Любов – вищий духовний потенціал і сенс існування людини

Продовжуючи дану цитату, слід наголосити на думці ще одного філософа – В. Соловйова, який подає своє визначення любові, яке перегукується з Гегелівським. “Любов є самозречення істоти, утвердження  нею іншого... цим самозреченням  здійснюється її вище самоутвердження. Відсутність самозречення, або любові це є логізм – це є безплідне, не влаштоване устремління або зусилля  до самоствердження, внаслідок чого егоїзм і є джерелом всіх страждань; справжнє ж самоутвердження досягаються  тільки в самозреченні” [10; с. 824].

Соловйов визнає любов як потяг  одушевленої істоти до іншої для  з’єднання з нею і взаємного  наповнення життя. Єдність між Богом  і світом можлива тільки на основі взаємної любові Бога і істот, які  є здатними до добровільного єднання  з ним.

Мета любові полягає у возз’єднанні людей, а серед них і всього сотвореного. Любов на думку В. Соловйова, повинна здійснити потрійне возз’єднання:

1) відновити індивідуальну людину, возз’єднавши її з її природним  доповненням – жінкою;

2) відновити суспільну людину, приєднавши  її до суспільства – міцно  і надійно з’єднавши їх;

3) відновити універсальну людину, возз’єднавши її внутрішній світ  з природнім світом.

Звідси Соловйов виводить три види любові.

По-перше, любов, яка більше дає, ніж  отримує – нисхідна любов. По-друге, любов, яка більше отримує, ніж дає, - висхідна любов. По-третє, коли і те і інше у рівновазі.

У першому випадку це батьківська  любов, основана на жалості і співчутті. У другому – любов дітей  до батьків, вона полягає в почутті  вдячності і благоговіння. Емоціональною  основою третього виду любові виявляється  повнота життєвої взаємності, яка  досягається у статевій любові, тут  жалість і благоговіння з’єднуються  з почуттям сорому і утворюють  новий духовний образ людини.

Любов для Соловйова – це не тільки суб’єктивне переживання, але  і активне вторгнення в життя. Філософ бачить у любові п’ять  можливих шляхів розвитку – два  хибних і 3 істинних; хибні: мученицька нерозділена пристрасть і тваринне – нерозбірливе задоволення статевого  потягу. Істинні: шлюб, аскетизм і Божественна  любов, в якій перед нами постає не стать – половина людини, а ціла людина в поєднанні чоловічого і  жіночого начал. Людина стає в цьому  випадку “надлюдиною”. Саме тут  вона вирішує головне завдання любові – увіковічнити кохане, спасти його від смерті і тлінності.

“Справжня любов є та, яка не тільки утверджує в суб’єктивному  почутті безумовне значення людської індивідуальності в іншому і в  собі, але і оправдує нас від  неминучості смерті і наповнює абсолютним змістом наше життя” [16; с. 290].

В. Соловйов у праці “Сенс любові”  показав, що в індивідуалізованій, проникнутій  духовністю статевій любові на перший план висувається не завдання розмноження, а глибока єдність двох осіб. “Тільки  тоді, коли духовно-душевна сторона  цього спілкування відсутня і  виводиться на рівень насолоди чуттєвим переживанням, вона набирає характеру  розпущеності, який нівечить душу і  тіло” [13; с. 234].

Філософ звертається до переображуючого  первня любові та підкреслює принцип  “благоговіння перед Вищим” [6; с. 135]. “Благоговіння перед Вищим” – у цій системі передбачає духовну мету, а саме досягнення Царства Божого на землі. Концепція триєдиної любові передбачала розкриття принципу розгортання істинної любові в її найвищому прояві.

Виходячи з визначення В. Соловйова  можна сказати, що любов має “засадовий триєдиний вектор устремлінь як благоговіння до Вищого, спів страждання до Рівного  та сором до Нижчого з первнів” [6; с. 143].

Підсумовуючи погляди В. Соловйова  слід сказати, що характерною особливістю  його розуміння любові було те, що це проблема розглядалася через призму людської індивідуальності і егоїзму. Саме любов кладе перед собою  завдання усунення егоїзму, сприяє спасінню і моральному оправданню індивідуальності. Вона – начало видимого встановлення образу Божого в матеріальному світі, начало втілення істинної ідеальної  людяності.

“Сила любові приходячи в світ, перетворюючи і одухотворяючи форму  зовнішніх явищ відкриває нам  свою об’єктивну силу, але потім  уже справа за нами, ми самі повинні  зрозуміти це одкровення і використати  його, щоб воно не залишилось загадковим відблиском якої-небудь таємниці”  [7; с. 160].

