Філософія та наука. Спільне та від"ємності між ними

а)здатність до проблематизації - вміння ставити питання, розглядати парадокси, альтернативи, протиріччя;

б)здатність давати визначення - переходити від семантичного до концептуального аналізу понять;

в)здатність формулювати, впорядковувати, послідовно продумувати свої думки[5, c. 32-33].

      Виконання філософією цих завдань витікає із методологічної функції філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на запитання, які стоять перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, що дозволяють самостійно розв’язати ці питання.

           До філософії не можна підходити із загальними мірками, що сформувалися у свідомості при вивченні нефілософських наук. Підхід до філософського знання з використанням критеріїв і стандартів, що склалися при вивченні природничих та деяких суспільних наук, може призвести до редукування (зведення) філософії до окремих галузей знань, наук. Між тим філософія — специфічний вид знання, що має свій предмет пізнання, свої проблеми, які не зводяться до окремих наук. Специфічною є і її мова. Специфічні методи і засоби дослідження. Своєрідні доводи, аргументація, характер дискусій і функцій філософії в культурі.

     Виходячи із значення, яке відіграє філософія як наука в житті та діяльності людини можна виділити, поруч із методологічною, такі її функції:

а)світоглядну - філософія дозволяє людині осмислити проблеми сенсу  людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі? і т.п.

б)аксіологічну - філософія дозволяє людині осмислити природу та значення власних життєвих цінностей.

Як відомо, зміст філософії  визначається її місцем у системі  знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії і з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною і загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоб будь-який вчений був на висоті вимог сьогодення, йому необхідно володіти глибокими філософськими знаннями.

      На завершення слід підкреслити, що в філософії відображається не лише вчорашнє й сьогоднішнє. Вона конструює й майбутнє, формуючи принципово нові ідеї, світоглядні ідеали. В галузі конкретно-історичного життя вона здійснює інтеграцію різних форм людського досвіду.

         У час, коли інтереси людства вимагають планетарного підходу до розв'язання світових проблем, філософія має інтегрувати всі основні завдання і цінності людської культури. Це можливо лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети[10, c. 24-26].

3. Наука і філософія

Філософське знання відрізняється  від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу. Зрозуміло, що немає і не може бути китайської або японської математики, американської  або англійської біології. Але цілком правомірно говорити про особливості німецької, французької, української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах, має свій національний ґрунт. Так, українська філософія життєвим корінням входить у плоть і кров українського народу. У ній виражається душа народу, його внутрішній духовний досвід, потаємні мрії та сподівання. З глибин самосвідомості народного духу, з морального досвіду поколінь українська філософія сформувала висновки: що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насилля, приниження гідності особистості, відсутність свободи недопустимі. Саме тут джерела вчення Григорія Сковороди про «спорідненість праці», «горної республіки», «філософії серця» Памфіла Юркевича та ін., що відображають кордоцентризм, антеїзм та ек-зистенційність українського світогляду.

 Важлива особливість філософського знання - особистіший характер. Індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід'ємні від стилю й манери філософствування. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній письменник, художник, музикант - унікальний. Ніхто, крім Арістотеля, не зміг би написати «Метафізику», а замість Іммануїла Канта «Критику чистого розуму». Отже, багато рис філософії відрізняють її від усіх інших форм діяльності суспільства і дозволяють зробити висновок: філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Міфи існували в усіх народів світу. У духовному житті первісного суспільства міфологія домінувала, виступаючи універсальною формою суспільної свідомості. Що є характерним для міфологічного мислення? Структура мислення на міфологічній стадії розвитку багато в чому пояснюється особливостями життєдіяльності людини, її практичним ставленням до світу. Тому суть речі визначається причинами, що лежать далеко за межами самої речі і залежать від богів, героїв та ін. Уся природа, частиною якої є й людина, міфологічній свідомості уявляється єдиним родом, де діють не стільки певні речі, скільки різні абстрактні сили, що перебувають поза родовою суттю людини і оп-редмечені в речах. Для міфологічної свідомості характерне також згладжування відмінностей між образом і річчю, предметом і символом, суб'єктивним та об'єктивним. У стародавній період суспільства люди глибоко вірили, ніби варто назвати якого-небудь звіра, як звір тут же з'явиться і принесе людям зло. Інтелектуальна своєрідність міфу полягає в емоційному відображенні думки, у поетичних образах, метафорах. У міфології зближуються явища природи і культури, людські риси і властивості переносяться на навколишній світ, середовище, космос та ін. Природні сили відособлювалися, одушевлялися й олюднювалися. У суспільній свідомості стародавнього суспільства міф виконував різноманітні функції: минуле зв'язувалося із сучасним і майбутнім, забезпечувався зв'язок поколінь, закріплювалася система цінностей, табулювалися або стимулювалися певні норми поведінки.

  З відходом первісного способу життя в історію міф як форма суспільної свідомості, поступово зникає. Та походження світу і людини, таємниця народження і смерті не втрачали цікавості для людей. Проблеми життя і смерті людини стали головними проблемами релігійного і філософського світогляду. Роздумуючи над тим, чи відійшла міфотворчість у минуле, чи немає у мисленні сучасної людини своєрідних реліктів міфотворчості, варто констатувати: у масовій, а нерідко і в теоретичній свідомості мають місце міфологеми про неминучість настання комунізму, про расову або національну вищість, про месіанську роль пролетаріату або окремих країн та ін. Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних доводах та аргументах, а на спільних ілюзіях класу або соціальної спільності людей про їх роль у суспільних процесах і на емоційному сприйманні подій, фактів і світу.

