Філософія Київської Русі

Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був  яскравою особистістю, зі своєю долею  і своїми лише йому притаманними світоглядними  рисами. Не маючи можливості зупинятися на характеристиці поглядів кожного з них, розглянемо лише філософську концепцію Т. Г. Шевченка.

Основне питання  його філософії - співвідношення соціального  добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і  щодо його Батьківщини - України. Необхідність знищення народом царського кріпосного ладу-головний висновок філософії Т. Шевченка. Як наслідок знищення - побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні. 108

У творчості  Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сенсуалізму. Його сподівання на прихід апостола правди і науки, на прихід героя із святим і праведним законом поєднані з людськими почуттями. Нехай хтось і мислить категоріями Канта і Гегеля, є мудрецем-космополітом, мріє про людство або "отечество", та він чужий єству Т. Шевченка, бо не жаліє ні брата свого, ні рідного тата. Таких людей Т. Шевченко називав лжепророками, а їхнє вчення - напівідеями. Водночас він усвідомлював трагічність свого буття в рідному краї, який перебуває в ярмі:

Великим словом волю Божу Сказать Тиранам - не приймуть. А на своїм, на ріднім полі Пророка  каменем поб'ють.

Відомими є  заклики Т. Шевченка до об'єднання  усіх верств українського суспільства  на основі злагоди, добра і любові задля допомоги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою.

Значною постаттю в колі представників української  філософії XIX ст. був сучасник Т. Шевченка Памфіл Юркевич (1827-1874). Прекрасний лектор, письменник, професор, який блискуче почав свою кар'єру в Київській духовній академії, він у віці 33 років очолив кафедру Московського університету. Прожив Юркевич лише 47 років, але у розвитку філософської думки залишив помітний слід.

У своєму творі "Серце і його значення в духовному житті людини" (1860) він розвиває філософію "серця" Сковороди. У центрі його філософського вчення - людина з двома найважливішими проявами - серцем і розумом. Якщо розум виявляє загальне в діяльності людей, то серце - це основа неповторності кожної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень нескінченного і вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона "одна у відомому нам світі" і "має власне, особисте існування в часі і вічності", - зазначає мислитель. Людина в цьому житті лише подорожній. Блукаючи у світі, вона йде до себе, а віднайшовши себе, віднаходить Бога.

"Філософія  серця" Юркевича мала суттєвий  вплив на російськомовну школу  київського гуманізму, видатним  представником якої був засновник  сучасного екзистенціалізму Лев Шестов (1866-1938). Не можна не відмітити і вплив філософії Юркевича на формування філософії російського "космізму", видатними представниками якого були К. Ціолковський, В. Вернадський, О. Чижевський та ін.

Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX ст. відіграв Михайло Драгоманов (1841-1895), видатний український мислитель, історик, етнограф. Свої філософсько-соціологічні погляди він виклав у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці".

Михайло Драгоманов-раціоналіст. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово пізнає суть певних явищ, хоч наука не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою вони доходять до правди.

Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність людей  має на мсті задоволення їхньої вродженої  потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не міг погодитися з тим, що людина має лише одну вроджену потребу-харчуватися. За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

У другій половині XIX ст. в Україні набули поширення  ідеї марксизму. Вивченням та пропагандою  окремих положень марксизму займалися  деякі представники ліберальної  інтелігенції, зокрема професор Київського університету Я. /. Зібер, магістр Харківського університету І. І. Кауфман. Велике значення для розвитку матеріалістичної філософії мала діяльність видатних вчених /. М. Селенова, 1.1. Мечникова, Н. А. Умова, А. О. Ковалевського, Н. Н. Бекетова та ін., що в різний час працювали в навчальних закладах України.

У руслі матеріалістичних ідей проходила діяльність видатного  українського вченого-філолога, професора  Харківського університету Олександра Потебні (1835-1891). Вчений виходив із визнання вічності і безмірності матеріального світу, відхиляв релігійно-ідеалістичні уявлення про будову природи. Матеріалістична лінія у Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних начал мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності, з відстоюванням ідеї первісності природи стосовно людини.

