Любов – вищий духовний потенціал і сенс існування людини

План

1. Любов – унікальна цінність людського існування.
2. Морально – етичний зміст любові:

а) свобода – шлях до осягнення  істинної любові.

б) любов як взаємодія  відповідальності і справедливості.

в) самозречення і самоутвердження  – найвищі прояви любові.

      3. Прояви  любові в суспільстві: точки  зіткнення і протидії

      4. Метафізична  сутність любові.

      Список  використаної літератури.

 

1. Любов – унікальна  цінність людського існування

На протязі багатьох віків  людина прагне розгадати таїну свого  щастя, пізнати красу і велич  своєї душі. ЇЇ людське єство постійно тягнеться до чогось Вищого, незвіданого  і сокровенного, яке б живило її стомлену душу і тіло. Слідуючи за потягами своєї природи вона часто поринає  у світ позитивних почуттів задоволення, захоплення і насолоди. І так поступово  ці пошуки приводять її у світ вічного  блага – світ любові. Тільки в  любові і через любов людина стає людиною.

Численні філософські  трактати, наукові праці неодноразово звертаються до цього сокровенного почуття. І все ж таки для кожного  нового покоління етика любові залишається  таємницею за «сімома печатками», фортецею, яку потрібно підкорити  самому, пройшовши нелегкий шлях здобутків  і втрат.

Проблема любові найбільш часто постала сьогодні, коли в  суспільстві отримали розповсюдження байдужість, заздрість, лінивість душі. В цих умовах гострої нестачі  любові  як принципу взаємовідносин людини до людини дуже важливо не втратити саму здатність людини любити. Влучно зауважує про справжню цінність любові Платон у своїй праці «Бенкет»:  «Мені здається, що люди зовсім не усвідомлюють істинної сили любові, тому що якби вони усвідомлювали її, вони б зводили  їй величні храми і вівтарі  і приносили великі жертви, а між  тим нічого подібного не робиться, хоча все це потрібно робити в першу  чергу» [8; c. 9]

Складність і важливість любові продиктована тим, що в ній  зібрані в органічному цілому фізіологічне і духовне, особисте і  загальнолюдське, інтимне і загальноприйняте. Без любові не може сформуватися моральний  вигляд людини. Вона може бути в різній мірі розвинута, але її не може бути, в протилежному випадку не було б  людини. Л.М. Толстой так тлумачить  відсутність любові : « Те, що ти не любиш, не означає, що в тебе немає  любові, а тільки те, що в тебе є  дещо, що заважає любити… Твоя душа повна любові, але вона не може відкритися, тому що твої гріхи не дають їй змоги. Звільни душу від того, що її очорнює». [7; c. 205].

Любов як духовний чинник одночасно  являється і керівною потребою людини, одним з головних способів закріплення  її в суспільстві. Любов – це корінь з якого розвивається усе людське  життя. Людське життя комусь або  чомусь присвячене. Якщо у людини немає  хоча б незначної мети, її життя  може наповнитись будь – якими  дурницями, відносно яких складно вирішити для чого вони взагалі їй потрібні.

Всяка любов являється  любов’ю до конкретних, даних в  почутті речей. «Любов до ближнього, пише Г.В.Гегель, - це любов до людей, з якими вступаєш у відносини, любов до добра – любов до конкретних його проявів, любов до прекрасного  – потяг до речей, які несуть в  собі красу, але не любов до «краси взагалі» [4; c. 142].

Не можна любити людство, як не можна любити «людину взагалі», можна любити тільки дану, окрему, індивідуальну  людину у всій її конкретності.

Важливою рисою любові є її універсальність: кожна людина знаходить свою любов і кожен  є або з часом стає об’єктом чиєїсь любові. Людина, якою б вона не була, завжди мріє про любов і  шукає її. Головна причина цьому: любов – найбільш доступний кожному  спосіб самоутвердження. Любов може спалахнути і погаснути, одна любов  може замінитися або витіснитися  іншою, але людина завжди або любить або сподівається полюбити, або живе спогадами про минулу любов.

« Любов, на думку В.В. Розанова, а саме чуттєва любов, не дивлячись  на її блискавичні і руйнівні інколи прояви дорогоцінна, велика і загадкова  тим, що вона пронизує все людство  якимись палаючими променями, але  одночасно і нитками такої  потужності, які «в огні не горять, і  в воді не тонуть»             [17; c. 157]

Любов завжди означає щось нове: з приходом любові і її предмет  і все її оточення починають сприйматися  зовсім по-іншому, ніж раніше. Нове бачення  яке повідомляється любов’ю надає  об’єкту любові особливий спосіб існування, при якому виникає  відчуття унікальності цього об’єкту, його істинності і незамінності.