   Визначення, що стосуються філософії, напрочуд діалектичні. Тут сходяться протилежності. Заявивши про автономію філософії, відразу ж виявляємо, що в одному випадку філософія сильніша, аніж автономія інших сфер духовної діяльності, а в іншому — істотно слабкіша. Дійсно, філософії у світі мислення ні на що спертися. Філософія - фундамент, їй ніщо не передує. Філософія гранично автономна, але це не означає, що вона професійно особлива. І взагалі, чи можна визначити її як професію? Філософія ніби межує з усіма галузями духовної культури. За статусом філософія має стати гранично відкритою, тобто неавтономною. І це узгоджується з принципом невизначеності меж, що вказує на небезпеку автономізації філософії - небезпеку вважати справу філософствування суто професійною. Сучасний американський філософ Рі-чард Рорті помітив, що філософія не відіграє суттєвої ролі доти, поки не допускається деяка депрофесіоналізація і певна байдужість до питань, коли займаємося філософією, коли ні. Це означає, що і політик, і художник, і взагалі будь-яка людина стає філософом, коли, спираючись на власний досвід, розмірковує про вічні питання: про зміст і сенс життя, свободу, істину та ін. Потяг до міркувань на такі теми посилюється з віком. Інша справа: чи стають такі міркування цікавими для інших людей або, як кажуть, соціально значущі. Щоб людина не мала вигляду доморослого мислителя, а її філософствування не зводилося до проголошення банальних істин, досвід власного життя слід підкріпляти традицією. Тому-то люди і вивчають філософію як зібрання зразків філософствування, визнаних класичними. Це дає можливість ніби увійти в лабораторію мислення філософа, брати участь у продумуванні вічних питань, що завжди захоплюють людину. Хіба не важливо, наприклад, поміркувати над питанням «Що таке справедливість?», щоб розуміти, яке суспільство побудовано справедливим, а яке ні. Люди завжди про це думали. Хіба не цікаво, що думає про це філософ -людина, яка вміє узагальнити досвід людства й оцінити сучасну ситуацію? Цікаво, як же уявляли справедливість стародавні греки, але важливіше знати, що таке справедливість у сучасних умовах. І навіть якщо існує спільна для усіх часів відповідь, слід виразити її звичною мовою, як кажуть, у контексті ситуації. А це завдання не з простих.

  Суверенність філософії, зрозуміло, забезпечується багатьма факторами. Один з них — характер розвитку історії людства. Адже історія не розвивається по прямій. У житті окремих людей і народів час від часу відбуваються корінні переломи, змінюються підвалини життя, руйнуються старі цінності. А разом застаріває і колишня мудрість, що вже не пояснює нових явищ життя. У таких умовах виникають проблеми,- «які не снилися мудрецям». Історія людства знає події. Обидві події породили глибокі зміни у житті, культурі та світогляді людей, у розумінні ними себе та навколишнього середовища, світу.

   Якісні перетворення відбуваються і в сучасному суспільстві. Соціальні, політичні, економічні, культурні зміни - результат впливу науково-технічної революції та інформаційної революції, що лежить в її основі, а також багатьох інших соціальних перетворень. Усі проблеми аналізуються людьми різних професій. Багато століть подібні питання обговорювалися і у філософії, як специфічній духовній діяльності, нагромаджено досвід аналізу, розроблено методи і відповідні категорії. Допомогти людям знайти вихід із складних ситуацій, зробити правильний первісний вибір — основна функція філософії. Стародавні греки зображували Афіну, покровительку мудрості, з совою, яка сидить на плечі. Цей птах добре бачить у нічній пітьмі. Тому римляни, які називали Афіну Мінервою, говорили: «Сова Мінерви вилітає у сутінках». Римляни підкреслювали, що справжня мудрість найважливіша у складні і неясні періоди життя окремої людини і суспільства. Філософія, маючи тисячолітній досвід аналізу найскладніших проблем життя людини і суспільства, більше, аніж будь-яка наука, володіє мудрістю, так потрібною кожній людині і суспільству. Не випадково на сучасному етапі розвитку люди відчувають потребу звернутися до філософії, шукаючи відповідь на нові питання.

  Отже, суверенність філософії підтверджується і тим, що в ній існує потреба. Потреба людини у філософській діяльності, знанні формується і розвивається на кількох рівнях: індивідуальному, соціальному, культурному і глобальному, приймаючи на кожному етапі історії конкретний характер. Філософія потрібна людині і як спосіб ставлення до світу, і як форма самопокладання у світі, і як спосіб бути самою собою, і як духовно-практична діяльність по самовдосконаленню, і як спосіб зв'язку індивідуального і загального. Ця потреба загострюється в умовах радикальної зміни внутрішнього і зовнішнього світу людини, яким є сучасність.

  Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

   Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення[5,c. 18-20].

      Проте, попри всю близькість науки і філософії, вони є різними, ба навіть альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання зацікавлених сил ототожнити їх загрожує трагічними наслідками не тільки для долі науки чи філософії, а й для цілого суспільства. В якості прикладів І.В.Бичко наводить спроби витлумачити філософське знання за образом і подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу накинути суспільству натуралістично-технократичну “модель” філософії – так званий “діалектичний та історичний матеріалізм”.

       “Аж ніяк не кращими за наслідками були і спроби некомпетентного втручання філософії у справи науки (розправа з кібернетикою і генетикою в СРСР на "“азі"”сталіністського діамату.

    Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.

        З цією схожістю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне” [5, с. 21].

     Вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між філософією та наукою. В античності цій відмінності відповідала розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).

    На початку своєї історії філософія як сукупність знань про світ містила елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. В міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.