Однією з центральних  постатей українського духовного життя  кінця XIX - початку XX ст. був Іван Франко (1856-1916). Його філософські і соціально-політичні  погляди складалися під впливом  національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Своєрідним є  ставлення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід також враховувати і духовні фактори людини і спільноти. Тому соціалістичні ідеї можна доповнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, реальне народовладдя, загальнолюдські права і свободи; по-друге, переконаність у тому, що монопольна "зверхня" власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що "матерія і сила", "дух і тіло - одно суть", упевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання; по-четверте, економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів і матеріальних обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить; по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна.

У цілому соціально-політичні  погляди Франка базуються на загальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму - це "народне відродження", розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.

Велике значення для розвитку української духовної культури мав короткий за терміном період існування незалежної України (1917-1918). За цей час було відкрито 150 українських гімназій, Київський університет святого Володимира перетворюється на Державний Український університет, у Кам'янці-Подільську відкривається другий Державний український архів, Національна бібліотека. 24 листопада 1918 р. урочисто відкривається Українська академія наук на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863-1945).

Втрата Україною незалежності поклала край цьому  недовгому підйому української  культури. Багато навчальних закладів було закрито. Ряд видатних вчених змушені  були їхати за кордон і продовжувати працювати там. Серед них були відомий український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951), відомий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський (1866-1934), філософ Дмитро Чижевський (1894-1977) та ін. їхня творчість сприяла підвищенню авторитету української науки у світі.

Особливий інтерес  становить творчість Дмитра Чижевського. Освіту він здобув у Петербурзькому та Київському університетах. Після  закінчення навчання він працює доцентом Женевської вищої школи, а потім і Київського педінституту. У 1920 р. Чижевський їде в Німеччину, де слухає лекції К. Ясперса, Е. Гуссерля, М. Хайдеггера.

31924 р. Чижевський  викладає у Празькому університеті (з 1927 р. - професор цього університету). Особливо вагомий внесок зробив Чижевський у вивчення історії української та російської філософії. Цьому питанню присвячені такі його твори: "Нариси з історії філософії в Україні", "Філософія епохи реалізму" та ін. Велику дослідницьку роботу він провів при вивченні впливу німецької філософії на Росію та Україну. Багато працював Д. Чижевський і у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософських знань.

Таким чином, українська філософська думка кінця XIX - початку XX ст. знаменувала новий етап розвитку філософської культури на основі досягнень тогочасних природничих і суспільних наук.

6.

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ДМИТРА ДОНЦОВА

Дмитро Донцов продовжує традиції волюнтаризму, ідей німецьких філософів Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Йоганна Готліба  Фіхте, Георга Зіммеля. Сучасний український дослідник Євген Зарудний вважає, що ідеї цих філософів Донцов контамінує "для обґрунтування власної політичної філософії" [9, с.198]. В українській філософії він розвиває ідеї Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Міхновського. Саме в останнього вже знаходимо початки вчення про притаманну нації волю - "потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування" [14, с. 41].Багато кореляцій знаходимо також із поглядами Пантелеймона Куліша (див. зокрема працю Михайла Чугуєнка "Панько Куліш та Дмитро Донцов" у Збірнику Харківського історико-філологічного товариства. - Х.: Око, 1995. - Т. 5. - сс. 49 - 62). Його філософія - це переважно філософія політики, що отримала назву націоналізму. Як зазначає сучасний український дослідник Олександр Сич саме Дмитро Донцов "стає найавторитетнішим популяризатором цієї маловживаної раніше назви" [18, с. 12].

Проте не лише філософія  політики. Сучасний дрогобицький дослідник  Петро Іванишин відносить Дмитра Донцова до християнських філософів [10, с. 162]. Адже у Донцова, особливо на пізньому етапі, політика є невіддільною від релігії, Християнства. Той же Іванишин, характеризуючи погляди Донцова, зазначає, що філософ "…у 1948 році писав про справжніх християн - людей "гарячої віри", що можуть ефективно протиставитися "воюючому комунізмові", і водночас застерігаючи від релігійного еклектизму і релятивізму…" [виділення автора; 10, с. 162]. Ґенеза поглядів Дмитра Донцова є досить складною - почавши із ідей соціалізму й матеріалізму, Дмитро Донцов переходить на позиції націоналізму й ідеалізму, а повоєнні його праці вже помітно тяжіють до містицизму. Багато в чому ідеї Донцова суголосні поглядам таких донині популярних мислителів як румунсько-американський філософ Мірча Еліаде, італійський апологет консерватизму Юліус Евола та ідеолог румунського легіонерського руху (українець з походження) Корнеліу Зеля Кодряну.

