Гносеологія як філософська теорія пізнання

Ключовою характеристикою  істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке  не залежить ні від людини, ні від  людства. Іншими словами, об'єктивна істина є таке знання, зміст якого такий, як воно "задано" об'єктом, тобто відображає його таким, яке він є. Так, твердження, що земля куляста - це об'єктивні істини. Якщо наше знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, то об'єктивне в цьому образі і є об'єктивна істина.

Зізнання об'єктивності істини і пізнаваності світу рівнозначні. Але, як зазначав В. І. Ленін, слідом за рішенням питання про об'єктивну  істину слід друге питання: "... Чи можуть людські уявлення, що виражають  об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно, або ж  тільки приблизно, щодо ? Цей другий питання є питання про співвідношення істини абсолютної та відносної

Питання про  співвідношення істини абсолютної та відносної висловлює діалектику пізнання в його русі до істини, про що вже йшлося вище, в русі від незнання до знання, від знання менш повного до знання більш повному. Осягнення істини, - а пояснюється це нескінченною складністю світу, його незглибимістю і у великому, і в малому, - не може бути досягнуто в одному акті пізнання, воно є процес. Цей процес йде через відносні істини, щодо вірні відображення незалежного від людини об'єкта, до істини абсолютної, точного і повного, вичерпного відбиття цього ж об'єкта.

Можна сказати, що відносна істина - це ступінь на шляху  до істини абсолютної. Відносна істина містить в собі зерна істини абсолютною, і кожен крок пізнання вперед додає  в знання про об'єкт нові зерна  істини абсолютної, наближаючи до повного  оволодіння нею.

шлях до істини зовсім не усіяний трояндами, пізнання постійно розвивається в суперечностях  і через суперечності між істиною  і оманою.

_Заблужденіе. - Це такий зміст свідомості, яка  не відповідає реальності, але приймається за дійсне. Або положення про неподільність атома, надії алхіміків на відкриття філософського каменю, за допомогою якого все легко може перетворюватися на золото. Помилка - результат однобічності в відображенні світу, обмеженості знань у певний час, а також складності розв'язуваних проблем.

_Ложь. - Навмисне  спотворення дійсного стану справ  з метою обдурити кого-небудь.

Брехня нерідко  набуває вигляд дезінформації - підміни  з корисливих цілей достовірного недостовірним, істинного неправдивим.

Безпосередньою метою  пізнання є істина. Історія філософії  являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Певне поєднання рис  кореспонденції, когеренції і прагматизму  демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі:

• об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об’єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання;
• процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;
• конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Слід підкреслити що об’єктивна, абсолютна, конкретна і  відносна істини — це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.

На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю — заблудженням. Можна сказати, що вона є процесом і тому, що не відразу, а поступово долає заблудження. Заблудження — знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення. Заблудження слід відрізняти від брехні, дезінформації — навмисного викривлення істини в корисних цілях. Питання про істину і заблудження вимагає розгляду проблеми критерію істини: яким чином можна відмежувати, відрізнити істину від заблудження. Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).

4. Критерії достовірності істини

Пошук надійного  критерію йде у філософії давніх-давен. Раціоналісти Декарт і Спіноза вважали  таким критерієм ясність.

Взагалі кажучи, ясність годиться як критерій істини в простих випадках, але критерій цей суб'єктивний, а тому і ненадійний - ясним може представлятися та оману, особливо тому, що це моє оману.

Інший критерій - правдиве, що визнається таким більшістю. Цей підхід видається привабливим. Хіба не намагаємося ми вирішувати багато питань по більшості голосів, вдаючись до голосування?

До речі сказати, цей критерій був запропонований суб'єктивним ідеалістом Берклі, а пізніше  підтриманий Богдановим, який стверджував, що істина є соціально організована форма досвіду, тобто досвід, визнаний більшістю.

Нарешті, ще один, прагматичний підхід. Істинно те, що корисно. У принципі істина завжди корисна, навіть тоді, коли вона неприємна. Але зворотне висновок: корисне завжди є істина неспроможне. При подібному підході будь-яка брехня, якщо вона корисна суб'єкту, так би мовити, на спасіння йому, може вважатися істиною.

