Походження та значення терміну «герменевтика»

У подальшому в герменевтичній науці виокремилось дві основні школи. Підсумком школи історичної інтерпретації стала книга Замлера "Підготовка до богословської герменевтики" ("Vorbereitung zur theologischen Hermeneutik"). Філологічні методи граматичної школи узагальнив Август Ернесті, який в 1745 р. видав "Нову герменевтику Нового Заповіту", а в    1761 р. в Лейпцигу побачив світ його теологічний трактат "Інтерпретатор" ("Interpres"), що півстоліття залишався основною програмовою працею з герменевтики. У Ернесті було багато послідовників, які продовжували започатковані в "Інтерпретаторі" тенденції. Найвідоміший із них – професор філології в Лейпцигу Карл Август Кайль, котрий систематизував висновки обох шкіл у єдиний філолого-історичний метод інтерпретації давніх текстів. Завершенням граматично-історичної школи інтерпретації стала його книга "Підручник з герменевтики Нового Заповіту на основі граматико-історичної інтерпретації" ("Lehrbuch der Hermeneutik des Neuen Testaments, nach Grundsatzen der grammatisch-historishen Interpretation", Лейпциг, 1810). Лише згодом зародилися сучасні підходи до вирішення герменевтичних проблем (найпродуктивнішим із них виявилась філософія тотожності Фрідріха Аста, і герменевтика як загальна наука про розуміння й інтерпретацію стала першоосновою цієї системи).

Отож, як бачимо, біблійна герменевтика займає проміжне місце у системі  наук – знаходиться на межі між  секулярними дисциплінами текстології, філології, історико-літературної критики й теологічними дисциплінами екзегетики, апологетики та теології. До кінця ХІХ ст., поки термін "герменевтика" відносився лише до інтерпретації Біблії, не було чіткого розмежування між герменевтикою і екзегетикою. Фрідріх Шляєрмахер у пошуках загальної теорії інтерпретації перший запропонував застосовувати закони інтерпретації сакральних текстів до творів художньої літератури. Вільгельм Дільтей принципи текстової інтерпретації переніс на аналіз історичних подій, прирівнявши історичний розвиток до метатексту. Мартін Гайдеґґер вперше використав герменевтичну методологію стосовно філософської теорії інтерпретації феноменів буття та явищ культури. Уже в ХХ ст. герменевтика розширилась до загальної науки про закони інтерпретації, а пізніше розділилась на ряд наукових сфер – "філософська герменевтика", "літературна герменевтика", "астрофізична герменевтика" ("герменевтика космосу") та ін. Центральним поняттям кожної з цих сфер є поняття "інтерпретації". З'ясувавши, яке місце займає Біблійна герменевтика у науковій парадигмі інтерпретації, ми повинні пам'ятати, що саме вона стояла біля її витоків. Тому вважаємо, що для окреслення розвитку герменевтики як науки, вивчення термінологічного апарату стосовно процесу інтерпретації, необхідно ретельно вивчити праці з біблійної герменевтики, запропоновані в них підходи, методи, термінологічні дефініції. Також потрібно більш детально познайомитися з історією виникнення та розвитку герменевтики як науки, цьому питанню присвячений наступний параграф.

2. Зародження герменевтики в античності. Розвиток науки від античності до Нового часу.

У сучасній філософії існує  впливова філософська течія, –   герменевтика, – яка змінила трактування історичних, суспільних, теоретичних, літературних і художніх явищ і зробила спробу побудувати загально філософську теорію, що відбиває зв'язок історії, світу, людини. Герменевтика являє собою такий напрямок філософської думки, який прагне по-новому підійти до споконвічної проблеми філософії – проблеми буття і його розуміння людиною. В цьому напрямку працювали такі філософи як Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, М. Гайдеггер, В. Гумбольдт, Г. Гаддамер та інші. Протягом сторіч змінювався підхід до розуміння герменевтики, її предмету та методів інтерпретації. Навіть сьогодні розуміння герменевтики неоднозначне. Вона має щонайменше два основних значення, що пов’язані між собою: 1) вчення про тлумачення текстів; 2) течія у сучасній філософії. Не слід забувати, що герменевтика виникла як мистецтво тлумачення, переважно, біблійних текстів, і залишалася такою аж до філософської герменевтики Фрідріха Шлейермахера. Як було вище зазначено, розрізняють літературну, філософську, теологічну, та, навіть, лінгвістичну герменевтику [1, с. 5].

За предметом дослідження  науки поділяються на природничі (науки про природу) та суспільні (науки про суспільство). Вони тісно  пов’язані, грані між ними нечіткі, можна навіть казати про взаємопроникнення  раніше відокремлених наук. Під гуманітарним розуміється суспільне, те, що має відношення до людини та його практичної, наукової діяльності, до її свідомості; на відміну від природного. Виходячи з такого тлумачення зазначимо, що до гуманітарних наук належать: філософія, лінгвістика, психологія, соціологія, політологія та ін.

