Гносеологія як філософська теорія пізнання

 

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 1

 

ТЕМА: Гносеологія як філософська теорія пізнання.

                                        План заняття:

1. Проблема пізнання у філософії.  Різні погляди на можливості

пізнання.

2. Суб’єкт і об’єкт пізнання

3. Теорії істини. 

4. Критерії достовірності істини.

Теми  доповідей:

1. Повсякденне пізнання як атрибут реального життя суб’єкта.
2. Чуттєве и раціональне в пізнавальному досвіді політика.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ — розділ філософського знання, філософсько-методологічна наука  про знання; у деяких країнах —  перш за все та переважно - про наукове  знання.

ГНОСЕОЛОГІЯ - одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні  сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.

ІСТИНА —  якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають  із реальним станом справ; проте пряме  дублювання реальності позбавляє людське  пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує  пізнання, якісно його зумовлює; в своїй  же повноті пізнання постає багатостороннім  процесом продукування засобів наближення до істини.

1. Поняття пізнання та його  види

Проблеми  пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію  розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового  знання.

Гносеологія була більше характерною для часів  класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія  — це більше явище некласичної  філософії.

Для нашої  філософської традиції епістемологічні  студії були не характерними, проте  сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем  знання та пізнання. Тому в даному розділі  враховуються як традиційні гносеологічні  підходи, так і нові віяння, пов'язані  із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи  пізнання: що є пізнання, що штовхає  людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні  пізнання постає як процес взаємодії  свідомості та дійсності, унаслідок  якої у свідомості вибудовуються  образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати  свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо  звернути увагу на те, що реально  здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма  її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом  життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично  передає їх новим поколінням. Об'єкт  пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння  суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру  самопізнання; по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні; об'єкт набуває  характеристик саме об'єкта лише у  відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через  дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна  гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Наприклад, об'єктом може ставати  лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; в такому розуміння об'єкт  постає як похідне від суб'єкта і  навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи  є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти  як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно  насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою  предметних визначень змісту об'єктів  пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія  та епістемологія вважають, що поняття  пізнання має принаймні три основні  змістові наголоси:

Найчастіше  пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко  побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у  прагненні щось пізнати та зрозуміти  бажання проникнути в потаємні глибини  речей, опанувати їх, впливати на них. Цей моменту пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але  якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, - то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і  для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми прагнемо розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Звідси стає зрозумілим, що саме пізнання замінює  для людини те, що у тварин виконують  інстинкти, тобто забезпечує особливий  тип зв'язку людини з дійсністю. Без  пізнання немає людини як людини.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам  висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно у  цьому питанні окреслюється ряд  гносеологічних позицій.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед  нами нескінченною як за обсягом, так  і за глибиною та мінливістю. Але  при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи.

Отже, можна  констатувати: пізнання неможна розглядати однобічно; у реальному виявленні  пізнання — це органічний елемент  людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного  та непевного знання—до повнішого  та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного—до проясненого.

Коли людина включається в соціально-культурні  зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає  враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті  або волосся. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію  зростатися із безпосередніми умовами  життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному  рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і  функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація  елементарного досвідного знання, яке  буде функціонувати в певному  суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному  та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;

б) активно  — дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою  на спеціальне продукування знань.

Окреслена багатоаспектність  пізнання знаходить своє виявлення  у різних видах пізнання:

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо  вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим  ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення  до неї. За змістом воно умовне, тобто  надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки  цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через  усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим  та спеціально організованим, контролює  свій хід, намагаючись досягти максимального  ступеня достовірності знання;

релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела  своїх відомостей як божественне  об'явлення, особливе просвітлення, і  хоча ці джерела залишаються для  нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає  сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у  священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо  це доводить;

екстрасенсивне  пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається  для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані  екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось  незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але  природа його для науки поки що незрозуміла.

Кожен із означених  видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному  доповненні одне до одного.

Отже, можна  зробити висновок, що пізнання у  своїй дійсності постає як багатогранний  та складний процес, в якому знаходять  своє виявлення як духовні здібності  людини, так і її найважливіші життєві  зацікавлення.

2 .Суб'єкт,  б'єкт пізнання.

 
  Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання. 
  Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання. 
  Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження. 
  У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 

3. Теорії істини

І́стина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.

Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності.

Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього  знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу.

Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається  знання, яке вписується в ту чи іншу систему знань. Іншими словами, в  основу цієї концепції покладено  принцип когерентності, тобто зводиться  положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду. Нарешті, позиція прагматизму зводиться до того, що істина полягає в корисності знання, його ефективності.

Розкид думок  досить великий, однак найбільшим авторитетом  та найширшим розповсюдженням користувалася  і користується класична концепція  істини, що бере свій початок від  Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту.

Класична концепція  істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є  відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова  істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів  занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання.