Любов – вищий духовний потенціал і сенс існування людини

Почутя відповідальності збагачує людину. Тому любов, яка позбавлена почуття відповідальності за особистість  є запереченням самої себе, і як правило є егоїзм. Чим вище почуття  відповідальності за особистість, тим  сильніша справжня любов.

Поняття відповідальності пов’язане  із справедливістю. Справедливість одночасно  пропонує відповідальність. Рідко чого добиваються з такою наполегливістю, як справедливості. Найбільш частіші  і гіркі образи – це кривди про  порушену справедливість.

«Є можливість передбачити, - пише Е. Фромм у праці «Втеча від свободи», - що устремління до справедливості і істини являється  невід’ємною рисою людської природи, хоча воно може придушуватися і викривлятися, так як і устремління до свободи» [7; c. 453].

Любов до справедливості відноситься  до того кола, куди входять також  любов до істини, любов до добра, любов до прекрасного. Любов до справедливості являє собою складне, комплексне почуття. В ній своєрідно переплітаються любов до себе і любов до ближніх, любов до людини і любов до Вітчизни, любов до добра і любов до істини.

Людина постійно являється  носієм суспільних цінностей, тому і  несе на собі тягар відповідальності перед чимось або перед кимось. Тим паче у міжособистісних стосунках. Вже сама зустріч з Іншим є  моя відповідальність за нього. Відповідальність за ближнього – це на думку Е. Левінаса, і є любов до ближнього, любов без Еросу, де етичне домінує  над пристрастю. Взяття на себе відповідальності за долю іншого передує справедливості. В будь – яких роздумах приходиться  брати на себе відповідальність. «Коли  я говорю про справедливість, стверджує  Е. Левінас, я тим самим допускаю думку про боротьбу зі злом» [12; c. 129].

Згадуються при цьому  слова одного з персонажів Ф. Достоєвського: «Ми всі відповідальні за все  і за всіх і я – більше ніж  всі інші». Тут проявляється турбота  про долю ближнього.

Якщо б не було закону справедливості, то не було б і меж  моєї відповідальності. Справедливість, на думку Е. Левінаса, народжується із милосердя. Справедливість і милосердя  є невід’ємні один від одного і  виникають одночасно. На думку ж  Шопенгауера, справедливість – це момент любові. Левінас стверджує: « В  дійсності я відповідальний за іншого навіть тоді, коли він здійснює злочин, коли інші люди стають злочинцями»          [12; c. 131].

Саме тому вибір з обох сторін повинен не тільки мати особистий  характер, але і нести на собі справжній відбиток особистості. Людина завжди і насамперед являється самою  собою. «Щоб бути здатною не тільки бути з ним, але і більше того –  жити ним і для нього, особистість  повинна таким чином постійно находити себе в ньому, а його в  собі» [3; c. 192].

Любов немислима для тих, хто взаємонепроникаємий. Тільки духовність і зв’язаний з нею внутрішній світ особистостей складають умови  взаємного їх проникнення, в результаті чого вони можуть жити один в одному і жити собою.

Справжня повноцінна любов  – це така любов, в якій ми вибираємо  особистість заради неї самої, тобто  така, в якій чоловік вибирає жінку, а жінка чоловіка, не тільки як партнера статевого життя, а як особистість, якій хочеться віддати життя. Життя  перевірить ціну вибору, а токож  ціну і справжні межі любові.

Перевіряється вона найчастіше тоді, коли саме чуттєво – емоціональне переживання слабне, коли сексуальні цінності перестають діяти. Тоді і проявляється ступінь істинності любові. Якщо любов  була справжньою самовіддачею, тоді вона не тільки вистоїть, але навіть і  зміцніє. Якщо ж була тільки синхронізацією чуттєвості емоцій, то втратить будь –  який сенс. Потрібно серйозно рахуватися з тим, що кожна людська любов  повинна пройти через деяке випробування, із тим, що тоді тільки і виявляється  і стинна її цінність.

Любити, означає сприймати  людину такою, якою вона є в дійсності. Межі такої любові стають особливо чіткішими в момент падіння коханої  людини, коли виявляються її слабкості  і навіть гріхи. Людина, яка щиро любить не тільки не відмовляється  в цих випадках від своєї любові, але ще більше починає любити –  любити усвідомлюючи наслідки.

Любов в своїй основі завжди прагне до чогось Вищого, досконалішого. Щоб осягнути мораль любові недостатньо  тільки усвідомити почуття свободи, відповідальності і справедливості. Для цього необхідно з’ясувати  ще і аспект самозречення і самоутвердження, як вищих проявів духовного зростання  особистості.