Герменевтика є методологією гуманітарного пізнання, тож вона є методологією більшості вищезазначених наук. Предметом герменевтики можна  назвати систему знаків (символів). Суб’єкт герменевтики (пізнання) –  людина (той, хто створює та сприймає знаково–символьну систему). Основними  принципами герменевтики є принцип  розуміння та пояснення (інтерпретації) тексту. Завдяки герменевтиці стає можливим виявлення справжнього  змісту тексту та його точне розуміння.

Зазвичай під герменевтикою  розуміють мистецтво та теорію тлумачення текстів. В цьому розумінні герменевтика виникла разом з появою писемності і з того часу має право на існування, тому що проблема правильного розуміння  та тлумачення писемних джерел завжди була та залишається актуальною [4, с. 11].

Формування практичних методів  герменевтики почалося з пошуку емпіричних правил тлумачення та розуміння текстів  різного змісту. В залежності від  особливостей цього змісту виникали і специфічні правила його тлумачення. Так виникла перш за все філологічна  герменевтика, що вивчає особливості, пов’язані в основному з перекладом текстів античної художньої літератури. Філософська герменевтика, яка займається загальнотеоретичними проблемами розуміння  й інтерпретації, склалася значно пізніше.

Коли виникла писемність, герменевтика стала способом „правильного” тлумачення тексту та його „справжнього” розуміння для тих, хто не володів цим вмінням, але потребував точного пізнання тексту [4, с. 12].

У пізній античності й середньовіччі, а також і в наступні епохи  розвиток герменевтики був пов’язаний з інтерпретацією Святого Письма (екзегетика) [1, с. 5]. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Видатніші  католицькі теологи та філософи тих  віків зазвичай були герменевтиками-практиками і в той же час неминуче торкались питань метода тлумачення текстів. Один з найбільш відомих герменевтів – Хома Аквінський. Його вчення стало офіційною філософією католицтва, де було зведено в ранг догми певне тлумачення змісту Біблії.

Нова глава в історії  герменевтики з’являється в епоху  Відродження. Якщо католицька теорія спирається на традицію інтерпретації Святого  Письма, то протестантська теологія заперечує  сакральний статут Святого Письма, воно припиняє бути незаперечним каноном  тлумачення Біблії. Таким чином задача, що стоїть перед герменевтами розширюється до небачених розмірів [4, с. 14].

Протестантизм перетворює інтерпретацію  в проблему. Саме на цій основі і  виростає герменевтика як особлива дисципліна, а саме як вчення про методи розуміння. Першим документом такої герменевтики вважається трактат Й. Даннхаузера "Сакральна герменевтика" (1654). 

Із „сакральної герменевтики” згодом з’явилася „теологічна герменевтика” (І. Ернесті), трохи пізніше з’явилась „філологічна герменевтика” (Й.М. Хладеніус, Г.Ф.Майер).

В епоху Нового часу традиція „теологічної герменевтики” відходить на другий план, а „філологічна герменевтика” набирає силу. Цей процес завершується на початку ХІХ сторіччя, коли Ф. Шлейермахер створює власну філософську герменевтику. В середині ХІХ сторіччя з’являється спеціальне філософське вчення, яке розглядає проблеми тлумачення та розуміння письмових джерел [4, с. 16].

І.С. Нарський, дослідивши передісторію та зародження герменевтики, вважає, що вона пройшла декілька етапів в своєму розвитку. У попередньому вигляді схема послідовності цих етапів виглядає так [3, с. 37]:

1. Передісторія герменевтики  уходить своїми коренями в  часи античності, а тоді патристики: проблема розуміння та тлумачення  висловів „оракулів” та передречень „пророків” переросла в проблему тлумачення писемних джерел, перш за все Біблії та інших „священних книг”.

2. Коли з’явилися ренесансний  гуманізм та буржуазний варіант  християнства, і перш за все  німецький протестантизм (Лютер,  Меланхтон), починається новий етап в розвитку герменевтики, зв’язаний з перетворенням її проблематики із монополії вузького кола грамотних богословів в питання, що торкається розуміння та тлумачення Біблії і світськими мислителями, підчас далекими від християнського вчення, і широкими верствами віруючих, що вже самостійно читають та осмислюють відповідні тексти. Цей етап був завершений на початку ХІХ сторіччя, коли нарешті виникла філософська герменевтика (Ф. Шлейєрмахер).

3. Наприкінці ХІХ сторіччя  герменевтика, перш за все в  роботах німецького філософа  Вільгельма Дільтея, знаходячись під впливом ідей неокантіанства, об’єднується з „філософією життя”: головна задача герменевтики – спроба дискредитування, знецінювання матеріалістичного розуміння історії.

4. На початку ХХ сторіччя  основоположник німецького екзистенціалізму Мартін Гайдеггер в праці „Буття та час” (1927) надав герменевтиці новий акцент: вона повинна була стати онтологічною і дати „нове тлумачення” усім феноменам свідомості, протипоставивши діалектико-матеріалістичному світосприйняттю екзистенціальне „тлумачення” буття людини, часу, історії.

