Духовне життя суспільства

Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства. [6]

 Духовне життя суспільства – це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.[4]

Таким чином, духовне життя суспільства являє собою процес функціонування духовного в суспільстві. Можливість виділення духовного життя як наукової абстракції зумовлене тим, що за певних історичних умов воно виокремлюється в особливий вид діяльності, який має досить складний механізм свого здійснення. Адсорбовані у формах духовності: творах мистецтва, наукових працях, філософських системах, релігійних догматах, політичних доктринах тощо,  — цінності, ідеї, імперативи, норми утворюють зовнішній передзаданий  індивідному існуванню світ соціальної буттєвості.

Суспільство створює і трансляційні канали, через які  духовні надбання можуть стати здобутком індивіда. Це система освіти, просвітницькі та культурно-освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Вони є провідниками духовності в суспільстві й з метою запобігання його духовного занепаду потребують постійної оптимізації. Однак, яким би  досконалим не був цей механізм, не слід забувати, що духовності не можна навчити, як не можна її прищепити індивіду. Врешті-решт вона формується самим індивідом у процесах активної діяльності, під впливом відповідних зразків поведінки інших людей (в праці, здійсненні певних вчинків, у пошуках сенсу особистого життя, вибірковому ставленні  до культурних надбань, нарешті, в процесах самовдосконалення). « Духовність,— пише С.Б. Кримський, — не тотожна духовному життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється  у вигляді покликання її носія…..духовність пов’язана  з вибором свого власного образу, своє долі та ролі…..». [9:541]

Духовність індивіда являє собою складний комплекс якостей людини, що формуються власними зусиллями, включаючи в себе не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання тощо. Для визначення цього осередку духовності вживають поняття духовний світ, душа.

Саме душа є носієм духовного в людині. Вона являє собою не лише сукупність різнорідних якостей духовності, властивих індивіду, але є певним станом духовності людини, потенціалом особистості, резервуаром її вчинків, діянь, ставлення до інших. Це певний горизонт можливостей індивіда, його причетності до Універсаму, витоки якої, як уже зазначалося, не лише в соціум них впливах, але й у глибинах індивідної природи.

Людська душа є осереддям духовного життя суспільства. В ній відбуваються таємничі процеси прагнення до свободи, прийняття або заперечення існуючого, проектування майбутнього, розуміння та переживання дійсності. Життя душі не обмежується ідеальними станами, духовне не замикається на собі самому. Знання й почуття, мрії й установки, навіть настрої мають об’єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони сполучені з діями, в котрих здійснюється самореалізація особи. [9:542]

Духовне знаходить своє вираження у виробничій і політичній діяльності, створенні матеріальних і духовних цінностей, ставленні до інших людей.  Саме тому суспільне життя в усьому своєму обсязі є за суттю духовним. Соціальна система, прагнучи до забезпечення свого виживання в певній історичній перспективі, не може обійтись без створення умов для індивідного духовного розвитку. [9:542]

3.  Основні елементи духовного життя суспільства

Структура духовного життя суспільства дуже складна. Ядром її є громадська та індивідуальна свідомість. [5]

  Елементами духовного життя суспільства прийнято вважати також:

 ¤ Духовні потреби;

 ¤ Духовна діяльність і виробництво;

¤ Духовні цінності;

 ¤ Духовне споживання;

 ¤ Духовні відносини;

 ¤ Прояви міжособистісного духовного спілкування.

Духовні потреби людини є внутрішні спонукання до творчості, створення духовних цінностей та їх освоєння, до духовного спілкування. На відміну від природних духовні потреби задані не біологічно, а соціально. Потреба індивіда в освоєнні знаково-символічного світу культури є для нього характер об'єктивної необхідності, інакше людиною він не стане і жити в суспільстві не зможе. Однак сама по собі ця потреба не виникає. Вона повинна бути сформована і розвинена соціальним контекстом, оточенням індивіда в складному і тривалому процесі  виховання та освіти. [2]

 При цьому спочатку суспільство  формує у людини лише самі елементарні духовні потреби, щоб забезпечити його соціалізацію. Духовні потреби більш високого порядку – освоєння  багатств світової культури, участь в їх створенні і т.д. ,суспільство може формувати лише побічно, через систему духовних цінностей, службовців орієнтирами в духовному саморозвитку індивідів.

  Духовні потреби мають принципово необмежений характер. Меж зростання потреб духу не існує. Природними обмежувачами такого зростання можуть виступати лише обсяги вже накопичених людством духовних багатств, можливості і сила бажання людини брати участь у їх виробництві.

  Духовна діяльність є основа духовного життя суспільства. Духовна діяльність – форма активного ставлення людської свідомості до навколишнього світу, результатом якого є: а) нові ідеї, образи, уявлення, цінності, що втілюються у філософських системах, наукових теоріях, творах мистецтва, моральних, релігійних, правових та інших поглядах, б) духовні суспільні зв'язки індивідів; в) сама людина. [4]

 Ідеальні утворення як продукт духовної діяльності і виробництва мають загальний характер їх споживання. Будь-яка духовна цінність, на відміну від матеріальної, в ідеалі може бути надбанням всіх. Від споживання вони не убувають, як матеріальні, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більша ймовірність їх збільшення.