«Між люблячими, - пише П.А. Флоренський, - розвивається перетинка  самості, і кожен бачить в іншому ніби самого себе, інтимну сутність свою, своє друге Я, не відмінне від  Я власного» . Дві людини стають одним цілим і одночасно залишаються особистостями. Це веде до того, що любов набирає не тільки вигляду згоди, але і вигляду конфлікту і боротьби.

В. Соловйов зазначав, що сенс любові і полягає у створенні  нової людини. Предмет істинної любові, на думку Соловйова, не простий, а  подвійний: «Ми любимо ту ідеальну істоту, яку ми повинні ввести в наш  реальний світ, і, по-друге, ми любимо ту природну людську істоту, яка дає  живий особистий матеріал для  цієї реалізації, і яка через це ідеалізується не в сенсі нашого суб’єктивного відображення, а в  сенсі своєї дійсної об’єктивної  переміни або переродження»           [20; c. 534].

Відповідно любов визначається не змістом чуттєвого досвіду, а  розвитком людських якостей любимого. Ніякими емпіричними причинами  не можна пояснити виникнення любові (краса, розум, багатство, сила). А якщо такі причини дійсно зіграли свою роль, то ніякої любові немає, а є  тільки її відтворення. Люблять не за щось, а люблять тому, що люблять. Людина любить тому, що вона не може не любити, навіть коли виявляється, що любимий  насправді не володіє особливими чеснотами.

По Бердяєву «Любов –  є сама творчість, є випромінювання творчої енергії. Люблять ні за що, любов є благодатна випромінююча енергія. Велика таємниця життя прихована  в тому, що задоволення отримує  тільки той, хто віддає і жертвує, а не використовує і вимагає. Якщо хочеш отримати – віддай» [8; c. 233].

Людина живе тоді, коли любить, причому живе сама своє власне життя. Часто люди не самі живуть, а щось через них живеться, не самі люблять, а щось через них любиться. Любов  ні під які стандарти не попадає, це цілком оригінальне життя де немає  авторитетів.

Справжня любов зустрічається  рідко. Багато вірять, що люблять, і  дуже часто себе в цьому запевняють, задовольняючись насправді «сурогатом»  любові. На думку В. Соловйова «справжня  любов, можливо, ще не зустрічалась в  людському досвіді. Любов для  людини є поки що тим, чим був розум  для світу тваринного». Однак  заперечувати на цій основі реальність любові було б зовсім несправедливо. Така любов як ідеал, як регулятивний принцип уже володіє існуванням»   [8; c. 513].

Справжня любов зустрічається  рідко, тому що люди бояться любові, так як для неї необхідне внутрішня  свобода, здатність до поступу. А  життя в любові – це життя в  постійній самовідповідальності, турботі  і тривогах.

Глибока сутність любові прихована  в християнській догматиці. Бог  є любов, любов взагалі, деяка  чиста любов, піднімаючись до якої людина починає жити в цій атмосфері  любові і здатна полюбити людину, тварину, навколишнє середовище. Про це говориться і в посланні Іоана: «… всякий любимий  народжений від Бога і знає Бога; хто не любить той не пізнав Бога»  [ I Іоан 4:7-8].

В любові любима істота завжди нова, постійно відчувається переживання. Людину люблять за те, що в ній  при відкривається невичерпна глибина, при відкривається тому, хто її любить. І в цьому прихована  основна таємниця любові.

«Якщо хтось любить когось – писав М. Кузанський, то він  радіє тому, що в коханому виявляються  безмежні і невимовні засади для  любові…краса любимого безмежна і  недосяжна» [8; c.247].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Морально – етичний  зміст любові

а) Любов є однією з  небагатьох сфер, в яких людина здатна відчути і пережити свою абсолютну  незамінність. В багатьох соціальних ролях і функціях конкретну людину можна замінити, тільки не в любові. В цій сфері життя індивід  має вищу цінність, вище значення порівняно  з усіма іншими. Тому саме в любові людина може відчути сенс свого існування  для іншого і сенс існування іншого для себе. Це вищий синтез сенсу  існування людини.

Звідси слідує, що любов  – це один з проявів людської свободи. Ніхто не може заставити  любити – ні іншого ні самого себе. Любов – справа вільної ініціативи, вона основа самої себе.У неї немає  зовнішніх збудників, вона не зводиться  ні до умовиводів, ні до природних потягів, інстинктів. Нерідко вона добре зрозуміла  розуму, і тому багато зближують  любов і розум, протиставляючи їх ірраціональній вірі. Тому любов –  пише Л. Фейєрбах, - ідентична тільки розумові, а не вірі, що як і розум, любов вільна, універсальна, в той  час, як віра по своїй природі обмежена. Тільки там де є розум панує  всезагальна любов, і сам розум  не що інше як універсальна любов» [7; c. 226].