5. Після другої світової  війни почався новий етап розвитку  герменевтики, пов’язаний з іменами  філософів Ганса-Георга Гадамера, Поля Рикера, Енріко Бетті. Зараз вже не тільки письмові джерела, але й усну мову тлумачать як об’єкт розуміння та тлумачення для герменевтів, і вони розглядаються як носії „історичної традиції” (усіх успадкованих від минулого форм суспільної свідомості, поза та без яких немає та не може бути „духовного життя” людини.

Необхідно зазначити, що в  наш час під герменевтикою  розуміють: мистецтво тлумачення, перекладу  переважно стародавніх літературних текстів, що базується на граматичному дослідженні мови, вивченні закономірностей  конкретних типів літературних творів та відповідних даному тексту історичних пам’яток, на виявлені підрядкового, замаскованого  по тим чи іншим причинам значеннєвого змісту [2, с. 117]. Саме це визначення найбільш розкриває „традиційну” герменевтику (лінгвістичну на відміну від філософської).

Отже, перспективою подальших  досліджень стане розгляд теорій двох найбільш відомих шкіл в галузі античної „традиційної” герменевтики –                    Антиохійської та Олександрійської, які стали базовими для подальшого розвитку герменевтики як методології гуманітарного пізнання.

3. Антиохійська та Олександрійська школи тлумачення Святого Письма

Сам Господь Ісус Христос  заповів: «Дослідіть Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони свідчать про Мене» (Ін. 5, 39). Вся  Біблія - ​​книга, яка вказує нам на Ісуса Христа. У Біблії ми немов бачимо Втілення Божим: «Письмо втілює в собі Слово, а втілення Слова довершує перетворення слухання і читання слова в Євхаристію», - пише сучасний французький православний мислитель Олів'є Клеман [1]. Кожен рядок Біблії або прямо чи опосередковано зводить наш розум до Месії. І навіть сама композиція Книги Книг від падіння людей «... через морок відчаю, через талановитих і посередніх духовних вождів і керівників ізраїльського народу; через плеяду пророків і царів, через падіння та повстання ніби показує нам, що світ потребує Особистості, готової взяти на себе відповідальність за історію та долю людства »[2].

Православні екзегети говорять, що для того, щоб дістатися до суті, до смислового ядра священного тексту, необхідно враховувати в Біблії наявність 4-х «рівнів» тексту, або  «смислових шарів»:

1) історичний сенс, або  буквальний

2) алегоричний або типологічний

3) топологічний або етичний

4) анагогічний або містичний [3].

Всі чотири рівні тексту взаємопов'язані і взаємозумовлені. Вони переплітаються і повинні тлумачитися як щось цілісне і закінчене. І таке тлумачення можливо тільки в Церкві, яка одна є берегинею апостольської традиції тлумачення та розуміння тексту.

Типологічний метод тлумачення полягає в тому, що ряд старозавітних подій та осіб можуть розглядатися як дійсні прообрази Нового Завіту. Цей метод виник з біблійного сприйняття історії, згідно з яким Бог «багаторазово і різноманітно» виявляв себе в історії старозавітного народу ізраїльського. Бог Ізраїлю - це Бог історії. Типологічний метод тлумачення визнає історичну реальність подій в Старому Заповіті і описаних осіб, проте розглядає ці особи і події як привід, за допомогою якого Бог розсовує історичні рамки і змушує священного письменника і читачів замислитися над прийдешніми подіями. Вже доконані події або відомі особистості розглядаються як прообрази, або (використовуючи грецький термін) як типос прийдешніх подій і типажів месіанського часу. Цей метод тлумачення Святого Письма активно використовував у своїх посланнях святий апостол Павло. Важливість його настільки велика, що видатний дослідник в галузі герменевтики Старого Завіту, професор МДА Іван Миколайович Корсунський (1849-1899), ставив його, після буквально-історичного, другим основним методом тлумачення Священного Писання в новозавітній Церкві, а всі інші підходи (алегоричний, символічний, анагогічний) вважав другорядними і в тій чи іншій мірі суб'єктивними [4].

Алегоричний метод тлумачення характеризує ставлення до тексту як до якогось коду або шифру, тлумачення тексту - його розшифровка. Для алегориста існує принаймні два рівні тексту - буквальний, поверхневий зміст і таємничий, таємний сенс, вони ставляться один до одного як предмет і його тінь. Ілюмінація Письма алегоричним методом означає дійсне розуміння суті текстів, а не просте прийняття буквального сенсу.

Хоча алегоричний метод  був відомий ще грецьким філософам, його яскравим представником в іудаїзмі був Філон Олександрійський, застосував його до Старого Заповіту. Євсевій пише про Філона як про дуже творчу і начитану людина, яка перевершила усіх своїх сучасників у знанні філософії Платона і Піфагора [5]. Філон відомий своїм алегоричним розумінням Старого Завіту - чотири річки в Едемі означають чотири чесноти, п'ять міст Содому - п'ять почуттів і т.д.