Отже, ефективність духовного праці набагато вища ефективності праці матеріального. Власне, в цьому полягає одна з причин того, що осіб, зайнятих духовною діяльністю, менше, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Інші причини – природні обмежені можливості суспільства утримувати таких людей, а також ступінь їх таланту і здібностей. [3]

    Особливістю духовної діяльності є принципова неможливість відокремити застосовувані в ній «засоби праці» (ідеї, образи, теорії, цінності) в силу їх ідеального характеру від безпосереднього виробника. Тому відчуження у звичайному розумінні, характерне для матеріального виробництва, тут неможливо. До того ж основний засіб духовної діяльності з моменту її зародження залишається, на відміну від матеріального виробництва, практично незмінним –інтелект окремої особистості. Тому в духовній діяльності все замикається на творчу індивідуальність. Власне, в цьому і виявляється основне протиріччя духовного виробництва: засоби духовної праці, будучи загальними за змістом, можуть застосовуватися тільки індивідуально. [6]

 Духовна діяльність має величезну внутрішньо привабливу  силу. Вчені, письменники, художники, пророки можуть творити, не звертаючи уваги на визнання або його відсутність, оскільки сам процес творчості доставляє їм сильне задоволення. Духовна діяльність багато в чому нагадує гру, коли задоволення приносить сам процес.  Природа цього задоволення має пояснення – в духовній діяльності продуктивно-творчий початок домінує над репродуктивно-ремісничим.

 Отже, духовна діяльність самоцінна, володіє нерідко значимістю безвідносно  до результату, що практично неможливо  в матеріальному виробництві, де  виробництво заради виробництва – безглуздість. Крім того, якщо у сфері матеріальних благ історично більше цінувався і цінується їх володар, ніж виробник, то у сфері духовної цікавий виробник цінностей, ідей, творів, а не їх власник.[4]

Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою засвоєння їх можливо більшим числом людей. Особлива роль тут належить установам науки, культури, систем освіти й виховання.

 Духовні цінності – категорія, яка вказує на людське, соціальне і культурне значення різних духовних утворень (ідей, теорій, образів), що розглядаються в контексті «добра і зла», «істини або брехні», «прекрасного або потворного», «справедливого чи несправедливого» . У духовних цінностях виражається громадська природа самої людини і умови її буття.

  Цінності - форма відображення суспільною свідомістю об'єктивних тенденцій розвитку суспільства. [3]

 Духовне споживання спрямовано  на задоволення духовних потреб  людей. Воно може бути стихійним, коли ніким не спрямовується  і людина самостійно, на свій  смак вибирає ті чи інші  духовні цінності. В інших випадках духовне споживання може нав'язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масовою культурою і т.д. У результаті такого роду дій можна говорити про маніпулювання свідомістю, про усередненні й стандартизації потреб і смаків людей.

  Разом з тим свідоме споживання справжніх духовних цінностей – пізнавальних, художніх, моральних та ін – виступає як цілеспрямоване творення і збагачення духовного світу людей. Будь-яке суспільство зацікавлене з точки зору довгострокової перспективи і майбутнього у підвищенні духовного рівня і культури індивідів і соціальних спільнот. Зниження духовного рівня і культури веде до деградації суспільства практично в усіх його вимірах.

У найзагальнішому  вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей. [10:276]

Духовні відносини формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв’язками.

Духовні відносини складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності на основі певних ідей і поділяються на політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні та ін.

Є й такі суспільні відносини, які не належать тільки до матеріальних, або тільки до духовних. У них переплітаються ті й інші. Такими є, скажімо, сімейно-побутові, класові, національні й т.п. [10:276]

Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина—вирішальний фактор усіх змін у суспільстві[10:276

Духовні відносини – категорія, що виражає взаємозалежність елементів духовної сфери суспільства, різноманітні зв'язки, що виникають між індивідами, соціальними групами і спільнотами в процесі їхнього духовного життя і діяльності.

 Духовні відносини існують  як відносини інтелекту і почуттів  людини або групи людей до  тих чи інших духовних цінностей (сприймає він їх чи ні), а  також як його ставлення до  інших людей з приводу цих цінностей – їх виробництва, розповсюдження, споживання. Основними видами духовних відносин є пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між наставником і учнем.

  Духовне спілкування – процес взаємозв'язку і взаємодії людей, в якому відбувається обмін ідеями, цінностями, діяльністю та її результатами, інформацією, досвідом, здібностями, навичками; одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку суспільства і особистості.

Духовне життя суспільства розгортається як постійна взаємодія індивідуальної та суспільної свідомості. [1:119]

Коли розглядають духовне життя суспільства не в загально-історичному плані, а з точки зору того, які його зміст і стан, особливості, які процеси в ньому відбуваються в даний період, то вживають поняття суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться  до сукупності свідомості багатьох окремих людей, а включає ті риси, які є спільними і характерними для людей певних соціальних груп або певного конкретного суспільства. Ці риси формуються під впливом умов життя і діяльності, в результаті взаємодії, взаємного спілкування людей, які належать до даного суспільства або групи, під впливом соціальних інформаційних процесів, роль яких особливо велика в наш час; недарма засоби масової інформації умовно називають «четвертою владою» (крім законодавчої, виконавчої та судової).

Суспільна свідомість має свій зміст, структуру, закономірності функціонування й розвитку. За своїм змістом вона є відображенням суспільного буття людей. Але, як і свідомість взагалі, суспільна свідомість – не пасивно-дзеркальне, а активне відображення, яке виражає певне ставлення до буття, до наявної дійсності, певні соціальні потреби й інтереси. Їх усвідомлення спрямовує діяльність людей на досягнення мети, зумовленої цими потребами й інтересами. [10:303]