Метафізика любові знайшла своє вираження і в релігійно-філософській творчості П. А. Флор енського, який уже відомий нам своєю працею “Стовп і утвердження істини”, заключна глава якої розкриває внутрішню  сутність соборності церкви і єдиносутність  її послідовників в любові.

Любов, по Флор енському являється  різновидом діяльності, яка сприяє введенню в Стовп Істини. Вона відкриває  для людини двері горніх світів, але являється не любов’ю взагалі, а любов’ю конкретно-особистою, яка в найбільшій мірі досягається  через ідею дружби. Це “любов – філія”. Крім неї існує “любов – аграпе”, як любов вселенська, любов братства всіх людей. Флор енський, на думку А. І. Абрамова, порівнює любов з неперервним  промінням, яке іде від великого сонця; але наближення до цього джерела  світла можливе для всіх людей  не в однаковій мірі. Чим ближче людина зможе наблизитися до великого Сонця, тим більше єдино сутності в його любові – дружбі, тим більше втілюється християнська ідея, “нехай двоє єдині будуть”.

Флор енський виділяє ще любов–терпіння і любов-радість. І та і інша знаходиться  на різних стадіях єдиного шляху  наближення до єдиного центру. Наближеність до цього центру визначає той факт, що із просто “ближнього” людина стає “співтаємником благодаті” і в  найбільшій мірі може прилучитися до церкви, яка і є любов, подолання  роздільності людей          [7; с. 161].

Про добру моральну поведінку можна  говорити тільки там, де є безкорислива любов до об’єктивних цінностей.

Саме досконала любов, на думку  О. Лосського і є “сходженням  людей в таїну духовної атмосфери, біля Христа, вона перетворює їх в нову духовну сутність, робить із двох частину  Тіла Христового, живе втілення Церкви” [13; с. 421].

З цього випливає, що любов до індивідуальної особистості є вищий прояв  життя взагалі і морального життя  частково.

Нерідко ми говоримо, що любимо одну людину за її добродушність, іншу за глибокий розум або моральну чуттєвість. В  таких випадках або любові до особистості  немає, а є любов до цінностей, або любов до особистості є, а  ми бажаючи показати цінність коханого на яку-небудь складну властивість  пронизуємо його індивідуальною природою. Любити за виявлені добрі якості неважко, але така любов не є вершиною особистого життя і здатність до неї не особливо велика заслуга. Поверхневий  характер такої любові яскраво виявляється  тоді, коли любов до особи слабне. “Полюбіть нас чорненькими, біленькими нас кожен полюбить” – говорить народна поговірка.

У випадку справжньої любові устремління  до досконалості коханого сильніше, ніж  страх втратити його прихильність, спричинивши йому страждання.

Саме у Царстві Божому любов  утворює між членами такі зв’язки, які роблять неможливою тілесну  смерть. “І наша земна любов на думку  О. Лосського, хоча і не звільняє від  руйнування тіла, але здатна, дякуючи  своїй направленості на саме наше вічне “Я”, пробуджуючи в нас  усвідомлення безсмертя” [13; с. 186].

Кант у своїй “Етиці” говорив, що любов не може бути предметом  повеління, так, як вона не залежить від  нашої волі. Але є багато цінностей  людського характеру, які звичайним  рішенням волі не можуть бути придбані, та при сильному бажанні розвинути  їх в собі можна.

Старець Амвросій, за словами О. Лосського, пропонує такий шлях: “любов вище всього. Якщо ж ти виявиш, що в тобі немає  любові, а бажаєш її мати – роби діла любові, хоча б і без любові”  [13; с. 190]. Виконуючи діла любові, хоча б і без любові, людина набирається досвіду нових цінностей, які допомагають розвинути любов.

Найбільш сприятлива для виховання  здібностей до особистої любові –  сім’я. Насправді, члени сім’ї нерідко  служать один одному так безпосередно, як органи єдиного тіла.

Однак абсолютна гармонія двох осіб можлива не в земній їх реалізації, а у співвідношенні їх до образу Божого. Справжня Любов саме і починається  там, де є видіння ідеальної основи особистості, не суб’єктивна її “ідеалізація”, а справжнє осягнення образу Божого в ній. Така ідеальна любов представників  двох статей є вищим плодом культури, який усвідомлює абсолютну цінність особистості.

Повертаючись до поглядів о. Павла  Флор енського варто зупинитися ще раз на його баченні сутності любові. В “Стовпі і утвердженні Істини”  він сформулював своє розуміння  філософської тріади: Добро – Істина – Краса. “Це – одне і те ж  духовне життя, але розглядається  під різними кутами зору. Духовне  життя, як із Я виходяче, в Я своє зосередження маючи – є Істина. Сприйнята як безпосередня дія іншого – вона є Добро. Предметно творяща  Третім, як ззовні просвітлюю чим –  є Краса. Що ж дозволяє людині пізнати  Істину, творити і відчувати Добро, насолоджуватись і радіти красою? Любов” [9; с. 25-26].

Поняття любові для Флор енського не просто деяка ідея, але сенс життя, її реальне наповнення. Як він зауважує, ця уявна істина є любов і краса  і є “здійснена любов”.

“Сама любов моя є дія Бога в мені і мене в Бозі. Більш  того, саме і тільки через любов  людина зможе “освятитися”, придбати риси істинні, придбати свій образ, скинути  маску і саме любов “це співдія  Богу” і є початком мого життя  з Богом” [9; с. 26].

Розуміння любові і серця мали місце  і в творчості Ф. М. Достоєвського. Краса, яка на думку філософа, повинна  спасти світ, спасе його не сама по собі, а посередництвом серця і любові. Спочатку серце повинно набути здатності  до бачення краси, а вже потім  краса запалить в серці рятівну  для світу любов. Головна ідея, яка прослідковується в творчості  Достоєвського це віра в любов  і безмежну силу живої людської душі, яка здатна піднятися і торжествувати  як над будь-яким зовнім насиллям так  і над любим внутрішнім падінням. До ідеї Бога і Богочоловіка філософ  прийшов на основі глибокого впевнення  в тому, що не дивлячись на багаточисленні людські недоліки і слабості, людська  душа несе в собі відблиск божественної сили і світла.

Життєва реальність Бога і Богочоловіка відкрилася Достоєвському, за словами  А. І. Абрамова, у внутрішній силі любові і всепрощенні, які являються  основою і незнищеним фундаментом  царства правди, світочем його вимученої  душі.

Такими словами звертається  філософ до людей: “браття, не бійтеся  гріхів людей, любіть людину і в її гріхах, тому що подоба Божої любові і є вершина любові на землі” [9; с. 26].

Своєрідне трактування сутності любові знаходимо у С. Л. Франка. Любов  у нього – релігійно-просвітлена. Це явище, яке керує усім людським життям. Любов виявляється не тільки в еротичному чи родинному коханні, а й будь-якому співчутті та жалості, простій ввічливості. Усе  це, за Франком, є проявом любові в її метафізичній сутності.

Первинний смисл заповіді “розлюби ближнього, як самого себе” у Старому  Заповіті полягав, за Франком у принципі взаємоповаги прав та інтересів одноплемінників. Тільки у християнстві любов виявляється  як сила, що розриває узи родинності, сім’ї, оскільки вона є релігією, що свідчить за Франком, про загальне божественне  походження та божественну цінність усіх людей. Будь-яка істинна любов  є релігійним почуттям і саме це почуття християнська свідомість визначає основою релігії взагалі.

Любов як релігійне почуття в  своїй основі є не просто любов’ю  до Бога. Любов до Бога, куплена ціною  послаблення чи втрати любові до живої  людини, не є справжньою любов’ю. Любов  поступово навчає люблячого сприймати  абсолютну цінність самої особи  улюбленого. “Через зовнішність, тілесний та душевний вигляд улюбленого ми, за Франком, проникаємо до того глибинного його єства, яке цей вигляд “відображає” [11; с. 58]. Ілюзорне обговорення емпірично-людського перетворюється на благоговійно-любовне ставлення до образу Божого до Боголюдського начала, яке є в кожній, навіть і порочній людині.

Універсальна любов охоплює  не тільки всіх, а й усе в усіх, вона охоплює всю повноту різноманіття людей, народів, культур, сповідань  і в кожному з них – всю  повноту їх конкретного змісту. Любов  є радісним прийняттям і благословенням всього живого та сущого.

На думку Франка, любов є “позитивною  творчою силою, розквітом душі, радісним прийняттям іншого” [8; с. 99]. Насправді, вважає С. Л. Франк, за словами В. К. Ларіонової, “не існує абсолютно “чистої” любові, тому що ніколи до кінця не усувається момент чужості “Я”, краплина гіркого розчарування завжди присутня в найінтимнішому і щасливому відношенні “я” – “ти” [11; с. 58].

Варто звернути увагу і на містичну любов. Містицизм розглядає любов  і вшанування як основу людського  буття, а все інше як людську суєту. Тому що в ній постійне страждання перетворюється в щастя.

Саме містична любов дає можливість інтелекту людини, який перебуває  в стані зародження, самому утворити об’єкт любові. Тут має місце  бажання охопити всі елементи сущого, які олодіють значенням і  визначенною цінністю, ввібрати їх в себе.