Філософія Київської Русі

Традиціоналізм  та західництво. Філософ вважав, що відродження українців, виконання  їхнього призначення у світі  можливе лише у зв'язку із традиціями. Потрібно усвідомити свої початки щоб вміти будувати майбутнє. І усвідомлення насамперед величі старого Києва. Саме тому мислитель нещадно критикував соціалістів, що намагалися нівелювати відмінності між різними прошарками населення, котрі бачили у давнині лише визиск багатими бідних, "класову боротьбу". І також з огляду на відкидання традиції Донцов критикує бездуховність сучасної технократичної цивілізації та її експансію в Східну Європу. Ця теза є наразі досить актуальною серед критиків новітніх процесів світової глобалізації. Хоча цікавим є класифікаційний момент. Якщо раніше Дмитра Донцов зараховували до консервативно-традиціоналістичного напрямку, то нині він займає міцні позиції у таборі антиглобалістів (разом із "лівими" різного штибу). Проте не можна безапеляційно записувати Донцов в ізоляціоністи, прибічників автаркії на кшталт експериментаторів Енвера Ходжи (Албанія) чи Кім Ір Сена (Північна Корея), намагання котрих зводяться до консервації етнічних рис, без огляду на їхню відповідність часові. З донцовської критики європейського матеріалізму випливає лише його неприйняття міщанства, бездуховності та отарної масовості. Донцов обстоює аристократизм, оспівує давній становий, ієрархічний, навіть кастовий, уклад європейського життя. Відтак Велику французьку революцію 18 століття, що зруйнувала підвалини ієрархічного ладу в Європі Донцов різко засуджує. А відтак і процеси та явища породжені нею: слабкість держави, популізм, охлократичні тенденції, лібералізм, індивідуалізм тощо. Тобто орієнтація має бути на стару Європу - "духовність", традиційний суспільний лад, консервативно-романтична культура. Але лад цей має і свої зриви та бунти, хоча "на Заході бунт доцільний і яскравий" [7, с.10]. Під середньовічними європейцями Донцов і розуміє особливу расу людей, "…для якої світ є гра пригод, безнастанне завоювання. Для якої - найвищою цінністю є дія, а світ - спортивною ареною; якою великою тугою - каже Шпенглер - туга за великим призначенням" [7, с. 9]. Прикладів таких особистостей він знаходить зокрема вдосталь у європейській літературі - Дон Кіхот, Фауст, Дон Жуан, Уайльд Гарольд, Валенштайн, Макбет, Жанна д'Арк, герої Бернаноса та Ібаньєса "..- скрізь знайдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю є - змагання ріст і перемога". [7, с. 9].

Тобто український  традиціоналізм розуміється мислителем як складова старої європейської культури (культури в широкому значенні). І цей традиціоналізм у поєднанні із європеїзацією є необхідною передумовою здійснення історичного призначення України у світі. Хоча тут Донцов розумів не лише і не стільки зовнішнє засвоєння якихось норм, а глибоке переродження, можна навіть сказати "переображення" свідомості української людини, всього її життя. Тобто революція в усіх сферах людської культури - в політиці, літературі, економіці, музиці тощо. До того ж це має бути не засвоєння гуманних звичаїв, що базуються на антропоцентризмі, а культивування "вольової культури" Заходу, перетворення українців з провінціалів Європи на Націю із сильними бійцівськими рисами провідних європейських націй.

Елітаризм. Одне з провідних місць у творчості Дмитра Донцова посідає проблема співвідношення еліти й мас у розбудові національного організму. Адже Донцов був не кабінетним теоретиком, він бачив зсередини політичне життя, і то не лише українців, а й інших народів. Ця надзвичайно важлива проблема вимагає хірургічної точності у власному розв'язанні, адже невірне її вирішення може призвести або до одноосібної диктатури (що призводить до відриву від народних мас та самознищення еліти), або до влади юрби, що нищить як усі прояви елітаризму, так і саму себе. Відтак врешті решт це призводить до розкладу й анігіляції самої Нації.

Добре відомо, що століття бездержавності, міжусобиць призвели до патологій в етносоціальній структурі українського суспільства. "Полонізація", "русифікація" та інші явища призвели до того, що український народ називали "хлопи й попи", тобто народ без еліти. Пантелеймон Куліш болісно називав наш народ "чудовищем", порівнював його із центавром. Донцов так сподобався цей образ, що він узяв його як заголовок до однієї зі своїх статей. З усіх верств, що трималися українських традицій, можна було спиратися лише на селянство. І ця верства, найчисельніша в першій половині ХХ століття, експлуатувалася усіма ідеологами. Як не дивно (і як не прикро) із однаковою ефективністю. Адже маємо потужний Національно-визвольний рух 1917-1920-го років, лави новітніх козаків та гайдамаків Холодного Яру, інших регіонів України. Але водночас маємо і сильне захоплення комуністичними поглядами. Тому у своїй творчості, незважаючи на усі свої елітаристські погляди, Донцов був змушений виходити із цієї засади.