Порок критерію істини, пропонованого прагматизмом, також у його суб'єктивної основі. Адже в центрі тут стоїть користь  суб'єкта.

Так який же насправді  критерій істини? Відповідь на це питання  дав К. Маркс у своїх "Тезах  про Фейєрбаха": "... Чи володіє  людське мислення предметної істинністю, зовсім не питання теорії, а практичне  питання. Спір про дійсність чи недійсність  мислення, ізолюються від практики, є чисто схоластичний питання ".

Але чому практика може виступати в ролі критерію істини?

Справа в  тому, що у практичній діяльності ми порівнював, співставляємо знання з  об'єктом, опредмечіваем його і тим  самим встановлюємо, наскільки воно відповідає об'єкту. Практика вище теорії, оскільки вона володіє гідністю не тільки загальності, але й безпосередній  дійсності, так як у практиці втілено  знання, а разом з тим вона предметно.

Практика  як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, так як іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і щодо відповідності в силу обмеженості практики в кожний історичний період. Так, практика протягом сторіч не могла спростувати тезу про неподільність атома. АЛЕ з розвитком практики та пізнання ця теза була спростована. Суперечливість практики як критерію істини є своєрідним протиотрутою проти догматизму і окостеніння думки.

Крите́рій (від лат. critērium, яке зводиться до грец. χριτήριον — здатність розрізнення; засіб судження, мірило, пов'язаного з грец. χρινω — розділяю, розрізняю) — мірило, вимоги, випробування для визначення або оцінки людини, предмета, явища; ознака, взята за основу класифікації.

Критерій істини - мірило достовірності знань, їхньої відповідності об'єктивній дійсності. Критерієм істини є суспільно-історична практика людей.

Під критерієм  істини розуміється роздільна процедура, що дозволяє оцінювати знання або як істинне, або як помилкове. Якщо намагатися шукати таку процедуру виключно всередині самого знання, то виникає парадокс, схоплений у свій час ще Секстом Емпіриком: для знаходження такого критерію потрібен, у свою чергу, критерій, і так до нескінченності.  
Практика як критерій істини. Безумовною заслугою марксизму є те, що він в ясній і недвозначною формі постарався знайти критерій істини не всередині системи знання, а поза нею - в суспільно-історичній практиці людини. «У практиці, - писав К. Маркс, - повинен довести людина істинність, тобто дійсність і міць, поцейбічний свого мислення ».  
Справді, найбільш дієва перевірка об'єктивної вкоріненості наших ідей і теоретичних моделей у структурах світового буття можлива в тому випадку, якщо щось практично (тілесно) створене на їх ідеальній основі проходить випробування на свою функціональну придатність в рамках цього світового цілого.  
2. Проблема універсальних критеріїв істини.  
Є всі підстави припустити, що вступ в епоху діалогу та синтезу різних форм духовного досвіду рано чи пізно призведе до прийняття єдиних критеріїв істини, не важливо, чи носить ця істина науковий, релігійний або філософський характер. По суті, ці критерії вже починають зримо проступати і формулюватися в різних областях як наукового, так і позанаукового знання. У якомусь сенсі йде неухильне повернення до платонівської ідеї про внутрішнє нерозривної єдності істини, блага і краси.  
Можливо, що затвердження таких універсальних критеріїв істинності в суспільній свідомості та їх прийняття науковим і релігійним спільнотами як значимий регулятива творчої діяльності - все це і буде найкращим протиотрутою проти різних форм ірраціоналізму і разом з тим твердим підставою гармонійного співіснування та продуктивного діалогу між раціональним і внераціональний знанням. Які ж ці можливі критерії, враховуючи, що критерій естетичності ми вже обговорили вище?  
Синтетичність. Сучасний етап у розвитку цивілізації настійно вимагає синтезу знань. Отже, не плюралістичність і не уніфікаціонізм, а органічне поєднання в єдиному кристалі теорії або духовного вчення різних, в тому числі і протилежних, граней буде свідчити про їх істині. Така синтетичність означає зняття, кажучи мовою Гегеля, доти односторонніх і розрізнених ракурсів бачення предмета в рамках більш високого і багатовимірного розуміння. По суті, всі найбільш глибокі філософські та релігійні системи, а також наукові програми в історії людства відрізнялися синтетичністю і здатністю гармонійно поєднувати, діалектичноопосередковано передували їм непримиренні ідейні альтернативи. Суть такої синтетичної установки свідомості найкраще виражена в словах майстра музики, який наставляв Йозефа Кнехта, головного героя роману Г. Гессе «Гра в бісер», перед його зануренням в світ культурно-символічної касталийский Ігри: «Те, що Гра пов'язана з небезпеками, безсумнівно . Тому-то ми і любимо її, у безпечний шлях посилають тільки слабких. Але ніколи не забувай того, що я стільки разів казав тобі: наше призначення - правильно зрозуміти протилежності, тобто спершу як протилежності, а потім як полюси якогось єдності ».  
Будь-яке знання, що претендує на істинність, не повинно сьогодні завдавати шкоди природі чи виправдовувати таку шкоду посиланнями на обставини або існування більш високих цілей і цінностей людської діяльності, ніж збереження природного організму. Цей критерій стосується в першу чергу наукового і технічного знання, але він має відношення до релігії, до гуманітарних наук, навіть до мистецтва і філософії. Так, ми сьогодні стикаємося з цілим спектром порочних філософських аргументів, що виправдовують технократичну ментальність і руйнування природного середовища. 