Важливу роль в християнській  моралі, як уже зазначалося відіграє принцип любові зв’язаний з необхідністю віддавати, долаючи свій особистий  егоїзм, життєві інтереси. Це найчіткіше виразилось у відомому тезисі про  любов до ближнього і до ворога як до самого себе.

Потреба такої любові зустрічається  ще в античній філософії. Стоїк Сенека говорив, що потрібно допомагати ворогам, тому що несправедливість не повинна  зруйнувати пануючу в душі гармонію. Моральна енергія повинна долати ненависть. Античний гуманізм зазначав, що вся поведінка людини із неї  самої. Вищим проявом любові до людини є любов до ворога, тому що в цьому  випадку мова йде про твердість  характеру і силу особистості.

Уже в християнстві потреба  любові до ворога має інший зміст, пропонуючи послух і радикальну відмову  від особистих претензій. Любов  до ворога – це вища точка подолання  себе, своїх егоїстичних бажань, користолюбства. Ця потреба вказує на те, що на першому місці повинна  бути любов до Бога. Тому що відношенням  людини до Бога диктується її відношення до ближнього.

Долаючи в собі грішні бажання (самолюбство) людина готова принести жертву як Богові, так і ближньому. Любов до Бога можлива тільки тоді, коли індивід по-справжньому любить і свого ближнього ворога. В  основі християнської любові – не почуття, а самопожертва.

Відповідно до цього в  християнстві виділяється різні  степені любові. Перша, нижча, говорить: не роби іншому того, чого не побажав  би самому собі. Друга, вимагає відмовитися  від всього майна, багатства, розділивши, віддавши його іншим. Третя, вища степінь  любові виражається в здатності  витерпіти будь-які приниження, ненависть, муки, біль,зберігши любов до людини, до своїх мучителів ( так як це зробив Христос, пожертвувавши собою заради грішних, злих людей).

Християнське трактування  розуміє любов як душевну безкорисливість  і доброту. В цій потребі закладений загальнолюдський ідеал моральності. На думку Г.Г.Майорова «давати безкорисливо, нічого не бажаючи взамін, не очікуючи навіть вдячності, і при цьому  давати не від залишку, а просто із бажання дати – це нелогічно, однак  це благородно і возвеличень настільки, що коже захотів би побачити навколо  себе саме таких людей» [7; c. 224].

Істинна моральність основується  на принципі людинолюбства. Інший –  завжди ціль і цінність не менша, ніж  ти сам, і тому приємне потрібно робити, нічого не чекаючи взамін. На думку  Гегеля: «Істинна сутність любові у  відмові від самого себе, забутті  себе в іншому, і все-таки в цій  роздвоєності і забутті насамперед всього людина віднайде себе і буде собою управляти»   [7; c.299].

Л.М.Толстой стверджує, що справжня любов можлива тоді, коли іншого кладеш вище себе і виростає вона із відмови від себе, самопожертвування.

Любов – одна з небагатьох сфер, в яких людина здатна відчути  і пережити свою абсолютну незамінність. Тому саме в любові людина може реалізувати  сенс свого існування для іншого і сенс існування іншого для себе. Це вищий синтез смислу існування.

Істинний приклад самозречення прослідковується в буддизмі, де Будда  власним особистісним подвигом звільнився від усієї суєти дійсного буття.

Самозречення в любові виглядає як природний механізм переходу особистості в гармонійний зв’язок  з іншим, тим на кого поширюється  її любов. Тут самозречення виглядає як справжній духовний вчинок, оскільки народжується завдяки внутрішньому поштовху. За словами В. Жулан, на думку  І. Бичка «такий вчинок онтологічно  праведний, оскільки зумовлений не зовнішнім  обв’язком нормою, а найпотаємнішими  глибинними імпульсами «серця» [6; c. 137].

3. Прояви любові в суспільстві:  точки зіткнення і протидії.                          

Розвиток любові в особистому і  особливо в суспільному житті  досить повільний і хиткий, оскільки залежить від можливості знаходження  рівноцінного партнера і здатності  сприйняття Іншого як рівноцінного собі. Цей пошук ускладнюється сьогодні ще й тим, що особисті цінності партнера оцінюються за його матеріальним станом. Іншого сприймають здебільшого як засіб  та об’єкт для нашої дії.

Справжня любов потребує особистісної рівноцінності партнерів, здатних  до самопожертви. Гідні уваги в  цьому випадку вчинки літературних героїв російської класики, таких як Анна Кареніна, Наталя Ростова, Настасья Філіповна. Відчуваючи неспроможність реалізувати свою любов, не маючи  змоги самоствердитись у суспільстві  вони зневірюються у своїх силах  і відмовляються від можливості відновити власне щастя.