Проте "рахуватися з чимось", не означає для Донцов змиритися із цим. Селянську масу потрібно не консервувати, її потрібно перетворити на модерну європейську  націю. І тут Дмитро Донцов іде шляхом ідеалізації рис селянської вдачі. Він доводив, що вона має багато рис, нехай приспаних, котрі споріднюють її із головними рисами вдачі провідних європейських народів, як то: глибока свідомість своїх інтересів, сильний політичний інстинкт, швидка орієнтація, впертість у переслідуванні своїх цілей, усвідомлення необхідності порядку тощо. На жаль історія не дала селянам вповні реалізувати закладеним в них можливостям. І саме завдяки відсутності (чи слабкості) еліти у відповідальні моменти історії.

Суперечність  між реальним селянством та його ідеалом  певною мірою усвідомлювався Дмитром  Донцовим. Він протиставляє народу такий собі "антинарод" - "плебеїв", "холопів", "рабів", що забули Бога", узагальнено - "…Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря…"[Єдине, с.29]. Критерієм поділу у цій класифікації була національно-державницька ідея, а ворожими визнавалися егалітарні рухи, що підривають єдність національного організму і запроваджують дезорганізацію в суспільстві, роблячи державу легкою здобиччю для зовнішнього ворога. Більше того, Донцов вважає, що Держава є вищим утворенням, а тому якщо якась верства, переслідуючи свої інтереси виступає проти Держави, то це є національною зрадою і каратися має відповідно.

Проте не можна  категорично стверджувати, що лише селянству відводилося чільне місце у світогляді Донцова. Прибувши до Львова, він потрапляє в середовище українських військовиків з УВО (Українська військова організація). Це було втілення ідей Дмитра Донцова про український Орден. Народжене всього за кілька років Першої світової війни та Національно-визвольної революції 1917-1920 років, січове стрілецтво було родючим ґрунтом для ідей східноукраїнського філософа. Зусиллями УВО в 1922 році відроджується видання "Літературно-Наукового Вісника", до редакції якого увійшли Дмитро Донцов та Євген Коновалець. Тут таки Донцов знайшов і ще одну верству, спраглу його слова - студентів. Далі навколо Донцова гуртується група його прихильників-"загравістів" (назва від друкованого органу "Заграва"). Завдяки праці представників УВО, а також стараннями Дмитра Донцова, Дмитра Паліїва та Володимира Кузьмовича виникає Українська партія національної роботи (Партія національної революції). Як бачимо, Донцов іде шляхом втілення власних ідей на практиці, тим більше, що обставини цьому сприяли. Проте так тривало недовго, в умовах польської окупації партія не змогла діяти ефективно і скоро зникла, а Донцов з того часу відмовився бути учасником будь-якої політичної партії.

Проте його популярність серед українського національного руху була такою великою, що в Організації українських націоналістів навіть розглядалася "…думка про те, щоб надати йому повноваження Президента України…" [11 , с. 62].

Проти течії  Донцов іде у своєму твердженні, що не більшість ("юрба"), а саме активна меншість є творчою силою в суспільстві. Відтак національна ідея (можна сказати ширше - Нація) повинна спершу розвинутися в елітарній частині народу, а потім поширитися серед більшості., зшивши її в цілісний організм.

Сам Донцов плекав ідеал еліти "хреста і меча". Мислитель вважав, що "… само працею будня, самою продукцією мільйонів в верстатах, на ланах не осягнути ідеалу [8, с. 55]. Праобрази її він бачив в українських героях давнини. ЇЇ чеснотами мають бути: героїзм, непримиренність до зла, віра в свою високу місію, своє призначення, відданість справі, честь, відвага аж до смерті тощо. Формою організації такої верстви Донцов вважає навіть не стільки "касти" - замкнені індійські спільноти, а Ордени. Тобто каста - це спільнота закрита, котра, почавши з кращих, поступово наповнюється гіршими представниками, кам'яніє у стагнації. Натомість Орден, зберігаючи свою окремішність "кращих людей", має поповнюватись представниками різних станів суспільства. Життєздатність такої спільноти має підтримуватися, з одного боку, суворим добором нових і таким самим суворим фільтруванням старих членів. Тобто, як бачимо елітаризм Донцов є далеким від расизму націонал-соціалізму Німеччини. Саме остання у своєму відборі "кращих людей" пішла шляхом Індії - орієнтація на створення "касти" есесівців, котрі хоча й набиралися із різних верств, але кінцевою метою мали відокремлення, консервацію всередині самих себе. Донцов же йшов шляхом ефективності, а не ефектності - його цікавили не правильність "арійського" черепу, а вміст його мозку, не колір "нордійських" очей, а запал у них. Навіть у своїх щоденникових записах від 1918 року Донцов зауважує, що "…якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями" [6, с. 58]. Тому, як вважаємо, тавро "расизму" з Донцова можна сміливо зняти.

Якщо казати про предтеч донцовських речників еліти в українській літературі то це, безумовно, хоробрий січовик  Кирило Тур з роману Пантелеймона Куліша "Чорна рада". Цікаво, але  у часі цей образ навіть випередив надлюдину Ніцше. Мабуть, якби українська література розвивалася у вільній державі, окрім шанованих німецьким філософом типів людей Достоєвського ("Нотатки з Мертвого дому"), ми б зустріли й персонажа "Чорної ради".

Нація Донцовим розуміється як ірраціональна сила, що їй мають підпорядковуватися інтереси індивіда. Нація повинна здійснити свою волю до життя шляхом національної революції. Ця революція не є тільки політичний та соціальний акт, це є початок повного перетворення людини, її етики, моралі, стимулів та прагнень. Внаслідок цієї революції має з'явитися "людина нового типу". Проте ця людина не підноситься над нацією, а злита з нею. Інтереси нації є невіддільними й природними для індивіда. Сукупність цих інтересів складають національну ідею, котра є пануючою.

Як зауважує сучасний донцовознавець Сергій Квіт "Донцов був яскравим представником  романтизму" [12, с. 118]. А романтизм  неможливий без творення міфів. Один із ранніх дослідників творчості  Донцова, Михайло Сосновський, пише таке: " "Романтизм" у розумінні Донцова - це готовність одиниці піднятися понад власне "я", стати до змагань за "власний світ", "за власну. Вічну правду, для якої треба пожертвувати "всім дочасним" Для "романтика" найважливішими є "національна місія", "міцність держави", "імперіалізм" - не мир у світі, "вічні" інтереси нації - не "інтереси даної генерації". Жодна ідея не буде живою й не переможе, якщо не буде "перейнята цим духом романтики" [17, 389]. Цікаво, що міфи, витворені Шевченком та Донцовим 1919 року набули реального втілення - "воскреснули душі Залізняка і Гонти - не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. … Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко…" [13, с. 30].

Радикалізм поглядів Дмитра Донцова, поєднаний із дуже складним характером, зумовив і велику кількість критики, аж до розриву із українським інтелігентським загалом. Звісно, Донцов йшов на це свідомо. Адже за своїм типом мислення Донцов яскравий представник соціопсихічного типу, що його той самий Ф. Ніцше назвав Freidenker - "вільний мислитель". Тут пригадується інша могутня постать - Григорій Сковорода, а відтак і цілий архетип козака - "вільної людини", уособленої в постаті козака Мамая. Цей тип мислителя характеризується елітарністю, аристократизмом, здатністю висловлювати загалові неприємні істини чи навіть виклики. Хоча цей тип не потрібно змішувати із дешевим крикливим епатажем популіста, що прагне самореклами, але чітко знає межу дозволеного суспільством.

Найближчим із українських мислителів, але водночас і його антиподом був В'ячеслав  Липинський. Як зазначає академік Іван Дзюба вони обоє орієнтувалися "…на "лицарський дух" українця войовника, що мав би стати етичною основою  і поведінчим стрижнем омріяної національної еліти, та на "орденський" принцип організації політичної сили, яка має очолити боротьбу за незалежність України" [2, с. 34].

Сучасний український  філософ Євген Сверстюк зауважує, що розмежування у них проходило  в релігійній сфері (можемо зауважити що навіть ширше - в сфері онтологічній). Донцов був яскравим представником мислителів правих поглядів - вони "…цінували релігію як елемент священної традиції, але не допускали, щоб вона заважала їм у побудові волюнтаристичних концепцій" [16, с. 166]. Тобто ставили релігію на другий план. Але далі Євген Сверстюк зауважує, що "релігія на другому пляні - це вже не релігія, це не вища ціль, лише засіб для земних цілей" [16, с. 167]. А від такої настанови вже недалеко й до матеріалізму (чи агностицизму). Липинський же утверджував відродження українського народу через глибоку (не показну) релігійну віру.