2.Чуттєве и раціональне в пізнавальному досвіді політика.

Теорія пізнання визнає єдність  чуттєвої та раціональної сторін складного  й суперечливого процесу духовного  освоєння дійсності, проникнення людського  розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання – чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

 Причому вони перебувають  у тісному діалектичному взаємозв’язку:  будь-який акт чуттєвого пізнання  включає в себе й раціональне  начало, а будь-яка думка має  своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи  опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді  містяться результати мисленого  пізнання.

 Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

 Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

 Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об’єктивним за змістом і суб’єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

 Більшу частину інформації  людина одержує через органи  зору, тому деякі спеціальності  пов’язані з особливими вимогами  стосовно зору людини. Так, у  космічних частинах з метою  адаптації органів зору, слуху,  зниження порогів їх відчуття  часто проводяться спеціальні  тренування, зокрема, операторів  РЛС.

 Сприйняття — відображення зовнішності предметів об’єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об’єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об’єкта на органи чуття. Об’єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об’єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

 Цілісний образ предметів,  процесів, ситуацій формується у  свідомості людини внаслідок  складної синтезуючої діяльності  кори головного мозку. Тому  люди, які покликані діяти в  екстремальних умовах (військові,  особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені  спеціально тренуватися, щоб досягти  відповідної майстерності. Так, нетренованому  молодому фахівцю космічних частин  для сприйняття показників численних  приладів потрібно у 8—10 разів  більше часу, ніж досвідченому.

 Уявлення — це відтворений у пам’яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

 Відчуття, сприйняття  й уявлення піддаються мисленій  обробці завдяки таким методам,  як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення  тощо, що дає можливість продукувати  теоретичне знання, завдяки якому  вдається проникати в сутність  речей, розкривати закони об’єктивного  світу. Так відбувається якісний  перехід від нижчого (чуттєвого)  до вищого (раціонального) ступеня  пізнання, тобто пізнання загальних,  суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей  речей, властивостей, недоступних  для органів чуття.

 Основними формами  раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

 Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

 Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх  ознаками. Проте в уявленні відображається  один предмет, а в понятті  — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні  ознаки, а в уявленні, як правило,  — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише  люди, а уявлення — і тварини.

 Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

 Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

 Упродовж віків точиться  боротьба між емпіриками, які  адекватним відображенням дійсності  вважають чуттєві пізнання, і  раціоналістами, котрі переоцінюють  роль розуму і недооцінюють  чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий  досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може  бути представленим або як  опис цього досвіду або може  бути до нього зведеним. Араціональна  пізнавальна діяльність зводиться  ними до різного роду комбінацій  того матеріалу, який дається  вдосвіді, і пояснюється яктакий,  що нічого не добавляє до  чуттєвого змісту знань.