Однак часто любов виглядає як дещо непідвладне розумові, особливо раціональній логіці, розважливим уявленням, що підкреслили романтику у своїй  концепції любові. Любов у романтиків – це містика пізнання сутності життя; любов відкриває люблячому  безмежну душу любимого. «В любові поєднуються  небо і земля, чуттєве і одухотворене, духовне набирає тіло; любов –  найбільш солодка радість на землі, на неї моляться і вона сама –  молитва небу» [7; c. 227].

Якщо ж любов – це прояв свободи, то вона здатна керувати усіма нашими потягами як зазначає Ортега-і-Гассен: «Любов – ісаме  любов є чистий акт почуттів, направлений  на який-небудь об’єкт або особистість.

Як одна з чуттєвих проявів  пам’яті, любов сама по собі відмінна від усіх складових пам’яті: любити це не співвідносити, спостерігати, думати, згадувати; з другого боку любов  відмінна і від потягу. Наша любов  в основі наших потягів» [7; c. 227-228].

Любов, як універсальний  чинник пропонує участь свободи, адже вона являється самовіддачею, а віддати  себе саме і означає обмежити свою свободу заради іншого. Обмеження  власної свободи було б негативним і неприємним якби не любов, дякуючи  якій це позитивна, радісна, творча акція. Свобода служить любові. Любов  втягує свободу в дію і наповнює її тим, до чого, по природі своїй  тяжіє воля – наповнює її добром. Воля пригне до добра, а свобода є  властивість волі і тому свобода  служить любові.

Людина тяжіє до любові більше, ніж до свободи, свобода є  засіб, а любов – ціль. Але людина прагне справжньої любові, тому що справжня участь свободи можлива тільки, якщо в основі правда. «Воля бере участь в любові тільки тоді, вважає К. Войтила, коли людина свідомо поступається своєю  свободою заради іншої людини, як особистості, цінність якої вона повністю визнає і  стверджує» [3; c. 198].

Воля є творча влада, здатна давати добро, а не тільки присвоювати  собі уже існуюче. У прагненні  до добра воля шукає особистість  і прагне її для себе, як конкретне  добро, яке може стати джерелом щастя.

Те, чого ми, по суті, домагаємося  в любові, - це не просто тіла коханого, а саме його свободи, його здатності  творити з нами і заради нас  світ спільних стосунків, світ ідеального спілкування. Тому справжня любов, використовуючи природну динаміку волі намагається  принести риси абсолютної безкорисливості  у відносини чоловіка і жінки, щоб звільнити цю любов від  налаштованості на використання.

В цьому відображено те, що називається боротьбою між  любов’ю і імпульсом. Імпульс  насамперед хоче брати і використовувати  іншу особистість, любов хоче давати, творити добро. «В бажанні безмежного блага для іншого «Я», на думку  К. Войтили, закладений творчий потяг  справжньої любові, потяг до того, щоб  обдарувати добром коханих» [3; c. 199].

Велика моральна сила справжньої любові полягає якраз у бажанні  щастя, або справжнього блага  для іншої особистості. Дякуючи  цьому любов здатна відродити  людину – вона дає їй відчуття внутрішнього багатства, плідності, творчих здібностей. Тільки справжня любов заставляє  мене повірити у власні духовні сили. Коли любов досягає повних своїх  масштабів в неї вноситься  не тільки справжній «особистісний» клімат, але і деяке відчуття «абсолюту», зустрічі з тим, що безвісно і кінечно.

б) «Любов всвою чергу, тягне  за собою  відповідальність – відповідальність за особистість яка втягнута з  тобою у тісну спільність буття  і дії, яка стає ніби твоєю власністю, дякуючи її самовіддачі» [3; c. 191]. Тому існує відповідальність і за свою любов: чи така вона чи достатньо зріла і міцна, чи здатна виправдати велику довіру іншої особистості виплескану надію, що віддаючи себе, вона не втрачає «душу», а навпаки бореться за повноту її існування. Тому «смак» любові пов’язаний з почуттям відповідальності за особистість. Адже в цьому почутті, на думку К.Войтили прихована турбота про справжнє її добро – квінтесенцію альтруїзму і разом з тим розширення власного «Я» за рахунок «другого» «Я», другої екзистенції, яка близька мені, як моя власна» [3; c. 192].