особливості: потенційну та реальну, діючу, тобто духовність як процес. Потенційна  духовність суспільства – це сформовані в процесі історичного розвитку духовні надбання. Потенційна  духовність особистості – засвоєні індивідом суспільні здобутки.[1, 6:164]

Структуру потенційної духовності ми вже розглянули. Є база (знання та віра), є змістовна основа (мораль, релігійність, цінності), є індивідуальні вияви (любов, надія, співпричетність). Складніше зі структурою духовного процесу. Духовність як процес – це реальний вияв взаємодії особистостей. Жива, функціонуюча духовність завжди є процесом вияву якостей, що реалізуються в спілкуванні та інших видах взаємовідносин людей. Духовний процес динамічний. Духовність як система в процесі спілкування знаходиться в стані структурних змін, які залежать від самого процесу та учасників спілкування. [1, 5:165]

У ході здійснення комунікації як практичного вияву духовного життя на перше місце у ставленні до іншого духовного можуть виходити або знання, або віра, або моральний принцип, або любов, або релігійне почуття, або надія, або їх протилежні вияви. І який елемент духовності в конкретному спілкуванні буде домінуючим, а які елементи будуть йому  підпорядковані, залежить від особливостей потенційної духовності,  тобто духовної культури учасників діалогу (комунікації). Таким чином, структура духовності  як процесу має  змінну, динамічну організацію. Одне в цій організації стійке – яка б складова духовності не виявлялась в тому чи іншому ідеальному процесі, в яких би взаємозв’язках елементи не перебували, всі вони під контролем (цензурою) моралі. Мораль – змістовна, визначальна складова духовності, від неї обов’язково залежить конкретний вияв духовної взаємодії, вона визначає спосіб та інтенсивність вияву кожного духовного елемента. [1:165]

Складність та суперечливий характер духовності полягає в тому, що її якісна характеристика більшою мірою залежить як від рівня розвитку елементів, так і від структурної організації духовності як цілого. [1:166]

 

 

 

 

2.Основні тенденції духовного життя суспільства

Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу.[3]

Життя суспільства – складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. [5]  Світ культури – це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. [6]

До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і т.п. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства. [10:315]

У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. 

Духовна сфера суспільства підноситься на його соціально-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема. [10:303]

До духовної сфери  відносяться створення й використання, функціонування ідеальних цінностей: знань (зокрема наукових); типів світогляду; філософського і релігійного мислення, творів мистецтва, етичних норм, принципів, ідеалів, їх відображення в свідомості й поведінці людей, цілих верств населення; освіти і виховання. [10:303]

Упродовж мільйонів років праця сформувала сферу специфічних стосунків людини з природою і сферу виробничих відносин. Виробництво та потреба взаємодії із собі подібними, у свою чергу, формують сферу духовного життя. Людські стосунки на основі духовності є вищим виявом людяності. [1:215]

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом формування і функціонування об’єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати. [8:193]