До супротивників  Донцова належать представники лібералізму  та соціалізму, зокрема Драгоманов та його послідовники.

Рушієм світу визнається воля. Найвищою є воля Божа, Котра й створила світ. На землі своєрідними репрезентантами цієї волі є "еліта". Тобто Донцов стає на позиції елітаризму й детермінізму. Для нього носіями й виконавцями волі можуть бути лише "кращі люди", а ця кращість є спадковою, залежною від раси. Хоча раса у Донцова не розуміється як суто біологічне поняття, як у представників німецького націонал-соціалізму. Дмитро Донцов виділяє чотири типи раси, наслідуючи поділ на Варни в індуському середовищі. Так він виділяє нордійську, медитеранську (середземноморську), динарську й остійську раси. Інколи він узагальнює їх до двох. Зокрема у своїй фундаментальній праці "Націоналізм" він виводить два архетипи - Дон Кіхота (уособлення людини ідей й чину, козака) та Санчо Пансу (уособлення споглядальництва й пасивного сприйняття світу, т. зв. "свинопаса"). У гносеології, тобто пізнанні світу, Дмитро Донцов обстоює західну парадигму. Тобто не пасивне споглядання, а дію, чин. Дія ця є не модерною, поступовою, а реакційною, консервативною, динамічною. Саме динаміка є притаманною волі: "Воля без її виявлення назовні - є нісенітниця. Так само й національна воля, яка прагне зберегти лише залишену їй діянням ворожих сил область впливу, зрікаючись і духової, і матеріальної експансії" [5, с. 66]. Адже Донцов пропонує збереження традиційного ладу, що базується на кількох засадничих принципах. Зокрема це:

Національний  месіанізм. Феномен месіанського мислення у світовій філософській думці є  ще недостатньо узагальненим. Саме поняття месіанізму бере свій початок від євреїв, котрі сподіваються приходу Месії. В подальшому термін месіанізм поширився й серед інших народів, переважно імперських, набуваючи різного забарвлення. Надзвичайно сильним він був у Росії, Німеччині, Великій Британії, Японії. Месіанізм полягав у тому, що певний народ має велике історичне призначення у світі, щодо інших народів, не лише сусідніх. Ця ідея тісно переплітається із теологією. Такий месіанізм притаманний не лише великим народам, відомим своєю експансією, але й, наприклад, полякам, апологетом месіанізму котрих був Чешковскький [20, с. 203]. Для піднесення національної активності ідея месіанізму розвинулася і в Україні. І саме Дмитро Донцов вніс великий внесок у розвиток цієї ідеї. Він також знаходив теологічне підґрунтя під ці погляди. Проте його теологія, це відродження войовничого духу християнства епохи Середньовіччя. Україна має стати форпостом у захисті європейської цивілізації від матеріалістичного егалітарного Сходу. І не лише форпостом-оборонцем - Україна має стати певним взірцем і для Заходу, що погруз в матеріалізмі. Виконання ж свого призначення для Нації є неминучим без побудови власної могутньої держави. А відтак потрібна повна сепарація від Росії. І для досягнення цієї мети потрібна лише боротьба, національна революція. Цю боротьбу він розуміє не як зміну одного ладу (нехай навіть гіршого) іншим, а більш глобально й навіть апокаліптично - як боротьбу проти антихристиянських сил диявола [4, с.37]. Слід зауважити, що в питанні українського месіанізму Донцов не був новатором. Він лише розвинув ідеї XVII століття - теорія "києвоцентризму" ("Київ - другий Єрусалим"). Теорія пропагувала "…перетворення (легалізацію доконаного факту) Києва на духовний центр якщо не Європи, то, принаймні, слов'янських народів" [15, с.709]. Тобто - протиставлення московському месіанізму із його ідеєю "Москва - третій Рим".