На шляху почуттів цих персонажів постає страх – страх за те, що їх обов’язково розлучать і вони не зможуть бути разом. У цих випадках страх пов’язаний з любов’ю і  герої переживаючи за її втрату разом  з цим втрачають власне життя. Страх як феномен безперечно стоїть перешкодою на шляху розвитку особистості  і не дає змоги перейти від  самозречення до самоствердження.

Щоб любов до Іншого впевнилася, усвідомлювалась, ставала нормою в суспільних відносинах, її мусять визнавати як цінність, яка  сприяє розвиткові особистісного первня. Цікавість до розуміння любові як феномена його дії та залежності завжди існувала, про що свідчать такі досягнення, як “Сенс любові” В. Соловйова, “Про любов” Стендаля, “Наука любити” Овідія, в яких автори намагаються простежити механізм впливу любовної пристрасті, щоб підпорядкувати ці почуття здоровому  глуздові, хоча і не досягають своєї  мети, але мають велике значення, оскільки виявляють небайдужість до цього феномена.

З вищесказаного випливає, що дія  любові проявляється по-перше у розвитку і ствердженні особистісного  первне, по-друге у сприйнятті Іншого як рівноцінного партнера. А протидією  розгортанню любові є страх, як свідчення  недорозвиненого особистісного  первня в індивіді.

Говорячи про дію та протидію любові ми радше маємо справу не з окремим фактом, ми намагаємося  віднайти напрямок в якому вона розгортається, або навпаки, зникає. А те, що вона справляє вплив на розвиток особистісного  первня, незважаючи на те, чи реалізувалася  вона чи ні, то це безсумнівно, оскільки вона залишає “сліди” легкі чи важкі, але вони закарбовані у  найчутливішому осередді нашої сутності – у серці.

Саме по собі почуття любові безперечно є позитивним, маючи тенденцію  до розвитку, воно розвиває особистість. Однак в свою чергу і від  самої особистості вимагається  визнання її цінності не лише в особистому житті, а й у соціальному загалом.

Велика спокуса любові полягає  саме в тому, що вона пропонує можливість до піднесення, зростання в очах Іншого, чого завжди бракує у повсякденні. Але буденні проблеми цю можливість руйнують, руйнуючи цим самим пафос  любові.

Щоб любов ствердила своє призначення, необхідно прагнути її розвитку. Натомість  часто вдаємось до дублювання емоційного стану, тому і з’являється незадоволення  та нарікання на Іншого, від якого  ніби залежить сила наших власних  почуттів.

Наше життя влаштоване так, що коли досягаємо чогось ми зупиняємось  на місці, перетворюючи нашу любов на утопію, цим самим віддаючи її на омертвіння. Тому і говоримо, що любові не існує. На цьому рівні проблема любові до Іншого зіштовхується з  дефіцитом проявленого особистісного  первня у соціумі.

Мабуть, більш правий тут був  Л. Фейєрбах. В любові, писав він  “не можна ощасливити самого себе, не роблячи щасливою одночасно іншу людину. Чим більше будемо робити щасливим Іншого, тим більше ставатимемо щасливі  самі” [7; с. 300].

4. Метафізична сутність любові.

Любов – це абсолютна цінність, неосяжне таїнство. Її сила, здатність  до постійної самовіддачі чітко  прослідковується у християнській  концепції любові – аграпе, - любові смиренній, жертовній, але разом  з тим сповненій внутрішніх духовних потенцій, любові, що прагне всім простити і усіх потішити. Саме в такій  любові вбачається сутність Бога: “Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог  є любов” (1 Ів 4:8). З цього слідує, що вищий вид любові є любов  до індивідуальної особистості. Ісус Христос  виразив усю сутність сучасного  життя у двох заповідях: “Люби  Бога більше самого себе і ближнього  свого, як самого себе”. Обидві заповіді говорять про особисту любов. Любов  однієї особи до іншої є прийняття  всієї її індивідуальності почуттями  і волею в такій мірі, що життя  коханого зливається з життям коханої  в одне ціле.

“Межа любові – нехай двоє єдині  будуть” – це теза покладена  О. П. Флор енським в основу його праці  “Стовп і утвердження істини”. Любов, як досконала конкретна єдиносутність  двох і більше осіб досягається тільки в Царстві Божому, в Царстві  абсолютної досконалості. Як зауважує філософ “безумовна погодженість двох осіб у всьому можлива тільки при  повному звільненні від егоїстичної  самості і дотриманні обома закоханими єдиної волі Божої” [13; с. 421].